Ракурси та аспекти політичної реформи

Замість комплексної реформи, яка забезпечила б модернізацію всією по­літичної системи України під виглядом шляхетного прагнення до політичного прогресу, тобто переходу до європейської моделі парламентсько-президентської республіки без схвалення референдуму, а також без належного дотримання юридичних норм і процедур національного права, попередньо заблокувавши роботу Конституційного Суду депутатами Верховної Ради України минулого скликання, через внесення змін до Конституції та чинного законодавства України, здійснено так звану політичну реформу.

Її суворо локалiзували лише в певнiй частинi полiтичної системи i звели до збереження при владi залишків корумпованої комуністичної номенклатури та українського кримiналiтету, навмисне залишивши нереформованими партійну та виборчу системи України, які визначають кадровий та ідеологічний складники. Тобто головне — хто, яким чином і з якими програмами приходить до влади в Україні.

Ну а все решта — модель політичної системи, баланс повноважень між різними гілками влади та всередині їх — є другорядними і зводяться лише до технологічного забезпечення політичного процесу.

Зважаючи на те, що так звану політичну реформу використовували ініціатори як маніпулятивну технологію для прикриття не зовсім законних по­лiтичних дій, ніхто навіть не намагався передбачити її наслідки в середньотерміновій та довготерміновій перспективі.

Річ у тім, що європейська модель парламентсько-президентської республіки передбачає консенсус політичних сил, спрямований на задоволення потреб та інтересів виборців. В Україні ж, скориставшись вадами її недосконалої виборчої системи, зокрема закритою і непрозорою процедурою формування партійних списків, до того ж застосовуючи маніпулятивні технології, а також адміністративні та фінансові ресурси, до рад усіх рівнів прийшли люди, мета яких зводиться лише до банального власного збагачення.

Отже, замість консенсусу політичних сил ми отримали міжкланову, міжкорпоративну та міжособистісну економічну конкуренцію, яка для годиться прикрита політичною та просоціальною риторикою.

Таким чином нова за формою модель вступила в суперечність зі старими за своїм змістом партійною та виборчою системами України, породжуючи перманентні конфлікти та кризи або ж війну всіх проти всіх.

Отже, в комплексі недосконала партійна та виборча системи України породжують перманентнi конфлікти та кризи, а незбалансовані повноваження між різними гілками влади та всередині їх каталізують та радикалізують ці процеси.

За таких обставин можна розробити та схвалити ідеальну Конституцiю України, де буде збалансовано повноваження мiж рiзними гiлками влади i навiть усерединi їх. Проте це все одно не розв’яже українську проблему, бо є боротьбою лише з другорядними, а не головними причинами полiтичної кризи.

Щоб здолати полiтичну кризу в Українi i вийти з цього жорсткого еко­номiчно вмотивованого полiтичного клiнчу, по­трiбно радикально реформувати партiйну та виборчу систему України.

Як засвiдчила виборча практика 2006 року, увесь політичний процес, починаючи зі стадії проектування системи юридичних норм і процедур національного права, яке визначає практику формування та режим функціонування політичних партій та блоків, і завершуючи виборами до рад усіх рівнів, є тотально криміналізованим. Що просто унеможливлює незалежний усвідомлений вибір громадян України і зводить його лише до формального виборчого ритуалу, в якому українському виборцеві відводиться функція папір­ця одноразового вжитку. А це означає, що українська мафiя повнiстю заблокувала будь-яку мож­ливiсть суспiльства впливати на економiчнi та полiтичнi процеси в нашiй державi.

Ось де поле для справжніх політичних реформ, а також боротьби з організованою злочинністю та корупцією, панове псевдореформатори!

Нинішній жалюгідний стан партійної системи України обумовлений тим, що свого часу кримінальний режим Леоніда Кучми зробив усе, аби знищити політичні партії та блоки, які намагалися забезпечити реалізацію політичних прав та свобод громадян України, позаяк вбачав у них небезпечного конкурента своїй майже нічим необмеженій персональній владі. Саме з цих міркувань цілеспрямовано розсварили, розкололи й витіснили на політичний маргінес національно-демократичні сили України.

Натомість почалося створення штучних, жорстко керованих, політичних проектів, за якими стояли не зовсім публічні люди з не зовсім прозорими інтересами.

Під теплим крилом пахана знайшли надійний прихисток і маргінальнi партії, створенi колишніми комуністами, електорат яких локалiзовано в пiвденно-схiдних регiонах України. Це люди, об’є­днані страхом перед відповідальністю за скоєні злочини проти українського народу, які ще в радянські часи навчилися свою антилюдську практику спритно прикривати просоціальною риторикою.

Якщо в демократичних державах свiту з розвинутою партійною системою політична ініціатива народжується знизу і спрямовується вгору, тобто від громадянина до інституції, а полiтичні партії природно витікають з громадських організацій і є органiзованою громадською думкою, яка об’єктивно вiдображає суспiльнi потреби та iнтереси, на основi яких i формуються передвиборнi програми, то в нинiшнiй українськiй політичнiй практицi, яка є продуктом олігархічної партійної системи, все відбувається навпаки — розв’язується мафiозний мiшок, висипається гора грошей, рекрутуються полiтичні солдати, готовi виконувати будь-яку роботу, починаючи з полiтичного кiлерства i завершуючи вiдвертою антидержавною дiяль­нiстю. У закритому режимi зі складу фінансових інвес­торів формується партiйний список. Основними засобами приходу до влади є сфальсифіковане виборче право з паралельним застосуванням маніпулятивних технологій, а також незаконним використанням адміністративних та фінансових ресурсів. Захоплення влади забезпечує доступ до управління людьми, а також iнформацiйними, фiнансовими та природними ресурсами.

Отже, якщо в демократичних державах світу головною метою партійної системи є формування ідеології на основі її виборчих програм, спрямованих на задоволення потреб та інтересів виборців, а також кадрів з економічного, політичного та соціального менеджменту, здатних втілювати ці програми в життя, то основна функція олігархічної партійної системи — політичне рейдерство, яке забезпечує захоплення державної влади з подальшою її трансформацією через управління людьми і ресурсами у гроші. Ну а гроші — знову ж таки повертаються до влади в режимі замкненого циклу. Що є незаконною, злочинною діяльністю, яка має переслідуватися законом.

Отже, маємо констатувати: олігархічна партійна система, яка нині утвердилася в Україні, ставить під жорсткий контроль вузького кола зацікавлених осіб увесь політичний процес у нашій державі, таким чином унеможливлюючи реалізацію політичних прав та свобод громадян України.

Зважаючи на те, що партійна та виборча система України є двома складниками єдиного технологічного процесу, тобто тісно пов’язані та активно взаємодіють, стає зрозуміло, що під олігархічну партійну модель зацікавлені люди цілеспрямовано сформували відповідну виборчу систему України. Як то кажуть, два чоботи пара.

Нинішній стан виборчої системи України значною мірою визначений подіями дванадцятирічної давності. Тоді до влади в Україні прийшли люди, які заявили: «Ми прийшли надовго і серйозно». І, реалізовуваючи задумане в процесі поетапного формування системи юридичних норм і процедур українського виборчого права, почали незаконо закладати переваги для тих, хто обирається, нехтуючи при цьому волею та інтересами самих виборців. Таким чином, штучно розділили громадян України на дві касти, одна з яких має вічно обиратися та бути довічно обраною, а друга — лише обирати.

Особливим привілеєм для тих, хто має вічно обиратися, є закрита і непрозора процедура формування партійних списків.

Отже, в комплексі сфальсифіковане виборче право з паралельним застосуванням маніпулятивних технологій, а також незаконне використання адміністративних та фінансових ресурсів надають можливість зацікавленим людям, незалежно від волі українського народу, приводити до влади в Україні будь-кого, починаючи зі святих і завершуючи гангстерами, що є загрозою нацiональнiй безпецi та територiальнiй цiлісностi нашої держави.

I коли за таких умов Президент Віктор Ющенко на весь білий світ заявляє, що в Україні відбулися демократичні прозорі та чесні вибори, то нашому здивуванню немає меж!    Явна політична слабкість, яку президентське оточення видає за демократичність, очевидні світоглядні помилки роблять його вразливим і неспроможним виконувати функції гаранта Конституції, тобто забезпечувати законність, правопорядок, права та свободи людини і громадянина в тотально корумпованій та криміналізованій державі. Сьогодні на посаді Президента України потрібна мужня і вольова людина, здатна виконати роль асанізатора і разом з правоохоронними органами вичистити українські авгієві конюшні, навести правовий лад у державі. Арешт тільки одного прісно­пам’я­тного Леоніда Кучми, (до слова — законні під­стави на те є), який, як відомо, є ключем до українського кримінального світу, змусив би тікати з України половину українського криміналітету разом з ополітиченими паханами.

Проголосивши хрестовий похід проти корупції, Віктор Андрійович підписав подання кандидатури Віктора Федоровича на посаду прем’єр-міністра України, а тепер роздумує над тим, що ж будувати в нашій державі — демократичний олігархат чи олігархічну демократію. Судячи з намірів та пропозицій пана президента, і для того, і для іншого потрібно зовсім мало... Просто в умовах економічної монополії перетворити україн­ську землю на товар... Правда цікава пропозиція! Чи не так?

Втративши довіру й підтримку українського народу внаслідок низки «мудрих» політичних рішень, наш Президент нині спирається лише на костури та милиці посадових повноважень.

Фактично збанкрутувавши як політик, він неминуче збанкрутує як чиновник. Українське сус­пільство вже просто стомилося платити непомірну ціну за політичну слабкість цього чоловіка. Слабкий політик на посаді Президента є просто знахідкою для національної та міжнародної мафії.

Отже, прийшов час радикально реформувати партійну та виборчу систему України, сформувати новий виборчий кодекс i на його основi провести достроковi парламентські, а згодом i президентські вибори. I таким чином, змiнивши полiтичних акторiв, пiдвести риску пiд комуномафiозним етапом «розвитку» Української держави.

Петро і Пилип Виговські