Національна безпека за чужий рахунок

18 червня 2007 року на прес-конференції за підсумками засідання Ради глав МЗС країн — учасниць ГУАМ (абревіатура перших літер з назв країн-учасниць: Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) генеральний секретар Організації Гела Бежуашвілі повідомив: «Ми домовилися про участь у найближчому майбутньому ГУАМ у миротворчих операціях — не тільки у військовій, а й у правоохоронній сфері». Він стверджує, що вже прийнято відповідне рішення про виконання цих домовленостей.

Президент Литви Валдас Адамкус висловив упевненість: «Наш успіх повинен розчарувати тих, хто все ще хоче бачити нас слабкими. Ваш вибір створювати демократію і громадянське суспільство має вирішальне значення на пострадянському просторі, ваша інтеграція до Європи вселяє надію в Мінську, Москві та інших державах, де суспільство не має такої можливості на свободу». Він також додав, що сторони обговорили питання економічної спів­праці, «підвищення «добробуту населення за допомогою наших партнерів — США і Японії». Отже, так на так: національна безпека — американські кошти.

Декларація намірів не залишилася поза увагою США. Держсекретар Кандоліза Райс висловила подяку, зрозуміло, спочатку уряду України, який під час головування в ГУАМ домігся певних успіхів. Вона також висловила надію, що в період головування Азербайджану ці успіхи отримають своє продовження.

Російські ЗМІ так від­реагували на події в Азербайджані: «На Бакинський саміт запрошено рекордну кількість керівників держав, які формально не мають до ГУАМ ані найменшого стосунку. Крім за­всід­ника всіх антиросійських форумів Качинського, це президенти Румунії — Траян Бесеську, Литви — Валдас Адамкус, віце-президент Болгарії Ангел Марін, представники Латвії, Естонії, Казахстану, Туреччини, Єврокомісії, інших держав і міжнародних організацій. Приїхав навіть заступник міністра закордонних справ Японії Мітодзі Ябунаку. Характерно, що більшість запрошених представляють країни, що є найвірнішими послідовниками політики Вашингтона. Це природно — адже США із самого початку стояли біля витоків ГУАМ, мріючи перетворити його на засіб витискування Росії з пострадянського простору».

Довідка. Союз ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) створено в жовтні 1997 року в Страсбурзі. 24 квітня 1999 року у Вашингтоні, під час ювілейного саміту НАТО, до ГУАМ приєднується Узбекистан, тимчасово трансформувавши ГУАМ у ГУУАМ. Тоді ж домовляється про максимальну співпрацю з НАТО. Другим народженням ГУАМ слід вважати Кишинівський саміт Глав країн — учасниць ГУАМ у квітні 2005 року. Відновлення ГУАМ пов’язують з перемогою «кольорових революцій» у Грузії і Україні і вимогами США від лідерів цих країн розширити простір «експорту демократій». Тоді ж Віктор Ющенко пропонує створити спільні військові сили країн — учасниць ГУАМ. 2 травня 2005 року Узбекистан повідомляє про свій вихід зі складу організації. 22-23 травня 2006 року в Києві відбувається саміт Глав країн — учасниць ГУАМ, де приймають рішення про зміну статусу організації з регіональної на міжнародну, а також її перейменування на «Організацію за демократію і економічний розвиток — ГУАМ». Блок охоплює країни, частково розділені територією Російської Федерації. Вони мають досить багато загального в історії перехідного періоду; у цей блок (мабуть, невипадково) входять три країни із «замороженими конфліктами» періоду розпаду СРСР. Відповідні питання про вирішення проблеми із «замороженими конфліктами» щоразу на порядку денному. Віхою у роботі ГУАМ визначають ініціацію Віктором Ющенком і Міхаїлом Саакашвілі створення «Співдружності демократичного вибору (СДВ), що була озвучена 12 серпня 2005 року під час візиту лідера Помаранчевої революції до Грузії. 2 грудня 2005 року в Києві оголошують створення організації СДВ країн Балтійсько-Черноморсько-Каспійського регіону. Концепція створення «Балто-Чорноморської дуги», покладена в основу і ГУАМ, і СДВ, являє собою частину геополітичного проекту США зі створення «санітарної зони» довкола Росії з подальшим відтісненням її з євразійського простору.

Зв’язок економік країн ГУАМ досить обмежений, якщо міряти її традиційно за допомогою зовнішньоторговельних потоків. У цих країн багато схожого у долі, але економічне майбутнє Азербайджану різко відрізняється від перспектив решти країн.

Після п’ятнадцяти ро­ків перехідного періоду більшість країн СНД перебувають на початку глибокої трансформації економіки. У цьому контексті члени ГУАМ є групою країн з величезними проблемами, що виникли на початку формування нових держав, і що пройшли важкі кризи навіть за суворими мірками 1990-х років. Минуло п’ятнадцять років — тепер всі, напевно, згодні, що настав час перейти від транзиційної кризи до стабільнішого стану суспільства і модернізації економіки.

Президент України Віктор Ющенко високо оцінив роль ГУАМ і висловив переконаність, що «організація відбулася» і стала помітним чинником міжнародної співпраці. Що ж криється за такою упевненістю українського Президента? Президент України констатував, що ГУАМ вже має «цілу низку практичних результатів». Зокрема, за його словами, активно працює Віртуальний центр і Міжнародна інформаційно-аналітична система з боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, торгівлею людьми. А також «є значне просування в реалізації проекту сприяння торгівлі і транспортуванню, багато зроблено на шляху до створення зони вільної торгівлі, почалася робота з розробки спільних проектів у економічній і транспортній сферах», — резюмував глава Української держави. Що ж, «успішні» десять років позаду: «є значне просування», «багато зроблено на шляху до створення», «почалася робота». І що з того, що по дорозі загублено одну «У» (з виходом Узбекистану відбулася трансформація ГУУАМ на ГУАМ), адже новим надбанням політичного блоку, а не задекларованого соціально-економічного, що спрямовано перетворюється на військовий придаток НАТО, може стати хтось на кшталт Польщі. Адже за відсутності на саміту Президента Молдови, котрий, радше, вирішив не дратувати російського президента Володимира Путіна напередодні свого візиту, його місце на підсумковій фотосесії легко зайняв Лех Качинський.

Коли опоненти чи, так би мовити, соратники, вказують на послідовну непослідовність Віктора Андрійовича, то такі звинувачення можна віднести до будь-яких його починань, однак лише не до взятих на себе обов’язків привести Україну до НАТО. Звертаємо Вашу увагу: ще на початку 2006 року міністр оборони України Анатолій Гриценко проголосив, що принципове рішення про вступ України до Північноатлантичного альянсу може бути прийняте на саміті НАТО — Україна 2008 року. А ще через два роки, до 2010-го, Україна може стати повноправним членом НАТО. Саме тоді всі без винятку експерти дійшли висновку, що питання вступу України до НАТО напряму пов’язано з результатами виборів до Верховної Ради України.

Сьогодні для Віктора Ющенка не стоїть питання, чи бути достроковим виборам. Візьмемо лише першу половину червня цього року.

12 червня 2007 р. прес-служба глави держави цитує слова Ющенка з інтерв’ю канадській газеті «The Globe and Mail» про те, що він серйозно сприймає недавню погрозу Президента Росії Володимира Путіна націлити на Європу ракети, у разі якщо США будуть наполягати на розміщенні елементів протиракетної оборони (ПРО) у Польщі й Чехії, і що такі висловлювання тільки підсилили бажання України якомога швидше вступити в НАТО. «Гадаю, російський президент не жартує», — передає прес-служба слова Ющенка. На думку Президента України, така войовничість найбільшого сусіда України продемонструвала, що Україні потрібно швидше прикритися під «захисною парасолькою» НАТО.

13 червня 2007 р. — прес-конференція Президента України «Політика нового реалізму». Віктор Ющенко висловлюється однозначно: «Україна чітко висловилася щодо своєї стратегії безпеки і оборони. Наша стратегія в тому, що кінцевою метою України в цьому питанні, як записано в Законі «Про основи Національної безпекової політики», є вступ України до інституції колективного членства безпекової політики — до Пів­нічноатлантичного оборонного блоку. І в цьому контексті, я переконаний, Україна отримує колективну модель відповіді про найефективніше забезпечення оборонної моделі національних інтересів України. Переконаний, що цей пріоритет належить до стратегічних пріоритетів».

Проте широка громадськість ні про Організацію Північно-Атлантичного Договору, ні про мету співробітництва та інтеграції України з Альянсом, на думку прихильників інтеграції в НАТО, або слабко обізнана, або взагалі нічого не знає.

Міністр оборони України Анатолій Гриценко переконує, що уряд країни хоч і недостатньо, але здійснює інформаційну кампанію серед населення на підтримку вступу України до НАТО.

11 червня на каналі «1+1» в програмі Юрія Макарова та Анатолія Яреми «Документ» відбулася прем’єра десятисерійного фільму Вадима Кастеллі «НАТО: свій чи чужий?». Вадим Кастеллі напередодні стверджував: «Те, що робиться у цивілізованих, демократичних країнах, — хоч як воно називається: ЄС, ООН, НАТО чи якось інакше, — на мою думку, робиться на благо всіх людей і країн. Україні треба якнайшвидше це зрозуміти й не слухати тих людей, які, чи то з власних політичних міркувань, чи то через забобонність, живуть міфами двадцятирічної давнини. Саме це головний висновок, який ми зробили в цій подорожі».

У полеміці про вступ-невступ України до НАТО активну позицію займає в.о. голови СБУ Валентин Наливайченко, який так само, як і Ющенко, виступає за тісну співпрацю з Організацією Північно-Атлантичного договору. На сторінках The Financial Times він коментує недавні антинатовські демонстрації у Криму. І наполягає, щоб не було жодної «внутрішньої причини для такого негативного та сильного протесту проти НАТО». У Криму використовувалися «небезпечні» гасла та «неправдива інформація», як, наприклад, твердження, що в Україні буде розміщено військові сили НАТО.

11—13 червня 2007 року в Києві проводиться І Міжнародний форум «Євроатлантичне майбутнє України», в якому беруть участь понад 80 політиків, науковців і представників міжнародних інституцій з України, США, Росії, Франції, Великої Британії, країн Балтики, Вишеградської групи, а також держав Чорноморського регіону. На думку більшості доповідачів, перспективним для України є саме євроатлантичний вектор розвитку. У стінах Дипломатичної академії вони обговорюють не лише перспективи членства України у НАТО та Євросоюзі, а й питання розвитку української демократії. «Форум став важливим складником інформаційно-просвітницької кампанії щодо НАТО», — повідомили вітчизняні ЗМІ.

Із найбільш докладною і критичною «інформацією для роздумів» до українського політикуму звернувся колишній Посол США в Україні Стівен Пфайфер: «Навіть у час підготовки політичних сил до дострокових виборів у вересні, було б вельми корисно продовжити практику спілкування Президента і Прем’єр-міністра України, щоб визначити спільну позицію щодо тих викликів і проблем, які стоять перед державою. Наприклад, забезпечення енергетичної безпеки чи лібералізація економіки, або ж подолання корупції. Керівники України мусять пам’ятати, що їхнє завдання — це захист не партійних інтересів, а інтересів національної безпеки держави. У Вашингтоні, у більшості європейських столиць Україну бачать змореною тривалою політичною кризою країною, якій не можна довіряти... І це погано — і для України, і для європейської спіль­ноти».

Радник Прем’єр-мі­ні­стра, колишній посол України у США і міністр закордонних справ Костянтин Гриценко вказав, що майбутній курс України залежить від того, чи знайдуть спільну мову полі­тики: «Є багато питань, які лежать у площині спів­праці різних політичних сил, визначення правил гри і готовності цих політичних сил жити за цими правилами. Тільки після цього, я переконаний, ми можемо чесно виходити до виборців з тим, щоб отримати їхню згоду через всенародний референдум на те чи інше рішення щодо євроатлантичного майбутнього України. Ми маємо думати про свої національні інтереси, виходячи з реальних обставин».

З ним незгодний радник Секретаріату Президента України з питань зовнішньої політики Богдан Соколовський. Він запевнив, що стратегічний курс України щодо набуття членства в НАТО залишається незмінним, що країна продовжуватиме внутрішні реформи, спрямовані на досягнення ці­лей, визначених планом дій Україна — НАТО.

У своєму виступі на тему «Яку користь матиме Україна від інтеграції в євроатлантичну спільноту? Вимір безпеки» в.о. глави СБУ Валентин Наливайченко зазначив, що позитивним наслідком вступу до НАТО стане реформування Україною сектору оборони та безпеки від­повідно до сучасних світових стандартів. «Ми плануємо розширити масштаби практичної взаємодії у вирішенні конкретних питань, передусім у сфері боротьби з міжнародним тероризмом», — наголосив керівник Служби безпеки України.

Посол США в Україні Вільям Тейлор назвав дві умови. По-перше, Україна має бути готова вступити до НАТО. По-друге, вона має цього бажати. «Відповідне рішення щодо членства мають ухвалити українці. Не Європа, не Сполучені Штати або ж Росія», — наголосив посол. Головне — всюди дотримуватися принципів верховенства права.

18 червня Президент України Віктор Ющенко підписує Указ № 535/2007 про виконання Цільового плану Україна—НАТО на 2007 рік у рамках Плану дій Україна—НАТО.

Отож сьогодні суспільству інтенсивно нав’язують вибір на користь НАТО. Насаджують так нахабно, що це лякає навіть безпосередньо зацікавлених осіб з Вашингтона.

Варто застерегти, що НАТО — проект Вашингтона. Ця організація, створена, аби протистояти совєтським танкам у Європі, так і не змогла, попри задекларовану трансформацію, позбутися свого основного навантаження, і нині ще більше, аніж раніше, слугує інтересам США у всьому світі, створюючи видимість солідарної відповідальності. Вій­ськові операції останніх десятиліть — провальні. Війну в Афганістані не виграно і не програно. Нездатність піти з Іраку і неможливість отримати перемогу. Розчленування Югославії і винищення культурних християнських православних центрів у Косово, історичне відлуння яких ще попереду.

НАТО — це не тільки знищення військового потенціалу тієї чи іншої країни, визнаної як загроза світовій безпеці, це і бомбардування мостів і тепломереж, лікарень і дитячих садків, знищення православних храмів і монастирів в Югославії, розграбовані музеї і понівечені мечеті в Іраку, це спалені афганські селища, це розбрат і розшматування країн, тортури у концентраційних таборах Гуантанамо і катування у таємних тюрмах у Східній Європі. Секретна в’язниця в Польщі «Старе-Кешкути» — для «найважливіших терористів» і лідерів рухів, і в’язниця «Міхаїл Когєлнічану» в Румунії — для підозрюваних нижчого рангу, факт визнання яких Президентом США Джорджем Бушем стався лише під тиском світової спіль­ноти. Білий дім визнав факт існування спеціальної секретної програми ЦРУ із захвату, арешту і допиту осіб, що підозрюються у тероризмі, за межами США. Тюрми перебували під контролем НАТО, що дозволяло ЦРУ вільно діяти по всій Європі.

Таке ж відбувалося і в ефіопських в’язницях. Арештованих літаками НАТО переправляли до Ефіопії із Сомалі і Кенії.

Показовим є факт, як зазначає у своєму докладі на адресу Ради Європи швейцарський юрист Дік Марті, що існували від­повідні таємні протоколи, які забезпечували європейцям певні поступки з боку США, зокрема у процесі переговорів про використання таємної в’язниці в Румунії, США пообіцяли Бухаресту підтримку в надбанні повноцінного членства у НАТО.

Сьогодні Україну наполегливо втягують у «несвою» війну. Потрібне свіже гарматне м’ясо і поле битви з так званим тероризмом, віднесене подалі від берегів Америки і зсунуте на край — до Східної Європи.

Наші партнери по ГУАМ уже офіційно визначилися — грузинські вій­ськовослужбовці візь­муть участь у миротворчій операції НАТО в Афганістані. Політичне рішення з цього приводу вже схвалено, і нині керівництво грузинського Міністерства оборони перебуває в Брюсселі, де проходять консультації з першими особами Північноатлантичного альянсу. Заступник міністра оборони Грузії Бату Кутелія заявив: «Ми готові відправити туди спеціальний під­розділ, до того ж у той сектор, який НАТО визнає потрібним і який важливий для альянсу»..

Зрозуміло, Україна, як і все ближнє зарубіжжя, це найпровальніший проект Кремля, проте нинішня ситуація в Україні — це фактична поразка Заходу. Демократія — це насамперед закон і відповідальність. В Україні сьогодні не діє Закон і не стоїть питання про відповідальність влади.

 Віктор Вірний, політолог,
«Фундація Аналітичної Думки»