Конституційна мозаїка

Переможна ейфорія минула швидко, однак не без наслідків. Довкола метушилися «любі друзі», штовханина яких у боротьбі за посади дедалі більше загрожувала перерости у бійку. Це лякало. Хоча радикалізм і лякав, тут, за бажання, їх можна було повиганяти, поміняти чи заслати подалі від себе, на відміну від неспроможності що-небудь протиставити очікуваному «обрізанню» повноважень.

Час спливав. Кожна прожита година нагадувала, що слід діяти рішуче, до того ж новообрана Верховна Рада чи не щотижня підкидала ту чи іншу законну підставу для розпуску. Проте така вічна проблема, як особиста нерішучість і невміння відстоювати навіть свої інтереси не дала по-справжньому скуштувати владних повноважень і забезпечити собі тривале царювання. Рішення прийшло, можна сказати, саме собою, коли після тривалих пошуків око зачепилося за амбіційного мукачівського тезку. Усе склалося: ідея знайшла свого реалізатора.

Ідея. Кажуть, вона народилася саме тоді, коли останній подих ейфорії полишив стіни Банкової. У будинку на вулиці Архітектора Городецького у головах вправних правників виник план повернення всього того, і навіть більшого, що мав за своє президентське життя Леонід Кучма. У надрах міністерства визріла і сформувалася ідея проведення референдуму з «підвищення якості» Конституції, референдуму прямої дії, який не потребував би свого підтвердження рішеннями Верховної Ради України. Відтак наповнення Секретаріату командою «вправних правників» стало питанням часу.

Удосконалення Конституції само собою без стрижневої ідеї — лише задум, нічим не підкріплений, нехай і багатообіцяючий. За стереотипом, не довго шукаючи, на озброєння береться провідна ідея Майдану: «Бандитам — тюрми!». Байдуже, що вона була, є і буде лише гаслом. Трансформована, вона може ще не раз прислужитися спритним політиканам, проте сьогодні ця ідея звучить на кшталт: «політична корупція», «ревізія волевиявлення громадян» тощо.

Зрозуміло, що очікувати від «помаранчевого табору» чогось іншого, окрім звинувачень своїх політичних опонентів, — марно. Відтак такий підхід стає методологічним у подальших діях команди Секретаріату, яка, поставивши на потік указотворчу діяльність, бере на себе координацію всієї роботи з розхитування підвалин державних інституцій, державної влади загалом. Мабуть, з цього моменту все, що лунає з вуст Президента, чільників Секретаріату, слід розуміти з точністю до навпаки.

Секретаріат стверджує, що Президент України чітко визначив корінь проблеми і цитують Віктора Ющенка: «Втручання в Основний Закон країни 2004 року завело країну в глухий кут і створило життєву загрозу української демократії. Це один з найбільших ударів по державності в новітній українській історії». «Підстав для такого висновку достатньо», — стверджує Ігор Пукшин. Отже, це неправда і приводу для такого умовисновку немає. Зрозуміло тільки одне: коли керуються виключно «духом» Конституції, і кожен на свій лад, а букви у ній не помічають, то в державі пануватиме безлад.

Не можна обійти увагою, що протягом своєї політичної кар’єри Віктор Ющенко дотримувався зовсім інших, протилежних сьогоднішнім, поглядів. Так, у червні 2004 року він говорить, що «в наших із СПУ підходах до політичної реформи ключова відмінність не в змісті, а в часі втілення цих змін», домагаючись розвести реформу і вибори у часі. А у вересні, критикуючи Леоніда Кучму, розвиває свою думку: «Нам справді потрібна політична реформа, аби створити чітку структуру влади. Сьогодні Україна є імперією однієї-єдиної людини, клановою моделлю, яку громадськості неможливо контролювати».

У грудні цього ж року Віктор Ющенко стверджує: «Я даю слово, що голосував за політреформу, але не знаю, чому в роздруківці показано, що я не голосував». Пізніше, у квітні 2005 року, він дає слово: «Перегляду політреформи, референдуму чи там чого я ініціювати не буду».

Окрім проведення референдуму прямої дії з прийняття нової Конституції, дотепні правники з Секретаріату запропонували Ющенку для оприлюднення низку інших «своїх» творчих задумок — скорочення чисельності народних обранців у Верховній Раді, скасування депутатської недоторканності, запровадження двопалатного парламенту, які значаться у переліку добре знайомих ініціатив Леоніда Кучми, проголошених ним 2000 року.

У лютому 2003 року «відповідальний у своїй послідовності» Віктор Ющенко заявляв: «Ми проти референдумів, зокрема референдумів прямої дії, коли, звертаючись до народу, хтось збирається вносити прямі зміни до Конституції». А в червні того самого року називає ініціативи Кучми «пародією на демократію», і однозначно висловлюється: «Пропозиції Кучми щодо створення двопалатного парламенту і спроба внести зміни до Конституції через референдум можуть відкинути Україну в демократичному розвитку».

Нині Віктор Ющенко, Президент, забув сказане чи взагалі відхрещується від своїх слів.

Не можна не погодитися з Юлією Володимирівною, коли вона, ніби жартуючи, говорить про серйозні речі, «що сучасному політикові значно легше написати конституцію про державний суверенітет, ніж декларацію про власні доходи… Просто як у прислів’ї — дерево посадити, дім збудувати, конституцію написати… Сьогодні в українському політикумі в кого не ткни пальцем, неодмінно потрапиш в автора нового Основного Закону». Проте, коли вона стверджує, що «DURA — сама Конституція», миритися з таким неможливо, особливо тоді, коли безвідповідальність і особисті амбіції призводять до зневаги Конституції і законів.

 Так, існують проблеми в розмежуванні повноважень і відповідальності законодавчої і виконавчої гілок влади, виникають поточні питання — значущі і ні, які потребують вирішення. Однак суспільству нав’язується вибір, протилежний обраному демократичному напрямку.

Цьогорічний День Конституції, як ніколи з часів новітньої історії України, визначається зухвалим паплюженням Основного Закону. Цікаво, що, як і у випадку із славнозвісним першим Указом про розпуск Верховної Ради, заявам Президента передують анонси подій. У першому випадку «несанкціоновано» просочилася інформація із Секретаріату. У нашому випадку про наміри Віктора Ющенка повідомляє заступник глави Секретаріату Президента Ігор Пукшин. Усе це скидається на намагання Віктора Балоги застрахуватися від небезпеки відмови Президента від своїх зазіхань. Тоді зазіхання самого Балоги не знайдуть відповідного квазіконституційного наповнення.

З одного боку, це, безумовно, слідування технології у подієво-часовому вимірі, тобто плану, з іншого — свідчення відсутності новітніх ідей, шаблонності і стереотипності мислення ющенківського оточення. В останньому жодної вини Віктора Андрійовича, адже це результат загальносоціального замовлення, і не більше. Тому не дивно, коли у цьому «в’язнуть» майже всі без винятку політичні сили: у відповідь на «президентську конституцію» свої варіанти видає на-гора БЮТ, а вустами Віктора Януковича свої думки з цього приводу викладає на сторінках «Дзеркала тижня» Партія регіонів.

Не вдаючись до правового аналізу анонсованих проектів Конституції, важливо зрозуміти, що підгрунтям ревізії Основного Закону є цілком конкретна ідея, далека від засад демократії і тим більше від розвитку парламентаризму, як уособлення влади народу.

Може, країна і потребує — і це, скоріш за все, так — нової редакції Конституції, адже Конституція — це «живий організм», що «зростатиме» разом з переходом держави на новий, вищий, етап розвитку, однак втягування лідерів провідних політичних сил у ревізію чинної Конституції не на часі, це шкодить країні, є виявом слабкості політиків, їхньої обмеженості і залежності від обставин, неспроможності не тільки протистояти, а й розгледіти виклики сьогодення.

 Валентин Лисенко,
політолог