Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Амброзія для «Бєні Днєпровського»

Саме таке прізвисько отримав від своїх конкурентів-олігархів один з найбагатших громадян України Ігор Коломойський. Хоча його громадянство — поняття відносне. Адже один із співвласників групи «Приват» здебільшого проживає в Швейцарії. Та й, як повідомляють ЗМІ, в Ізраїлі він — людина знана. Попри це, він залишається одним з найзакритіших персонажів бізнес-еліти України.

І якщо останнім часом ті ж самі Ринат Ахметов чи Віктор Пінчук стали відкритішими для суспільства, то Коломойський воліє зберігати довкола своєї персони ореол таємничості. Принаймні, один з конкурентів Ігоря Валерійовича охарактеризував його так: «Жорсткий бізнесмен, який до дрібниць намагається відстояти свої інтереси. Він може переглядати правила гри під час самої гри. Тому потрібно особливо уважно ставитися до бізнесу з ним. Він не публічний, а владний і впливовий». Він не визнає ні диктату, ні авторитету. І якщо потрібно досягти поставленої мети — піде напролом. Принаймні, звання «головного рейдера України», отримане Антирейдерським союзом підприємців України він отримав заслужено. За пові­домленнями ЗМІ, рейдерських атак збоку «Привату» зазнали сумнозвісний дніпропетровський ринок «Озерка», підприємства «Дніпрофарм», Дніпропетровський будинок побуту, НВО «Теплотехніка», Київський завод технічного паперу. І перелік цей неповний. Звісно, через таку свою залізну хватку пан Коломойський нажив чимало ворогів. Принаймні, такої кількості судових позовів до інших олігархів немає ні в кого з його конкурентів. До того ж стосуються вони не лише українських багатіїв (пригадаємо хоча б конфлікт з Віктором Пінчуком навколо Нікопольського заводу феросплавів), а й «колег» з близького зарубіжжя. Так свого часу Коломойський звинуватив Віктора Пінчука, російських олігархів Віктора Вексельберга та Олександра Абрамова в тому, що вони дали хабара у 50 млн доларів українським чиновникам за те, щоб вони не допустили деприватизації вже згаданого Нікопольського заводу феросплавів. Щоправда, згодом сторони конфлікту пішли на мирову. Проте найбільший скандал виник навколо дніпропетровського ринку «Озерка». Цього разу конкурентом Коломойського став російський бізнесмен з неоднозначною репутацією Максим Курочкін. До того ж війна була у прямому значенні цього слова. Доки юристи розбиралися в судах, йшли «розбірки» й на вулицях. То якісь молодики за допомогою «болгарок» зрізали ворота ринку та відлупцювали своїх суперників, то кілери намагалися вбити одного з наближених Коломойського Геннадія Корбана. А згодом у Дніпропетровську було вбито директора «Озерки» Воробйова, який представляв інтереси Курочкіна. Незабаром, коли останній сидів у Лук’янівському слідчому ізоляторі, біля Києва невідомі у джипі розстріляли його трьох охоронців. І хоча ці трагічні події сам «Макс Шалений» не пов’язував з конфліктом навколо «Озерки», однак, як припускають деякі експерти, таким чином «підставляли» Коломойського. І справді, маючи чималі активи, навряд чи двоє бізнесменів вирішували б долю якогось ринку таким способом. Що ж насправді відбувалося, навряд чи ми колись дізнаємося — Курочкіна вбито, коли його під конвоєм виводили з приміщення суду.

Ну а що Коломойський? А нічого. Він і надалі веде численні судові війни. То з Олександром Роднянським за телеканал «1+1» (начебто той на словах пообіцяв продати свою частку акцій, а потім передумав), то ще з одним відомим російським бізнесменом і колишнім партнером Костянтином Григоришиним. Ось що про цей конфлікт пише інтернет-видання «ОРД»: влітку 2003 року пан Коломойський вирішив «кинути» Григоришина — «завалити» виключно під себе роботу Запорізького ВАТ «Днепроспецсталь». Ось тут і знадобилися офіційні рядки прокурорських ухвал, датовані 30 червня 2005 року.

Суть цієї історії така. У червні 2003 року було проведено позачергові збори акціонерів, які внесли зміни до складу наглядової ради. Коломойського це обурило, бо, як розповідає Григоришин, «реєстраторські структури, пов’язані з паном Коломойським, викрали й утримували реєстр акціонерів, виникли проблеми з реєстратором». І це при тому, що людей Коломойського в наглядовій раді «Дніпроспецсталі» ніколи не було. «Беню», який звик підбирати «під себе» все, що йому подобалося, це обурило. І він вирішив помститися. Кому? Юридичній фірмі — Дніпропетровській консалтинговій компанії «Фарго» і її директорові Сергію Карпенку, які надавали допомогу акціонерам у проведенні неугодних «Бені» зборів.

Далі ухвала прокурорського слідчого свідчить: «Цього ж дня (3 червня 2003 року. — Авт.) І.Коломойський, який мав особисту зацікавленість у роботі «Дніпроспецсталі» з її колишнім складом керівництва, призначив зустріч С.Кар­пенку на 4 липня 2003 року в офісі ТОВ «Сентоза Лтд» за адресою: Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 42б. Коли Карпенко 4 липня 2003 року близько 14-ої години прибув за вказаною адресою і увійшов до конференц-залу, де був І.Коломойський, останній звинуватив С.Кар­пенка в тому, що його діяльність з організації і проведення загальних зборів акціонерів «Дніпроспецсталі» заподіяла йому збитки в розмірі 2 млн доларів США. При цьому І.Коло­мойський зажадав від С.Карпенка негайно вжити заходів із скасування рішення зборів акціонерів ВАТ «Дніпроспецсталь».

На відмову С.Кар­пенка виконати цю вимогу, І.Коломойський загрожував йому вбивством, у зв’язку з чим останньому, який серйозно поставився до погроз, під надуманим приводом вдалося покинути офіс «Сентози». Коли і через кілька днів С.Карпенко не виконав вимог І.Коломойського, останній вирішив його вбити. Реалізовуючи свій злочинний намір, він віддав розпорядження про організацію виконання вбивства особистому охоронцеві С.Нікітіну».

Никітін взявся за роботу. Він зв’язався з кримінальним злочинцем, якимось главарем банди В.Синельщиковим, і замовив йому вбивство Карпенка. «При цьому С.Нікітін пояснив, що С.Карпенка замовив його господар І.Коломойський. В.Синельщиков, а також А.Безбородов і С.Мамаєв дали згоду, таким чином вступивши з С.Нікітіним у попередню змову з метою вбивства за замовленням».

За Карпенком вони полювали досить довго. Ледь не вполювали іншого. «Коли 8 липня 2003 року всі згадані вище члени банди зробили замах на співробітника компанії «Фарго» І.Коваленка, помилково прийнявши його за С.Карпенка. С.Нікітін знову зібрав у кав’ярні «Сова» (м. Запоріжжя) В.Синельщикова, С.Мамаєва і дав їм фотографію С.Карпенка. А також повідомив, що останній користується авто «Нісан-ікс-трейл» номер 891-98 АВ», — написано в судовій ухвалі.

З того самого документа випливає, що вбивці вислідили Карпенка 16 серпня 2003 року в Керчі. «Того ж дня о 17 год. 30 хв. С.Карпенко виїхав на своєму авто з будинку №22, що на вул. Бойова, до магазину «Біла акація» на вул. Свердлова, і там зупинився. Коли С.Кар­пенко вийшов з магазину і попрямував до свого авто, В.Синель­щиков завдав йому кілька ударів по голові та інших частинах тіла металевим прутком, після чого тут же спільно з В.Леканом з метою умисного вбивства почали наносити С.Карпенку удари ножами в місця життєво важливих органів — живіт, груди, спину. Потерпілому С.Карпенку було заподіяно два сліпі поранення, пошкоджено праву плевральну порожнину, середню і нижню долю правої легені», — детально описує слідчий дії бандитів.

Хоч як дивно, але міліція оперативно затримала частину злочинців. Було встановлено особу замовника вбивства і його виконавців. Слідчий двома документами ухвалив:

«1. Порушити проти Коломойського Ігоря Валерійовича кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст.ст. 27 ч.4; 15, 115 ч.2, п.п. 6, 11, 12 ККУкраїни.

2. Кримінальну справу прийняти до провадження і приступити до досудового слідства.

3. Притягти Коломойського Ігоря Валерійовича, 13 лютого 1963 р.н., як обвинуваченого у кримінальній справі і пред’явити йому звинувачення в скоєнні злочину, передбаченого ст. ст 27 ч.4, 15, 115 ч. 2 п.п. 6, 11, 12 КК України».

Копію цих двох документів він направив Генеральному прокуророві України. Це було, нагадую, 2005 року. А ще раніше, 2003-го, до Генпрокурора звертався і сам постраждалий Сергій Карпенко — просив захистити його від погроз Коломойського. І жодної реакції в обох випадках. Понад те, Григоришин розповів дивовижну історію: «На щастя, Сергій вижив. Далі, наскільки я знаю, кримінальна справа почала розсипатися. Виконавці були, але вони відмовилися називати замовників. За конфіденційною інформацією, яка до мене дійшла, там був ланцюжок, який виводив на Службу безпеки «Привату». Потім почали щезати люди. У цій справі було кілька трупів. Людей прибирали один за одним. Справа розвалювалася. Хтось цілеспрямовано працював у цьому напрямі. Наприклад, судмадексперт писав, що людина покінчила життя самогубством. Після ексгумації з’ясувалося, що було три кульові поранення в голову. На слідчих тисли, вимагали не поспішати з розслідуванням, через що було упущено цілу низку важливих моментів. Ігор Валерійович чомусь наполегливо уникав спілкування зі слідчими, практично постійно перебуваючи за кордоном».

Відтоді минуло багато часу, а правоохоронці в Генпрокуратурі й не думають щось робити з Коломойським (Бенею). Якийсь час він ховався в Ізраїлі. Там, як він стверджує, йому легше, оскільки в Україні його здоров’ю загрожує алергенна травичка амброзія. Її він боїться, а ось правосуддя — ні. Немає в нього алергії на в’язницю, бо немає такої сили, яка б його туди заслужено заховала. А отже, все можна звалити на травичку.

До цього додамо, що у пана Коломойського чимало захисників його інтересів і у високих владних кабінетах. Свого часу говорили, що він був спонсором партії Юлії Тимошенко. Проте «любов минула» і він переключився на іншу політичну силу — «Народну самооборону» Юрія Луценка.

Іван Черевичко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com