ФІЛОСОФ НА ТРОНІ

У ІІ столітті від Різдва Христового на Сонці, мабуть, відбувалися якісь катаклізми, бо Земля аж корчилася в його жагучих обіймах. По всій величезній Римській імперії — землетруси, посухи, напади сарани з наступним голодом, пошесті, військові заколоти... На такому тлі з’являється правитель, котрий, чи не єдиний в історії, наблизив до реальності одвічний міф про доброго царя. Не тільки, щоб полегшити людські страждання, а й дати зрозуміти підданим, що розпад держави починається з їхніх душ.

Закону підкоряються всі

Один з найвидатніших мислителів світу Марк Анній Катилій Север, відомий як Марк Аврелій, народився 26 квітня 121 року не на троні. За чверть століття до того Нерва запровадив у Римській імперії, яка багато страждала від безпутства своїх володарів, плідну традицію призначати наступником престолу достойного юнака, якого імператор має всиновити й задля вишколу зробити своїм співправителем. Дотримуючись її, Антонін Пій зацікавився розумним хлопчиком зі шляхетної родини, і 139 року, коли той осиротів, усиновив його, давши право називатися Цезарем. Високі моральні якості — природну доброту, щирість, правдивість, витримку — Марк Аврелій зберіг до кінця життя. Він не втомлювався повторювати, що відразою до розкошів зобов’язаний своїй матері, всім іншим — чудовим наставникам, серед яких був і Діоген. Ціле життя гідно представляв школу стоїків, які культивували побутовий аскетизм.

Аби утвердити свого улюбленця як майбутнього імператора, Антонін Пій одружив його зі своєю дочкою Фаустиною, і тут Марку Аврелію став у пригоді філософський спокій. Бо вродлива Фаустина, подейкували люди, любила тинятися по гладіаторських казармах та матроських тавернах, вибираючи там собі коханців. Коли Марку Аврелію радили розлучитися з нею, він відповідав:

— Та ж за римським правом я маю і посаг повернути — владу. До цього як поставитися?

Коли йому казали, що своєю поведінкою імператриця ставить себе поза законом, заперечував:

— Поза законом не може бути ніхто!

Цікаво, що влади Марк Аврелій не прагнув і своє призначення консулом у дев’ятнадцять років сприйняв як обов’язок перед Вітчизною, від якого не мав морального права відмовлятися. Дуже неохоче переселився на Палатинський пагорб, де височіло помешкання римських імператорів: він мріяв присвятити життя науці.

Але з обов’язками правителя він справлявся добре, здобувши всі почесні звання, яких за тих часів могли удостоюватися імператори, аж до народного трибуна — посади, як відомо, виборної. Ніколи не брав грошей з державної скарбниці без дозволу сенату, а щоб гідно виховувалися діти із зубожілих родин, заснував спеціальний сирітський фонд на кошти землевласників, які закладали свої володіння. Терпіти не міг донощиків, за неправдиві свідчення проти когось накладав «пляму безчестя».

Не цінував воїнських чеснот, проте постійні порушення кордонів імперії та вторгнення противників змушували вести війни. Аби роздобути на них кошти, Марк Аврелій влаштував аукціон, де продавав багатим громадянам золоті кубки, коштовний одяг та прикраси, які нагромадили в скарбницях імператорського палацу його попередники, навіть статуї та картини великих майстрів. Сам спав на голих дошках, укри­вався шкурами і вдовольнявся найпростішою їжею. Попри нехіть до військового ми­стецтва, незмінно перемагав.

Дуже ощадливий, Марк Аврелій, проте ніколи не шкодував грошей на допомогу мі­стам, які потерпали від стихійного лиха. Це ж за його правління траплялося часто. Так, він не дав вимерти з голоду населенню Ри­ма й селянам довколишніх земель, коли рі­чка Тібр вийшла з берегів, спричинивши за­гибель худоби та надовго перетворивши орні грунти на болото; допоміг відбудувати місто Смирну, яке зруйнував землетрус, проте саме гуманізм правителя часто провокує честолюбців на виступи проти нього. 175 року намісник Сирії Авідій Кассій оголосив себе імператором. Важко й сказа­ти, як повівся б Марк Аврелій, але ніяких за­ходів йому вживати не довелося, бо Кассія вбили його ж воїни. Рішенням сенату конфісковане майно мало б перейти до імпе­раторської скарбниці, але Марк Аврелій на­казав поповнити ним скарбницю державну. Про нього як про людину свідчить такий факт. Було захоплено гінця, який мав доста­вити листи Авідія Кассія до тих, у кого він сподівався знайти підтримку. Коли пакет вручили Марку Аврелію, він кинув його у вогонь зі словами:

—    Не хочу знати імена своїх ворогів!

Один з римлян, вражений поблажливіс­тю імператора до бунтівників, спитав:

— А що ж було б, якби Кассій переміг?

— Не так погано ми живемо, щоб це могло статися, — відповів той.

Сил виконувати немилі душі царські обо­в’язки Марку Аврелію додавала наука. Він постійно повторював вислів Платона: «Держави процвітали б, якби філософи бу­ли володарями, а володарі — філософа­ми». В Афінах він заснував чотири, бо стільки тоді було напрямів, філософські кафедри, призначивши професорам державне утри­мання. Сам написав дванадцять томів творів під загальною назвою «Роздуми про самого себе». До нас дійшли ті, що об’єднані в книж­ці «Віч-на-віч». Писав їх здебільшого вечора­ми, при світлі вогнища в походному наметі, бо ж дванадцять років із дев’ятнадцяти, від­пущених йому на правління Римською імпе­рією, провів у походах. У царських покоях йому працювалося гірше... Річ у тім, що в ду­ші цієї світлої людини визрівав відчай, і твор­чість допомагала долати його.

Був напрочуд лагідний та миролюбний — а мусив постійно воювати. Хотів кохати одну-єдину жінку — а став героєм сороміцьких пісеньок та пліток, де вигадок було більше, аніж правди. Мріяв виховати з сина гідного наступника свого способу життя — а Коммода вперто тягнуло до розпусти й жорстоких видовищ, таких ненависних батькові. І ніщо, здавалося, у цьому світі не могло винагородити Марка Аврелія за постійне зречення самого себе — жодні війсь­кові трофеї, тріумфи, почесті... Він тішився лише тоді, коли ставав свідком людського благородства. Але це траплялося значно рідше, аніж хотілося. Він мріяв про внутрішню свободу людини, котрій потрібно зовсім мало, а потрапив у залежність від державного устрою, який був неспроможний змінити, від маси людей, з якими мусив усупереч власній волі йти на компроміси. Він навіть криваві видовища — гладіаторські бої, колісничі перегони — був неспроможний скасувати, бо народ того не зрозумів би.

З другого боку... Його легковажна дружина дозволила продати останню свою ошатну туніку, щоб нагодувати голодних — хіба ж вона аж така зіпсована? Його син виявляв у боях хоробрість — хіба його не належить за це шанувати? Красиві філософські теорії так важко втілити в життя, але хіба вони втрачають від того свою переконливість? Що таке людина й чому вона така суперечлива?

Марк Аврелій мріяв зібрати навколо себе видатних мудреців та, користуючись прихильністю імператора до наук, його все дужче обступали псевдопророки й шарлатани, які претендували бути магами. Тогочасний римський сатирик Лукіан, котрий глибоко шанував імператора, висміяв його оточення, котре замість державних справ займалося порожніми розмовами.

Якось після чергової перемоги Марк Аврелій виступив з промовою перед народом, а у відповідь — крики: «Всім! Всім!» Це означало, що громадянам не виплатили вісім золотих, обіцяних «на хліб та видовища». Всі прагнули дармовщини, а охочих чесно заробити ті гроші було обмаль. Не збіжжя вирощували селяни, а троянди для оргій, щоб вигідно їх продати.

...Римська імперія гинула під криками натовпу: «Хліба й видовищ!» Ревно охороняючи її кордони, Марк Аврелій рано прозрів неминучість такого кін­ця, й тяжко від того страждав. Він розумів, що для здійснення філософських утопій потрібна зовсім інша людина, але ж де її знайти?

«Люди народжені один для одного»

Все-таки «Роздуми» Марка Аврелія пройняті глибокою вірою в людину, в її спроможність здолати свою суперечливу природу й віднайти вище призначення. Ось кілька цитат, які дають уявлення про спосіб мислення того, хто палко мріяв стати філософом-професіоналом, а став, керуючись громадянським обов’язком, професіоналом-імператором з усіма притаманними такому становищу наслідками: «Я зробив щось для спільного блага? Отже, я приніс користь собі самому. Ніколи не розлучайся з цією думкою і не відмовляйся від неї за жодних обставин».

«Пам’ятай: все, що керує тобою, — всередині тебе».

«Якщо тебе обурює чиясь помилка, негайно озирнися на себе. Уяви, в якому схожому гріху ти сам винний, маючи, наприклад, за благо гроші, насолоди, марнотну славу. Помітивши це в собі, ти швидко забудеш про гнів, особливо, коли збагнеш, що та людина змушена бути такою. А що їй залишається? Якщо можеш, то звільни її від цього примусу».

«Якщо можеш, виправ того, хто помиляється. Якщо не можеш, то пригадай, що для цього тобі дано поблажливість».

«Люди народжені одне для одного... Прагни пізнати сутність кожного, але й дозволь іншому пізнати засади, які тобою керують».

«Дивися всередину себе. Всередині — джерело добра, яке ніколи не виснажиться, якщо ти не перестанеш копати».

«Найкращий спосіб боронитися від кривди — не уподібнитися кривднику».

«Ні з ким не трапляється чогось такого, чого б він був неспроможний знести».

«Буде успіх, якщо кожну справу робитимеш як востаннє в твоєму житті».

Такі думки міг би висловити релігійний мислитель. Як же ставився імператор Марк Аврелій до християнства, яке за тих часів утверджувалося в Стародавньому Римі? Досить-таки байдуже: від нової релігії його відштовхували фанатизм і схильність до театральності. А ще він мав за обов’язок володаря шанувати вірування пращурів, ні в чому від них не відступаючись.

Тут варто згадати, що на запитання, кого мати за ближнього, Ісус Христос відповів притчею про доброго самарянина, котрий змилосердився над пораненим, тоді як повз нього байдуже пройшли священик і член касти, яка претендувала на святість — левит.

А самарянин був не християнином, а язичником. Ось так і Марк Аврелій, який сумлінно, як і його попередники, поклонявся Юпітеру та Мінерві, виявився куди ближчим до Христа, аніж ті, хто, прийнявши хрещення, руйнували витвори античного мистецтва або ж нищили культуру індіанців.

Цікаво, що цей імператор і в житті дуже послідовно дотримувався своїх філософських поглядів. До всіх терпимий, привітний, уважний, він, за відгуками сучасників, умів перетворювати поганих людей на гарних, а гарних — на чудових, незворушно зносячи і хулу, і кпини тих, хто не міг його зрозуміти. Про скромність Марка Аврелія дає уявлення його улюблений вислів: «Справедливіше мені сприйняти поради стількох досвідчених друзів, аніж стільком досвідченим друзям коритися моїй волі — волі однієї людини». Поняття «воля імператора» для нього не існувало: владу він розумів лише як відповідальність за державу, як обов’язок без привілеїв.

Помер Марк Аврелій 17 березня 180 року під час чергового походу — на березі Дунаю, неподалік сучасного Відня. Як завжди, перемагав ворожих Риму германців, але захворів на чуму, пошесть якої почалася у війську, і, щоб прискорити свою смерть, відмовився від їжі. На прощання висловив жаль, що лишає по собі розпусного і жорстокого сина, якого, порушивши традицію, призначив спадкоємцем.

І все-таки сучасники знали ціну своєму імператорові, бо на його похоронах не сміли плакати. Мали його за бога, доброго й турботливого, який, вознісшись на Олімп, неодмінно повернеться до них. Навіть через століття його статуї та бюсти римляни шанували як священні пенати — вищі істоти, які охороняють сімейне вогнище. Посмертна слава не обминула того, хто за життя її зневажав.

Ніна Остерка