Руйнуючи міфи

Вивільнити час, знешкоджуючи помаранчевий міф і руйнуючи міф біло-голубий, знівелювавши міф про месіянство Віктора Андрійовича й лідерство Віктора Федоровича, занапастивши міф про Спасительку Юлію Тимошенко та Зрадника Олександра Мороза, розвінчуючи міфи ЄС і ЄЕП, НАТО й антиНАТО.

Зламати заданий хід подій — і відпустити час. Саме так і ніяк інакше можна припинити цей біг по колу, зупинити есхатологічний маятник, врятувати націю, країну, яких дедалі більше засмоктує реліктовий міф «свої-чужі».

Новітня історія України — історія продукування одних і тих же міфів?..

Віктор Ющенко не знищив біло-голубий міф, і той, зміцнившись, склав конкуренцію. Суспільство не розвінчало комуністичний міф, і комунчата повернулися не тільки до Верховної Ради, а й до влади. Біло-голубий кураж після перемоги-2006 дозволив відродитися помаранчевому міфу. Останній, який, здавалося б, давно втратив свою енергетику, став риторикою й перетворився на демагогію, ось-ось «з’їсть» міф національно-патріотичний. Соціалістичний міф — той, про «розвинутий соціалізм», — за яким намагалися хоча б тимчасово сховати ідеологічні поразки країни, що її поглинала безодня, виявив не тільки виняткову життєздатність, а й очолив захист конституційного ладу країни.

Міф — це те, над чим людина не тільки не хоче замислюватися. Міф приймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як буття. Міф не маркований. Його не можна ні помацати, ні понюхати, ні скуштувати. Коли людина опиняється у полі міфу, він повністю оволодіває нею. Потрібна не тільки вельми напружена робота мислення, аби відрефлексувати цей міф, а й розуміння такої потреби, мотивація, стимул, внутрішня установка. Якщо цього немає, то лише потужний струс може спричинити зсув суспільної свідомості.

Нині суспільна свідомість — мов плугом розпушена земля. На зміну міфології деперсоніфікації персональної відповідальності прийшов новий-старий міф персоніфікації зрадництва, політичної корупції, і — за ним — міф відродження демократичних сил, їхньої єдності тощо. Сьогодні суспільству нав’язується надзвичайно щільна міфологічна структура, де немає місця свободі мислення. Створюється міф, який за енергетикою й ефективністю потужніший за попередні, коли стає необхідним інтелект, готовий задля ідеї, з одного боку, будувати концентраційні табори, а з другого — сидіти у цих таборах.

Політики творять міфи. І стають міфами. Проте всі ці міфи неприродні. Зовні привнесені маніпуляції суспільною свідомістю. Один сьогодні пише Mein Kampf, інший — новий «Маніфест», усі — нову Конституцію.

Зірковий час Юрія Луценка. Віднині він, як ніколи, наближений до своєї мети. Адже нарешті сталося — йому довірено перевіряти «вхідні квитки» до мегаблоку «Наша Україна — Народна самооборона». Це йому довірено оголошення факту «злиття» демократичних сил в одну, із завершенням виборів, партію. І він може, очоливши її, сісти в президентське крісло. Місію майже виконано — припинять своє існування нібито реінкарновані партії, псевдопартії, незовсім партії і технологічні проекти, але головне — разом з ними зникнуть і партії-уламки, наробки В’ячеслава Чорновола і разом з ними пам’ять про нього.

Довго і наполегливо намагався Юрій Віталійович міфологізувати самого себе. Спочатку — як комсомольський активіст, провідник ідеології марксизму-ленінізму в маси. Потім — як антикучмівець, трансформер-соціяліст, «польовий командир» Майдану, «термінатор» — винищувач корупціонерів і ДАІ, відданий помаранч, який до останнього чіпляється за крісло міністра МВС, хлопчик, здатний вирішувати особисті проблеми Президента. Нині — як лідер усіх демократичних сил, який подолав усі перешкоди, передусім Кириленка. Згодом (якщо вдасться) — як лідер і національно-патріотичних сил, а то і як сам Президент. Даєш мрії в життя!

Сьогодні він тимчасово поступається прем’єрським кріслом, принаймні на словах, на користь Балоги. То чи можна йому вірити? Давайте подивимося.

Кілька штрихів до портрета. Психотип — ініціативник-інформатор. Мета — самоствердження підкоренням інших задля звеличення себе у своїх очах. Зазвичай це робить за допомогою суспільних настанов і рангів. Наявні потреби в домінуванні й агресії. Особистість, зворотним боком моделі агресивно-домінуючого типу якої є свідомо затамована потреба пасивного підкорення, що підмінюється потребою пошуку покровителя. Ригідність, косність мислення визначається стійкістю стереотипів (розумових, поведінкових, емоційних) і дискурсивністю, репродуктивністю мислення. Поведінкова регуляція слабка. Може виявляти непродуктивне нервово-психічне напруження. Демонструє усвідомлене прагнення до контролю себе й навколишньої дійсності. Ця властивість — результат підвищеної боязкості.

Домінуючі індивідуально-типологічні особливості при захисному реагуванні визначають механізми психологічного захисту, які проявляються у легко передбачуваних моделях, зокрема наслідуванні поведінки героїв, з якими себе асоціює наш герой.

Він потребує визнання себе як виняткової особистості, йому необхідно відчувати свою цінність. Вирізняється невмінням психологічно перебудовуватися за зміни умов і виникнення принципово нових завдань. Тоді стає агресивним паяцом і блазнем.

Виявляє тенденції діяти попри громадську думку, схильний до антисоціальної поведінки. Наявне прагнення будь-що самореалізуватися, самоутвердитися. Готовий, як то кажуть, «йти по трупах». Тяжіє до нормативно-правових і організаційно-структурних перебудов. Однак глибина і передбачуваність результатів нововведень низька. Ініціативність протиставлена результативності.

Це лише легенькі штришки до портретів політиків, які вибудовують своє майбутнє... і, мимохідь — людей, нації, країни.

Натовп. Сила-силення людей. Строката і, водночас, сіра маса. Люди, які не можуть (?), не хочуть (?) мислити. Як повернути їх до реальності, до основ життя? Це повернення — також міф.

Валентин Лисенко,
політолог