Основний Закон чи основа беззаконня?!

З 2003 року в «Персоналі Плюс» опубліковано дев’ять моїх аналітичних матеріалів, лейтмотивом яких є теза про неухильне наростання в Україні під виглядом політреформи руйнації всіх владних інститутів, передусім інституту президентства. На жаль, мої прогнози справдилися.

Зараз, коли я пишу ці рядки, О.Мороз у своїх передвиборних роликах називає В.Ющенка не інакше як ініціатором антидержавного перевороту, а П.Симоненко припускається на його адресу кидати нечувані звинувачення, як от: «моральне і політичне банкрутство президента не дозволяє Ющенку обіймати найвищу державну посаду»; «щодня Ющенко, який вже давно переступив межі закону, робить черговий крок до хунтівської диктатури», «це державний заколот, за який президент має нести кримінальну відповідальність». Отже, йдеться не просто про скасування посади президента, а про його кримінальну відповідальність за розпуск Верховної Ради і оголошення дострокових парламентських перевиборів, що й оцінюється як «авторитарна націоналістична диктатура».

Ну що ж, колись В.Черчілль, пророкуючи неминучість німецької агресії на Британію, висловив геніальну тезу: «Хто хоче купити мир ціною приниження, отримає спочатку приниження, а потім — війну». Найнебезпечніше те, що за схожого розвитку політичної ситуації численні представники політичної трупарні, на яку значною мірою перетворилася так звана партія влади, та їхні лакеї — представники жовтої політології, точніше політопатології, розгорнули у ЗМІ повномасштабну кампанію дискредитації будь-яких спроб зупинити спровоковану ними самими вакханалію беззаконня і брехні, втовкмачуючи у масову свідомість міфи, а простіше — цинічну дезінформацію, яка, що найнебезпечніше, потенційно здатна справляти негативний вплив не тільки на масовий електоральний вибір під час дострокових парламентських виборів, а й на персональний вибір кожного національно свідомого громадянина під час подальшого перебігу подій у країні, політична ситуація в якій аж ніяк не обіцяє бути безхмарною.

Тому у «ювілейній», десятій, статті спробую чітко визначити ті міфологеми, що звужують свідомість громадян, роблять її, за психіатричною термінологією, присмерковою.

Міф перший — про успішно проведену політреформу, завдяки якій в Україні начебто, нарешті, створено модель справді демократичної влади європейського парламентського взірця і яку необхідно якомога швидше завершувати реформою місцевого самоврядування. Насправді ж ніякої політичної реформи в Україні не було, а була лише відчайдушна спроба через прийняття змін до Основного Закону залишити при владі створену ще за часів Кучми так звану партію влади, єдину, попри всю внутрішню конф­ліктність, у своєму прагненні не допустити до влади «свіжу кров» — нових людей та ідеї, що, власне, наразі вдається зробити.

Отже, йдеться про специфічну форму політичної боротьби, за якої Основний Закон підганяється під інтереси певних політичних сил, що надає їхнім діям позірної легітимності, ускладнює, або навіть унеможливлює, відсторонення антинародної влади від влади за формально юридичними підставами.

Такий феномен переписування Конституції «під себе» має немало історичних прецедентів. Достатньо згадати Францію, де протягом майже ста років відбувалася калейдоскопічна зміна Основних Законів, до того ж прийняття кожної наступної Конституції часто завершувалося антиконституційним переворотом і кривавою загальнополітичною катастрофою.

Міф другий — започаткований в Основному Законі 1996 року варіант так званого інституту суперпрезиденства «не спрацював», яскравим прикладом чого, мовляв, є діяльність, а точніше — бездіяльність, всіх трьох президентів.

Насправді в Україні ще ніколи не існувало повноцінного інституту президентської влади. А форма політичного правління, започаткована за правління Кучми, яка пізніше отримала різні назви — «поставторитарний режим», «автократія», «олігархія», «керована демократія», «авторитарна демократія» і навіть «бандократія», — у професійній політології визначається як монократія — своєрідна неомонархія, або свого роду формально конституційний, але практично необмежений, президентський абсолютизм, що функціонує за старовинним принципом «король править, але за наслідки не відповідає».

Для характеристики таких політичних режимів вживається і визначення дуалістична монархія; дуалістична в тому сенсі, що такий політичний режим є тиранічним за змістом і демократичним лише за формою, точніше за проформою (наявність поділу влади, точніше її переділу, «організованих» загальних виборів тощо).

Що ж до «сильного», тобто насправді ефективного, президентства, то цей інститут має характеризуватися взаємозалежністю між повноваженнями і персональною відповідальністю глави держави. Однак цього в нашому інституті президентства не було і немає — ані за попереднього «кучмівського» правління, ані в його «пореформеному» варіанті.

Тож не випадково, коли ще під час обговорення і ухвалення «найдемократичнішої в світі» Конституції СРСР 1936 року виникла ідея створення інституту президентства, Сталін (як пізніше і Хрущов) виступили категорично проти нього. «Вождь народів» у кращих макіавеллівських традиціях політичного цинізму, спираючись на старовинну тезу «коли відповідають всі — не відповідає ніхто», висунув ідею «колективного президента», домігся «обрання» першого секретаря вузьким колом партійного колегіального органу.

 Принагідно нагадаю, що в різні часи інститут президентства існував у всіх країнах соцтабору — Угорщині, НДР, Польщі, колишній Югославії, В’єтнамі, і був скасований саме через його безпосередній зв’язок з антирадянськими виступами, а точніше національно-визвольними рухами (до 1989 року інститут президентства у вкрай «зрадянщеному» вигляді дожив лише у Румунії, Чехословаччині та Югославії).

Міф третій — завдяки так званій політреформі, ініційованій Кучмою і впровадженій О.Морозом (первісна назва «політреформи» у ЗМІ «проект Медведчука–Мороза–Симоненка»), начебто відбувся перехід від президентсько-парламентської республіки до республіки парламентсько-президентської, яка після ухвалення закону «Про Кабінет Міністрів» таки максимально наблизилася до парламентської республіки європейського взірця на кшталт німецького канцлерства. Сучасна назва такої форми правління, за якої не президент, а фактично прем’єр-міністр очолює виконавчу гілку влади — «міністеріалізм» або «система кабінету» (в деяких європейських конституціях як синонім слова «канцлер» свого часу навіть використовували красномовне визначення статусу глави кабінету — «міністр-президент»).

Насправді перехід від так званої монократичної квазі-президентської республіки до республіки псевдопарламентської відбувся в Україні після кількох брутальних маніпуляцій з Конституцією. Згадаймо, як наприкінці 2003 року Верховна Рада буквально обома руками, у відкритому режимі, без попереднього обговорення голосувала «за» «парламентську республіку. (Насправді згаданий конституційний проект «парламентської республіки» дуже нагадує виборну олігархічну монархію, створену для продовження правління Л.Кучми «з чистого аркуша».) Далі ж під тиском насамперед інституцій ЄС, покликаних контролювати рівень розвитку демократії і громадянського суспільства у країнах-членах, зокрема Парламентської асамблеї Ради Європи, відбулося повернення до всенародного обрання глави держави. Рада Європи і міжнародні організації контролю за дотриманням норм демократичного суспільства (таких як «Фрідом хаус») одразу засудили проведене з безпрецедентними порушенням Основного Закону «пакетне» внесення неконституційних змін до Конституції, тоді як О.Мороз чомусь назвав його цілком законним.

До цього слід додати ухвалення Закону «Про Кабінет Міністрів», згідно з яким не тільки прем’єр, а й окремі міністри отримують безпрецедентне в конституційній практиці право на відмову контрасигнувати президентські укази; прем’єр-міністр значно збільшує свої повноваження, звісно, за умови запровадження «солідарної відповідальності» Кабміну за свої прорахунки.

Таким чином, внаслідок всіх цих маніпуляцій було започатковано своєрідну, не менш антидемократичну за попередню кучмівську монократію, форму правління так званого роздільного біцефального, або дослівно «двоголового» типу виконавчої влади, за якого подвоюються і фактично стають самостійними її прем’єрський і президентський центри. У нашому ж варіанті ця біцефальність набула фактично біцефалопатичності — навіть не роздільності, а розірваності управлінської вертикалі, з приводу якої автори авторитетного довідника «Порівняльна політологія сьогодні. Світовий огляд» Г.Алмонд, Б.Пауелл, К.Стром, Р.Дал­тон зазначають, що яскравими прикладами конфліктних багатопартійних систем з неефективними коаліційними урядами є Франція, Італія і Веймарська Німеччина, що врешті-решт призвело ці країни до політичних катастроф, прямо попереджаючи, що саме подібні політичні устрої особливо небезпечні своєю «загрозою громадянської війни» для пострадянських держав, особливо тих, котрі, як і Україна, розколоті за мовною та етнічною ознаками.

Понад те, якщо вже говорити про ефективність виконавчої влади, створеної не під конкретних осіб, то будь-який наступний Прем’єр-міністр, зокрема В.Янукович, якщо справді проводити реформи, неминуче відчує обмеженість своїх реальних можливостей. Адже, як свідчить досвід демократичних країн, коаліційний уряд, що складається з міністрів, які стратегічно залежать від своїх партійних босів, особливо у кризові моменти, в принципі не може бути злагодженою командою, такою, як президентська.

Постійна небезпека винесення Кабінету вотуму недовіри Верховною Радою, який є спрощеним механізмом імпічменту, і сама прив’язка за морозівськими поправками термінів роботи уряду до терміну повноважень Верховної Ради також робить Прем’єра заручником, різко обмежує широту уп­рав­лінського маневру (до речі, аналітики вже завважили, що у своєму проекті закону про так зване місцеве самоврядування О.Мороз суттєво урізає не тільки права президента, а й прем’єр-міністра, про що варто замислитися зацікавленим особам).

І головне: всенародне обрання надає тільки президенту найвищу легітимність законодавчої і політичної ініціативи у вирішенні питань, не врегульованих чинним законодавством, і навіть право користуватися так званими невід’ємними правами на екстраординарні дії.

Отже, саме президент, а не голова уряду чи навіть голова Верховної Ради, повинен залишатися главою держави в силу найвищого ступеня представництва, який дає тільки всенародне обрання.

Міф четвертий — перехід до гранично радянського варіанта так званої парламентської республіки із суто декоративним президентом за моделлю соціалістів (або взагалі без нього, за конституційним проектом комуністів), яку зараз всіляко намагається проштовхнути Мороз під виглядом закону про місцеве самоврядування, начебто ліквідує всі перекоси нинішньої моделі правління, дасть змогу уникнути зайвої концентрації влади в одних руках.

Одразу зауважу: в обох варіантах Верховна Рада перетворюється на такий собі новітній ЦК, найпотужніші олігархи з усіх фракцій — на своєрідне політбюро, відповідно голова Верховної Ради отримує реальну тіньову владу «а ля» генеральний секретар (професійну оцінку проекту цього закону дав Анатолій Ткачук у статті «Хай живе радянська влада, або Що стоїть за новими ініціативами Мороза» (http://www.pravda.com.ua/news/2007/5/16/58826.htm).

Отже, головний взірець, що особливо і не приховується, для лівих — радянське «колективне керівництво». Такий парламентаризм — у формі прорадянської «демократії» — має здатність до тоталітарного викривлення, до перетворення на закрите акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю.

На такі вади парламентаризму, як схильність до олігархізації і охлократизації влади вказували ще видатні античні мислителі, зокрема у своїй геніальній «Політиці» Арістотель писав: «Гранична демократія — та сама тиранія».

Вже у Новий час про такі вади парламенту, як неефективність прийняття важливих законодавчих актів за принципом «ні вашим, ні нашим», схильність до лобіювання, а то й корупції, граничну анонімність (аж до узурпації влади всілякими експертними комісіями, комітетами, підкомітетами, робочими президіями або просто кулуарними групами впливу), а, отже, і граничну безвідповідальність, перетворення функції розподілу бюджету на його дерибан олігархічно-клановими угрупованнями, що мімікрують під політичні партії, писали такі видатні представники теорії еліт — М.Макіавеллі, Т.Гоббс, Ж.Боден, як і політики-консеватори — Т.Карлейль, В.Гегель, Е.Берк (останньому належить точний метафоричний вислів «тиранія багатьох — помножена тиранія»).

Ці ж ідеї неодноразово повторювали патріотично налаштовані політичні діячі сучасності як Теодор та Франклін Рузвельти, В.Черчілль, Ш. де Голль.

Що ж до критики парламентської демократії А.Гітлером, який, до речі, прийшов разом з Б.Мус­соліні до влади цілком легітимним парламентським шляхом, то він лише повторював сказане стосовно вад парламенту видатними фундаторами сучасної ліберальної демократії.

Ось лише кілька висловлювань з цього приводу:

Томас Джеферсон: «Анітрохи не буде легше, якщо вся ця влада зосередиться в руках багатьох, а не когось одного. …Що з того, що вони нами обрані? Виборний деспотизм — це не та форма правління, за яку ми боролися».

Алексіс де Токвіль: «Виконавча влада в нашому національному державному устрої — це не єдина й навіть не головна моя турбота. Нині й ще впродовж багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Законодавча влада також може стати тиранічною…».

Джеймс Медісон: «Нестійкість, несправедливість і метушня у справах, якими заражені суспільні представництва, воістину є смертельними хворобами, що всюди приводять народні уряди до загибелі, за ворожнечею партій-суперниць забувають про суспільне благо і що заходи, яких вони вживають, надто часто грішать проти правил справедливості і прав меншості, тим паче, що до них вдаються вони переважаючою силою зацікавленої і владної більшості».

Джон Стюарт Міль: «Парламент, якщо суспільні настрої цієї миті узгоджуються з тими заходами, до яких він вдається, — дарма, що ці настрої аж безоглядні бо навмисне спровоковані, — вважає себе… цілковито безвинним, хоч якими жахливими будуть наслідки його постанов. Окрім того, парламент ніколи не відчуває на собі тих негативних наслідків, що їх породили вжиті ним заходи, — аж доки ці наслідки не перетворяться на національне лихо».

 Бенджамен Констан: «Якщо не поставити кордонів представницькій владі, депутати від народу стануть не захисниками свободи, а кандидатами в тирани; коли ж тиранія встановилась, вона може бути значно жахливішою завдяки тому, що кількість тиранів величезна… зборами оволодіває той партійний дух, що примушує обирати між полярностями, той дух корпоративний, що дає сили лише для узурпації; …відсутність будь-якої моральної відповідальності, впевненість, що завдяки багаточисельності йому вдається уникнути ганьби боягузтва або небезпек відваги, — такі пороки цих зборів. Зібрання, чия могутність безмежна, більш небезпечне аніж народ».

 (Далі буде)

Олександр Шморгун