Розбрат — загроза існуванню України та слав’янського етносу Політико-психологічне дослідження до 65-річчя УПА

1939 року запрацювала небачена в історії ненажерлива військова машина зі знищення мільйонів людей — розпочалася Друга світова війна. Репресивні органи Радянського Союзу завершували «криваві жнива» 1937 року, однак основні «зусилля» спрямували проти приєднаних до СРСР західноукраїнських земель, населення яких завжди тяжіло до створення власної незалежної держави. З огляду на це та внаслідок своєї репресивної сутності радянська влада здійснювала звичну для себе роботу: позбавляла волі, виселяла до Сибіру, розстрілювала. Несправедливо постраждала кожна друга західноукраїнська родина.

1941 року війна перетнула кордони СРСР, прокотилася Україною, кожним її куточком, болюче вдарила в серце кожного українця. У вогненному пеклі війни спостерігалися небачені досі злети людського духу. Однак було і падіння в безодню зради, аморальності. Це була не тільки війна держав, війна фронтів, криваве протистояння дивізій і батальйонів — це була і духовна війна кожної людини окремо. Перед солдатом, працівником тилу, жителем окупованої території, полоненим, перед мільйонами людей на визначеному долею та обставинами місці часто виникало питання миттєвого вибору. Мабуть, думки мільйонів людей у таку мить вибору між життям і смертю досі пливуть журавлиним виром в піднебессі, допоки ми, живі, не зрозуміємо тих, кого намагаємося осудити. Без сумніву, кожна людина шукала і знаходила виправдання своїм вчинкам, терзаючись нав’язливими питаннями: що буде з моєю дитиною, родиною? чому держава виявилася не- готовою до війни? чому вона позбавила життя ні в чому неповинних рідних, друзів, знайомих?

Держава має бути рідною матір’ю! А як діяти, коли вона жорстока мачуха?

Зараз ми не можемо серед мільйонів опалених війною відомих і невідомих людей виділити тих, хто заслуговує на осуд, і позбавити права виносити вирок. Це міг свого часу зробити справедливий та неупереджений суд. Однак справедливості тоді не було. Немає її і зараз. Тільки й того, що колись людей масово знищували, а зараз — вибірково (Гонгадзе, Олександров, Дерев’янко та ін.).

1942 року (заява Романа Шухевича) патріоти створили Українську Повстанську Армію (УПА), що діяла на території Західної України. Мета УПА благородна — боротьба за незалежність України, а отже, щоденний ризик життям кожного бійця. Привілей у члена УПА один — віддати життя за право мати незалежну Батьківщину.

У час створення УПА Радянська Армія втрачала величезні території, матеріальні і людські ресурси. Була надія, що в обезкровлених війною сторін, а фактично в Німеччини, можна буде вибороти незалежність. Зараз лунають звинувачення у співпраці УПА з фашистами. Так, командування УПА шукало розуміння своїх незалежницьких прагнень для України, в політиці завжди шукають союзників, навіть серед ідейних опонентів. Також відомо, що з часом провідники Повстанської Армії впевнилися, що співпраці не може бути ні з політичною верхівкою Німеччини, ні з радянською владою. Об’єктивно інших союзників в УПА на той час не могло бути. І командування, повстанці діяли самостійно, жертовно віддаючи свої життя за майбутнє України. Утворювалася повстанська цивільна адміністрація в селах, і фашисти не ризикували туди приїжджати. Сутички з ворогом, зазвичай, були для підрозділів УПА вдалими. Однак настав перелом на арені воєнних дій. Фронтів відкотився на захід, накрив західноукраїнські землі і покотився далі. Фактично це була поразка УПА, крах їхніх надій на вільну Україну. Геополітичні гравці — майбутні переможці у війні — планували перерозподіл світу, і в їхній грі місця для УПА й України не було. Розпочалися військові та оперативно-тактичні операції добре озброєних частин Радянської Армії і підрозділів спецслужб проти УПА.

Не будемо зараз згадувати про підрозділи НКВД, які діяли під виглядом УПА для її компрометації. Відомо, що поряд і незалежно від патріотичних загонів УПА виникали і кримінальні бандитські формування. Так, не секрет, що тисячі демобілізованих російських вояків, не маючи після війни роботи і засобів для існування, але навчені вбивати, заполонили російські міста, ліси, дороги. Для боротьби з бандитизмом на Уралі, в Сибіру використовувалися регулярні військові частини. Кривава війна мала своє жорстоке продовження на всій території СРСР.

Моральною ознакою закінчення війни є той час, коли поховано останнього загиблого солдата та настало примирення суспільства, якщо його було поділено збройним протистоянням. Факт примирення, порозуміння, прощення об’єднує державу і вона отримує імпульс для розвитку. Взаємопрощення об’єднало Іспанію, інші нації, що мали конфлікти. Неприємно вражає світ тільки Україна, де перманентна злість домінує над здоровим глуздом. Як наслідок, вона втрачає надію на майбутнє. ООН оголосила українців вимираючою нацією. Нині триває активне, без війни, заселення українських земель представниками афро-азійських країн, чисельним зростанням яких влада намагається приховати демографічну катастрофу. Для 80% злиденного, вимираючого народу радянські часи, особливо 70 — 80 рр., на тлі сьогодення здаються манною небесною. Цим користуються «вічно вчорашні», які, надійно облаштувавши своє життя, разом з олігархічними кланами обезкровлюють та прискорюють загибель соціально-економічного організму держави.

 На тлі всього сказаного виникає розпачливе питання: звідки в українців, слов’ян, етносу такої прадавньої культури, стільки нехристиянської злості? Так, у слов’янських державах не знайшлося місця Василю Бикову — письменнику зі світовим ім’ям, літописцю війни 1941-1945 рр. У своїх повістях «Журавлиний крик», «Альпійська балада», «Третя ракета» він змалював картину нечуваної, нелюдської жорстокості фашистів. Наприкінці свого життя він отримав прихисток у Німеччині. Діти тих, з ким він воював як солдат, орендували для нього приміщення, дали можливість продовжити творчу діяльність. Будемо вдячні німцям, які подолали складний період своєї історії і влилися в європейську сім’ю демократичних суспільств.

Що ж відбувається нині з Україною, українцями, слов’янством, християнством — в наступних номерах газети.