Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Там, де лишаються мої сліди, лишаються вони на віки…»

Цього тижня стало відомо, що українець, великий художник Іван Марчук увійшов до списку сотні геніїв, які нині живуть і творять. Цей список складено консалтинговою компанією Synectics.

Пропонуємо читачеві інтерв’ю з Іваном Марчуком, яке він дав виданню «Велика епоха».

Іван Марчук — легендарна постать нинішнього українського мистецтва. Він є великим народним художником, керамістом, графіком, лауреатом Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу.

Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльо­нтанізму» (від ук­раїнського «пльонтати» — плести). Саме за свої націоналістичні мотиви він піддавався тиску за часів правління комуністичної партії. 

— Що надихає Вас на творчість?

— Мене нічого не надихає, я просто повинен працювати. Хочу бачити багато і дуже багато картин, і саме тих, які я зроблю. Кожен митець любить свої картини, як і кожна мати любить своїх дітей. Так само я люблю ці картини. І хочу мати їх дуже багато. Не тому, що я гонюся за кількістю, а тому, що мені сумно, як немає картин. Мені сумно, коли я за тиждень не намалював свою картину, тому я працюю — хочу чи не хочу, є натхнення чи його нема. Я тішуся, що світ чудовий, що люди в ньому чудові. Я дивлюся на природу. Мені хочеться малювати все, що є під ногами, малювати все, що я бачу. Як я колись не міг знайти гарного пейзажу, кілометри ходив, по полях, по луках, по лісах. Зараз у мене все є під ногами. Хоч би де я став, я все можу намалювати. Це стосується пейзажу, а все решта — це вісім різних Марчуків. Це все робиться в студії, там я замикаюся в собі. У студії я стою за мольбертом і знаю, що маю щось народити. І так починається мій кожен день. Десь від 7-ої години ранку і до 9-ої вечора я в студії, інколи вискочу, щось там перекусив — і знову працюю. Потім — додому поспати. Раненько встаю і знову до студії. І так минає все моє життя. Я дуже скупий на час, я не люблю його марнувати. Оце щодня звітую перед собою, що я зробив, вдалий був день чи невдалий. Якби усі так працювали, хоча б на третину, то ми давно б жили, як у раю у тій Україні. І якби я шукав натхнення, то ніколи б його не знайшов. Я працюю, імпровізую. Теми приходять самі собою.  Наперед я ніколи не називаю своїх картин. Я їх називаю потім. І коли вона вже готова, думаю, розмовляю з нею. Там де лишаються мої сліди, лишаються вони на віки.

— У ваших картинах, принаймні в тих, що я побачила, на мій погляд, багато смутку, якогось жалю...

— Знаєте, це не так смуток, як просто люди не так дивляться на мої картини. І смутку в мене не так багато — то лише тихий роздум, мудрість. То тиша, божественна тиша... Хтось так і сказав: «Марчук малює Божу тишу». У мене ніде нема шаленства, тільки в моїх абстрактних речах — там справжній вибух. Це ті 500 робіт, що я їх зробив у Нью-Йорку. Й остання — «Виходять мрії з берегів». Це я вже в Києві започаткував абсолютно нову технологію.  Мені вже приписують, що я намалював теракти в Нью-Йорку, бо був свідком цієї трагедії. Але в мене стався такий вибух, бо я постійно щось шукаю, постійно намагаюся зробити щось таке, чого ще не робив.

- Чи можете коротко розповісти про своє життя в Америці. Що Вас вразило?

- Насамперед мене візуально вразив Нью-Йорк. А ще мене вразило, що в Америці я не бачив заздрості, не бачив того, що нищить Україну. Мені сподобалося, що в Америці людина може працювати на десяти роботах, якщо вона впорається. Якщо вона хоче не спати, то хай собі не спить. У нас того немає і невідомо, чи колись буде.

-  А що ви можете сказати про свою творчість, про своє життя за минулої влади, в Україні?

Про минулу владу я взагалі не хочу згадувати. Я поїхав у світ на 12 років, щоб залікувати завдані мені рани морального характеру. Я там жив законно і надзвичайно спокійно. Мені не треба читати і знати закони держави, я сам закон, моя поведінка узгоджується з тими законами, хоч би де я з’явився. У нас мені абсолютно не треба знати закони, бо я живу, як треба жити. І мене це ніколи не цікавило і не цікавить.

Я вперше потрапив за кордон аж 1988 року. От уявіть, скільки я натерпівся, як це тяжко було жити під тиском. Але я писав картини, навіть у стані депресії. Якби я був послідовний, то знайшов би якусь пані єврейського походження, якусь іноземку, бо це був єдиний вихід. Деякі так і зробили — вони забули про Україну і нормально там живуть. Я тоді жив так: однією ногою — тут, а другою — там. Я коли поїхав вперше до Австралії, то думав, що в цю країну більше не повернуся, але минули роки і багато чого змінилося. Країна вже не та, що була колись, вже ніхто й нікого не переслідує. Я вільно почуваюся у цій країні, хоч вона ще дуже й дуже далека від ідеалу.

— Що вас змусило повернутися в Україну?

— Туга. Коли я опинився в Америці, то знав, що проживу там років з десять, не більше, бо відчув відразу від того. Я зрозумів, що життя тут буде дуже прісним, нудним. Я передчував, що тільки працюватиму й нікого не бачитиму. Я сидів і дивився у вікно. Я там був, як у в’язниці. Якби мене ув’язнили в радянські часи, то я намалював би значно більше, бо ніхто не заважав би — цілковита ізоляція від світу. Така ж ізоляція була в Америці. Це спонукало мене до роботи. З другого боку, я просто втратив багато життєвої радості. Там і жінок файних нема... І так воно все до купи збиралося, збиралося. І за два роки до теракту вже зібрався повертатися. Я там квартиру дуже вдало, дешево придбав, проте не переселявся — все одно, казав сам собі, вже їду. Мені навіть не вдалося вивчити там мову, бо дуже був заклопотаний роботою. Хотілося намалювати якомога більше. Привіз картини в Україну, бо думав, що, може, тут, у новій державі, створять музей чи якусь галерею, бо про це говорилося вже чверть століття. Таке розпорядження Президента вже існує.

-  Ви плануєте у найближчій час провести свою виставку в інших країнах Європи?

- Планую. Вже мені допомагають у цьому сенсі. І у виданні альбому, і в організації виставки теж мені допомогли (виставку було організовано за підтримки ЮНЕСКО). Нині, здається, на міждержавному рівні йдеться про  виставку в Парижі. Я вже як приватна особа нажився — хай вже країна трішки про це дбає.

Інтернет-видання «Велика епоха»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com