Таємні товариства: міфи та реальність

Ми продовжуємо публікацію книжки Миколи Сенченка та Валерія Гастинщикова «Таємні товариства: міфи та реальність»

СС (Schutzstaffel). Орден нацистської партії, очолюваний його первосвящеником Генріхом Гіммлером. СС здійснював особисту охорону Гітлера. Гіммлер вступив до нацистської партії 1923 року. Він брав участь у всіх ранніх спробах Гітлера захопити владу в Німеччині. Гіммлер був пов’язаний з Germanenorden (таємним товариством, побудованим на принципах масонства) і його гілкою — Тульським товариством.

1924 року Гіммлер відрікся від католицької церкви, до якої раніше примикав. 1929 року Гітлер зробив Гіммлера керівником СС, створеного за принципом «Тевтонських лицарів».

З самому початку СС ще не була впливовою організацією, вона присвячувала багато часу пошуковим експедиціям — її цікавили такі християнські артефакти, як Святий Грааль, Ковчег Заповіту і спис, яким було вбито Ісуса на хресті. У СС вважалося, що Ісус був арійцем, а його батько Йосип — римлянином.

Гіммлер говорив 1942 року своїм старшим офіцерам СС: «Нам варто покінчити з цим християнством, цією чумою, що нам послала історія, послаблюючи нас через конфлікт». Його план полягав у заміні християнства владою арійської раси.

Було здійснено спеціальну весільну церемонія СС. Гіммлер так описував цей весільний обряд: «Якщо сільська дівчина, яка досягла віку заміжжя, не знайшла чоловіка, батько виходить вночі, коли на небі з’явиться молодик, з дівчиною і односельцями. Дівчину ставлять на надгробний камінь. Односельці стають у коло навколо цього каменю, спиною до дівчини. Батько заздалегідь домовляється з якимось одним односельчанином. Цей чоловік виходить з кола до надгробної плити і стає поруч з дівчиною. Вони прямо тут вступають у статевий зв’язок. Те, що це дійство відбувається саме на могилі, не є випадковістю — воно має потрапити в поле зору предків».

З 1932 року, коли у СС нараховувалося вже 52 000 членів, там почали носити чорні мундири. У червні 1944 року там нараховувалося більш як 800 000 членів.

Штаб-квартирою СС був замок Вевельсберг, що біля Падерборна у Вестфалії. Гіммлер придбав його 1934 року. Реконструкцію замка здійснили силами в’язнів концтаборів. Дванадцять старших членів СС сиділи на стільцях з високими спинками, обтягнутих шкірою, навколо величезного дубового столу. Кожен стілець стояв на срібному диску з вигравіруваним ім’ям того члена СС, що сидів на цьому стільці. У кожного з дванадцяти членів був власний офіс у замку. Кімнату Гіммлера було присвячено англосакському королю Х століття Генрі І (відомому також як Генрі Мисливець).

Під час Другої світової війни спеціальні загони СС виконували свої звдання в німецьких концтаборах. Члени СС також попрямували за німецькою армією в Радянський Союз, де їхнім завданням було вбивство євреїв, циганів, комуністів і партизанів. Після Другої світової війни, на Нюрнберзькому процесі, СС був оголошений злочинною організацією і багатьох з її лідерів стратили.

Суверенний Орден Святого Іоанна Єрусалимського. Таємне товариство, створене приблизно 1070 року перед першим Хрестовим походом. Перші члени були італійськими купцями. Ще до загарбання Єрусалима мусульмани там побудували лікарню. Після Першого хрестового походу працівники лікарні, відомі як госпітальєри, створили Орден, схожий до «Рицарів-тамплієрів», і обрали гросмейстера.

У госпітальєрів спершу не було військової групи, її створили пізніше. 1291 року, після відновлення мусульмани контроль над Святою Землею, Суверенний орден Святого Іоанна Єрусалимського, разом з «Рицарями-тамплієрами», перебрався на острів Крит. Коли за указом Папи Римського почалися гоніння на рицарів-тамплієрів, госпітальєрам дісталося багато чого з їхніх володінь. У ХVІ столітті турецький рейд змусив госпитальєрів перемістити свій центр на Мальту, з цього часу вони стали відомі як Незалежний і Військовий Мальтійський орден (він же «Мальтійські рицарі”).

Нині це праворадикальная організація, більш відома як «Рицарі Шикшини», бо їхній центр у Шикшині (штат Пенсільванія). Група заявляє, що вони є спадкоємцями Мальтійських рицарів — Ордену, створеного ще 1070 року.

Один з найвідоміших членів цього таємного товариства — генерал Чарльз Віллобі. Генерал Віллобі народився 1892 року в Гейдельберзі (Німеччина), його нинішнє ім’я — Адольф Шеппе-Вайденбах, він приїхав у США 1910 року. У США Віллобі став агентом контррозвідки корпуса, генерал-майором армії США і начальником розвідки при генералі Дугласі Макартуре під час Корейської війни. Після війни Віллобі працював у Вашингтоні.

У книзі Д.Рассела «Людина, що занадто багато знала» зазначалося, що, під час холодної війни «місцеві організації Віллобі за своїм складом були досить строкатими — від кубинських емігрантів до родини Ханта». Віллобі мав доступ до приватної розвідувальної мережі нафтового магната Ханта в Далласі (штат Техас). Макаратур іноді називав його своїм «маленьким фашистом». Віллобі створив надсекретне управління, відоме як FOI, що спеціалізувалося на виявленні комуністичних шпигунів. Він співпрацював з «японськими мілітаристами», «німецькими нацистами» і директором ЦРУ — пізніше членом комісії Воррена — Аленом Даллесом з питання створення «світового антикомуністичного альянсу». Після Другої світової війни Віллобі зберіг зв’язки з японськими мілітаристами, зокрема з фахіфцем з бактеріологічної зброї генералои Іші.

Після звільнення Макартура президентом США Г.Труменом Віллобі часто відвідував Іспанію — є думка, що він вів від імені США переговори з Франко. Кошьтом братів Хант він створив щось на зразок праворадикального Інтернаціоналу — «Міжнародний комітет» задля об’єднання Іспанії і Португалії. Він представляв Ханта, прагнучи отримати офшорні права в португальській колонії Мозамбіку.

Під час холодної війни Віллобі знав і співпрацював з асом нацистської розвідки Р.Геленом.

Суверенний Орден Святого Іоанна Єрусалимського також відомий як «Рицарі-госпітальєри», «Рицарі Іоанна», «Брати госпіталю», «Госпітальєри Єрусалима», «Рицарі Святого Іоанна», «Суверенний орден», «Мальтійські рицарі» та ін. Нині він під своєю первісною назвою діє в Лондоні як «Протестантська група» і гілка «Мальтійських Рицарів».

Суфії. Ілюміновані сектанти. Їхній Орден дуже географічно розгалужений: Східна і Північна Африка, Індонезія, Малайзія, Афганістан, Курдистан, Росія, Туркменістан, Балкани. Він і мусульманський, і квазі-мусульманський, і немусульманський. На веб-сайті дано таке визначення суфізму: «Суть суфізму — в істині, визначення суфізму — самовіддане самовипробування і пошук істини. Реалізація суфізму: йти шляхом істини з любов’ю і відданості. Це називається Тарикат (Tariqat) — Духовний Шлях, Шлях до Бога. Хто такий суфій: суфій — той, хто любить істину, з любов’ю і відданістю він осягає істину, гармонію».

Якщо людина стала на цей шлях, — вона мусить порвати з усім матеріальним.

За істориком А.Таракі, «суфізм часто розглядався і самими суфіями, і сходознавцями як ісламський містицизм. У результаті створювалося враження, що іслам — цілком або частково — є езотеричною релігією, з великою кількістю догматичних ритуалів, зрозумілих тільки еліті, у цьому разі — суфіям. На жаль, через брак зрозумілого критичного аналізу з цього питання сходознавці заповнили книжковий ринок сумнівною літературою. Тож наївні мусульмани стають жертвами обману, вірячи, що порятуватися можна тільки через встановлення містичного порядку. Їхні марні зусилля позбавляють іслам його універсальності. Якщо суфії стверджують, що вони — мусульмани, то який тоді сенс ототожнювати себе із суфізмом, а не з ісламом? Слово «суфізм» не було відомим першим трьом поколінням (праведним попередникам), що підкорялися Великому Аллаху і Його Посланнику».

Таггі (Розбійники-душителі). Одна з найперших банд організованої злочинності у світі, що з’явилася на початку ХІХ століття, індійське таємне товариство, що поклонялося богині смерті Розжарюй. Його члени були відомі як розбійники-душителі. Вони стверджували, що є синами розбійників-душителів (таги) — слово запозичене з англійської мови, що означає «хуліган». Членство вважається спадкоємним. Розбійники-душителі були і індусами, і мусульманами. Вони підстерігали мандрівників, грабували, і, зазвичай, убивали їх. Як і в багатьох інших групах організованої злочинності, чоловіки дотримувалися таємності у своїй діяльності, їхні дружини нічого про те не знали.

Розбійники-душителі діяли так: вони приєднувалися до групи мандрівників, розважали їх, готували їм їжу, присипляли їхню пильність. Потім за тільки їм відомим сигналом (найчастіше це була фраза «Принеси тютюн») душили нещасних і забирали всі цінності. Розбійники-душителі залишали коштовності собі, а жертв присвячували богині Розжарюй.

У членів групи обов’язки були чітко розподілені. Так, сотаї (sothaees) заманювали подорожан; лугаї (lughaees) попередньо викопували могили; а бутоти (bhuttotes) — убивали. Жертв душили шарфом, що називався «румал» (roomal).

У пік своєї активності розбійники-душителі убивали до сорока тисяч людей за рік. У 1830-х роках англійські правителі Індії почали з ними війну. Цей рух очолив Вільям Сліман, що заснував в індійському уряді Департамент тагів і дакойти. Йому вдалося захопити понад 3 000 розбійників-душителів, 483 з них дали свідчення проти своїх, 412 повісили, решту або ув’язнили, або звільнили. Деякі джерела, однак, описували цей рух проти розбійників-душителів як полювання на відьом, переслідування інакомислячих, під час якого з винними загинуло багато невинних.

Департамент тагів і дакойти споконвічно був головною силою у боротьбі з розбійниками-душителями. Йому на зміну на початку ХХ століття прийшло Центральне управління кримінальної розвідки. Рух з протидії тагам був дуже успішним, що пізніше вигідно використовували у своїх інтересах англійські правителі.

Розбійники-душителі стали відомі в західному світі завдяки популярній книзі «Сповідь розбійника», написаній 1839 року. 1968 року було видано ще одну схожу книгу, а 1939-го і 1984 року вийшли фільми на цю тему.

Жуль Верн 1872 року описав розбійників-душителів у своїй книзі «Навколо світу за 80 днів».

До 1890 року розбійників-душителів майже зовсім знищили, хоча окремі спогади про них досі існують у народі.

Тевтонські рицарі. Середньовічне братство, символом якого була свастика. Ця група схожа з «Рицарями-тамплієрами», один важливий виняток: вони завоювали і правили власним народом.

Держава Орденстат простиралася від Пруссії до Фінської затоки. Це був військово-релігійний Орден, що звітував тільки перед Папою Римським. Його члени давали клятву бідності, непорочності і покірності.

Орден «Тевтонські рицарі» з’явився на початку ХІІ століття в Єрусалимі, після того, як тут одне німецьке подружжя побудувало госпіталь для бідних німців. Лікарню назвали госпіталем Святої Марії німців у Єрусалимі. До госпіталю примикала каплиця. Обидві будівлі були присвячені Непорочній діві Марії. Коли Саладін 1187 року завоював Єрусалим, уся реєстрація діяльності госпіталю припинилася. Три роки потому було побудовано польовий госпіталь з такою самою назвою. Корабельні вітрила слугували укриттям для поранених німецьких солдатів під час облоги Акри.

Організацію, що існувала під виглядом госпіталю, було перетворено на релігійний Орден, що підкорявся місцевому єпископу. Папа Клемент III утвердив 1191 року Орден як Госпіталь Святої Марії німців у Єрусалимі. 1198 року госпіталь Святої Марії став військовим Орденом. Як і «Госпитальєрів», його було названо Тевтонським Орденом. Його члени мали піклуватися хворими, дотримуватися правил тамплієрів, носити білі тамплієрівські балахони. Щоб можна було відрізнити тамплієрів від тевтонських рицарів, у Тевтонському ордені носили чорні хрести, а в «Рицарів-тамплієрів» — червоні.

Тевтонські рицарі швидко розробили систему провінцій, коли 1264 року було прийнято перший незалежний закон. У них існувала ієрархічна система влади з командирами на найнижчому рівні. На початковому етапі були такі тевтонські ранги: місцевий командир, командир провінції, національний командир і гросмейстер. Керівні органи обиралися загальними зборами. Членами Ордену були переважно німецькомовні представники.

У ХІІІ столітті, за гросмейстера Германа фон Салза, багатство і володіння «Тевтонських рицарів» стрімко збільшувалися. Протягом 20 років Тевтонський орден запрошував на військову службу світських правителів Греції, Угорщини і Пруссії. В Угорщині через кілька років король Андрій II видворив тевтонських рицарів черех їхній надто великий вплив. 1221 року Папа Гонорій III надав тевтонським рицарям таку ж владу і права, як і тамплієрам і госпітальєрам.

На той час вони перемістили свою штаб-квартиру до Венеції. Потім, 1309 року, — до до Пруссії. 1237 року до Тевтонського ордену примкнув рицарський орден Лівонії «Брати меча», тим самим зміцнивши його у Балтиці.

У ХV столітті Орден розпочав війну проти Польщі і Литви. 1410 року він потерпів поразку у війні з коаліцією і був знищений. Тевтонські рицарі втратили свій фінансовий, військовий і політичний вплив. Але не припинили свого існування.

1525 року гросмейстер Альбрехт фон Бранденбург став лютеранином, виступивши на стороні непокірного Мартіна Лютера. Польський король зробив його герцогом Пруссії. «Тевтонські рицарі» перестали бути німецьким Орденом, що підкоряється Римсько-католицькій церкві.

Орден зазнав сильного удару наприкінці ХVІІІ століття від наполеонівської армії. 1809 року Наполеон заборонив його діяльність у всіх країнах, що перебували під його владою. Орден функціонував під щільною завісою таємності доти, доки 1839 року австрійський імператор Фердинанд не відновив його.

1923 року вперше майстрами Ордену було дозволено ставати духівництву, а не тільки представникам рицарського «кола». У результаті приходу до влади соціалістів його діяльність було припинено 1938 року в Австрії, 1939 року в Чехословаччині. Молодий Адольф Гітлер був зачарований тевтонськими рицарями. Під час Другої світової війни Орден відновив свою діяльність у Німеччині й інших частинах Європи. Штаб-квартира Ордену, скарбниця й архіви зараз знаходяться у Відні.