Мусимо шукати шлях власний

Незалежність України. Патріотичне натхнення кожного українця і складний шлях трансформаційних перетворень. Гіперінфляція і боротьба за виживання. «Кравчучка» як основне знаряддя праці. «Човниковий» бізнес. Кучмізм як епоха. Махінації з виборчим прцесом. Вибух незадоволення. Піднесення Майдану і технології кольорових революцій.

Популізм і кадрові чистки. Деміфологізація Помаранчевої революції, у якій найбільше спромоглися не тодішні так звані опоненти, а саме ті люди, які проголошували ідеї Майдану. Вони виявилися далекими від галасливо заявленого. Йдеться навіть не про зраду ідеалів Майдану. Проблема тут у невідповідності наших «героїв» героям історичним, звідси і їхня неспроможність тягти ношу. До деміфологізації доклали рук усі без винятку з так званих одіозних фігур Майдану, першість серед яких, поза сумнівом, тримає сам Віктор Ющенко.

Повернення до влади колишніх і бувалих. Метафора «політичної зради» як муніпулятивний прийом. Метафора — ірраціональна і життєздатна. Продовження гасла Майдану «Бандитам — тюрми!», корупційного скандалу, об’єднаного словосполученням «любі друзі», чуток про гроші, що їх отримали соціалісти за зраду «ідеалів Майдану», звинувачень «Нашою Україною» Тимошенко у змові з Партією регіонів і БЮТу — у зраді при голосуванні за закон про Кабмін в обмін на голосування за імперативний мандат для місцевих рад.

«Багатоходівки» смакують, немов приправу до політичної кухні, вони інтригують і захоплюють. І лунає переможним маршем в устах Юлії Володимирівни після голосування БЮТу за подолання президентського вето на закон про Кабмін: «Ми зараз абсолютно свідомо прибрали конфлікт, який руйнував державу!..» Та навздогін «щиросердне»: «Ганьба «Нашій Україні» за те, що вони збираються хаос зберігати в країні!»

З моменту голосування за імперативний мандат Юлія Володимирівна не просто перехоплює ініціативу, а відтоді пресує і дресирує Партію регіонів. «Пастка для Януковича готова. До того ж її обставлено прапорцями», — кепкує Юлія Володимирівна. І хор голосів їй підспівує, щоправда, кожен на свій лад, хоча ніхто не розуміє: вполювати Януковича — не самоціль для Тимошенко, а ось затоптати — за радість!

Воїн Світла, що несе Темряву. Вона, яка звикла до зради. Вона відчула її на собі. Вона несе її в собі. Любити і ненавидіти. Ненавидіти весь світ, який зрадив тебе, і все життя покласти на те, аби довести йому… Пробачте, спершу собі, що ти здатна…

Перший Указ Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради». Шок. Хаос чи порядок? Низка указів. Штучні біло-блакитний і помаранчевий майдани. Дискредитація парламентаризму, руйнування державних інституцій, блокування роботи Конституційного Суду та ЦВК, втручання в роботу судової системи та правоохоронних органів. У боротьбу за владу втягуються СБУ, МВД, Генпрокуратура. Протистояння Кабміну і Секретаріату президента. Водночас у кожній з цих ланок точиться своя, внутрішня, війна, де торжествує конспіративістський менталітет. Конспіративізм української політики…

Керований Секретаріат керує, а СБУ вже давно перестала виконувати покладені на структуру функції — трансформації і кадрові пертурбації вирішили справу. «Хіт сезону» — коли простакуватий Валерій Гелетей, наразі чинний керівник Головної служби Секретаріату президента з питань діяльності правоохоронних органів, самотужки намагається «запобігти замаху» на лідерку опозиції, а вона так відчайдушно опирається

На часі цілковита й остаточна дискредитація РНБОУ. Проте, що там про неї, це все ж таки консультативний, дорадчий орган… Проблемами національної безпеки вже давно ніхто не переймається…

Інститут парламентаризму протиставляється диктатурі сили, нахабній неправді і відвертій демагогії, популістській демократії і псевдореальній політиці. Парадокс, проте факт: через вмотивовані дії певних політиків нинішній «історичний вибір народу» — це дострокові вибори, «загальнонаціональний проект» — подолання «політичної корупції». Тасується та сама колода з політиків, яка являє собою втілення приватних і корпоративних інтересів. Укорінюється підміна вибору народу через примітивізацію нації псевдоопозицією, псевдорухами, псевдодомовленостями. Визначально-показово. Президент України Віктор Ющенко вельми цінує і поважає інститут парламентаризму в Україні, засади парламентсько-президентської республіки, тому, мабуть, і проголошує: «Якщо ти не падлюка, то в тебе начебто і немає шансів бути депутатом». Безперечно, така заява гідна уваги — і в контексті промови, і поза дискурсом зустрічі Президента з так званими опозиціонерами. Відтак, чи не слід розширити «пошук падлюк» на всю владу як таку, ну хоча б на більшість її представників?

Отже, уже двічі так було, що інтереси кожної з команд збігалися з інтересами БЮТ, точніше Юлії Тимошенко. Спочатку прем’єрська команда під час голосування закону про Кабмін (коли ПР припускається стратегічної помилки в обмін на ситуативні вигоди) отримує підтримку БЮТ в обмін на голосування із запровадження імперативного мандата для місцевих рад. (Напередодні Юлія Тимошенко опинилася відстороненою від загальних фінансових потоків і втрачала чи не щодня контроль над ними у регіонах, на партію чекав фінансовий колапс.) Потім — президентська команда і, відповідно, блок «Наша Україна» вирішують, що зволікання — це очікування смерті, адже Прем’єр і К^о з кожним днем підсилюються, і з тим же БЮТ ставлять питання про розпуск парламенту і призначення дострокових виборів до ВР України. (Тоді оточення Юлії Володимирівни добре розуміло, якщо щось терміново не зробити — політичне життя Тимошенко зійде на «бомжування»).

Марево авторитаризму. Кулуарні домовленості. Сеанс одночасної гри гросмейстера Балоги.

Все це, як бачите, передбачуване…

Новітня історія України… Її можна розглядати під різним кутом. Але насамперед в очі впадає руйнування системи загальнонаціональних і соціокультурних орієнтирів, криза елітарних структур, деформація їхніх соціальних ролей, викорінення інтелектуальної еліти. Суспільство з пошматованою героїкою, що позбавлене національного лідера. Моральна деградація і маргіналізація. Відмова від ретрансляції інтегративних духовно-культурних кодів і спроба змінити цивілізаційний вибір нації. Цього вимагають від Віктора Ющенка і про це він волає…

Меркантильна мета і залежна особистість… Така особистість апріорі не може стати історичною. Значення особистості визначається тим, яку місію вона на себе бере і відповідальністю за скоєне. Від політика національного масштабу вимагається наявність стратегічного бачення і політичної волі. Перше — цілковито відсутнє, а другого — дуже бракує.

Нині ми споглядаємо спроби кардинальних змін цивілізаційного вибору. І вже нині ми є свідками масштабної деградації населення, що є не так результатом соціально-економічним у власному сенсі, як культурно-духовним, в основі якого лежить цивілізаційна дезорієнтація народу. Західний вектор України — це не вибір на користь того ж «протестантизму Європи», європейських цінностей, зокрема свободи слова і верховенства права, чи кращого життя. Нам пропонується вибір не в ім’я України, а на користь Сполучених Штатів Америки — країни, нехай і наддержави, але тієї, що ніколи не була і не може стати духовним центром. На відміну від Європи, що була і є одним із духовних центрів світу, вибір, який нам пропонує Віктор Ющенко, — це вибір у нікуди.

Мета зміни цивілізованого вибору України задля руйнування Росії, зрозумілі як у Москві, так і в Києві. Зацікавленість США і ЄС у послабленні Росії через ситуацію в Україні очевидні. На Близькому й Далекому Сході як недруги, так і друзі також небайдужі до того, що відбувається в Україні. Всі переймаються тим, чи вдасться Росії відшукати свою ідентичність і морально-психологічну опору в Києві, у лоні Печерської лаври, у стінах Софійського собору (до речі, який, як багато-хто вважає, потрібно буде перехрещувати після використання того Віктором Ющенком), а Україні посісти гідне місце у світі, не бути роздертою та пошматованою привнесеним ззовні сепаратизмом.

Виняткова роль лідера в історії. Він, лідер нації, — початок, відлік того історичного шляху, який має пройти нація. Він — уособлення відповідальності перед нацією та історією. Невже можна серйозно говорити про Віктора Ющенка як лідера національного масштабу, коли спостерігається уникнення відповідальності і посилання на обставини, жадоба необмеженої влади і невміння скористатися нею, пустопорожня балаканина про цінності і неспроможність консолідувати націю? Керувати банком і керувати країною — фізично різні речі. Люди і цифри... Дебет і кредит можна звести, а от відсутність чуття на людей, невміння створити команду — цього виправити неможливо.

Мене обурює, коли духовність повинна послуговувати меркантильності можновладців, коли відбувається вульгарна біганина наших нинішніх державних керманичів від церкви до церкви, від церкви до синагоги. Мене жахає, коли представники Церкви роблять політичні заяви і на святих місцях накривають святкові столи. Коли політичні авантюристи і відверті пройдисвіти намагаються використати національну ідею, вбачаючи в нації — бидло, а в нащадку Київської Русі і Володимира Великого — «маленького українця», який окрім шматка сала чи американського долара нічого не потребує, який керується виключно матеріальними інтересами і очікує від держави тільки соціальної захищеності. Відтак з’являються «плани Маршалла» і «Українські прориви». Одні для нас виписують чужинці з-за океану, інші — кличуть нас здійснити «економічний стрибок корейського тигра» та відтворити китайське «економічне диво». Виходить, в одному випадку я повинен відчути себе тигром, якого, якщо бачив, то в цирку чи зоопарку, і водночас корейським (?), в іншому — китайцем. І тоді дуже хочеться спитати у Юлії Володимирівни: як то бути китайцем, мислити як китаєць, працювати як китаєць (до речі, по 12 годин на добу з двома вихідними на місяць і платнею до ста доларів на місяць), харчуватися як китаєць (одразу ж запитання: вона має на увазі тих, хто винятково здоровою їжею харчується, чи тих, хто сидить на рисовій «дієті» з білковим наповнювачем з комах, хробаків, слимаків тощо?). Може, краще піти на київський ринок «Троєщина» у китайські ряди і там запитати?..

Юліє Володимирівно, не треба нас вчити бути азіатами чи відсилати до старої Європи, ми — інші. Накажи копати яму китайцеві чи німцеві, і перший і другий копатимуть — обидва тому, що наказали, проте другий в ім’я конкретної мети — грошей. Доручи слов’янину, він — не буде копати попри наказ і гроші, поки не зрозуміє, «навіщо?»

Мені говорять про «Прорив» як антитезу повільній черепаховій еволюції, а я собі думаю, що не варто українцеві ставати корейцем чи китайцем, змінювати національний характер і топтатися по традиціях, що потрібно звернутися до національної історії, культури і духовності нації, що першим завданням політики і політиків повинно стати відновлення цінностей нації та етнічної самосвідомості, усвідомлення спільності слов’янських етнічних груп. Так, потрібно пам’ятати, що Київська Русь виникла як державне об’єднання багатьох різних слов’янських і неслов’янських племен, що київські князі збудували державу імперського типу, але не створили і не намагалися створити єдиної давньоруської народності, проте корейців чи китайців так тут і не було. Особливу ментальність русичів становила їхня язичницька сутність, що прийняла християнство за пишним візантійським обрядом. Я проти, аби українці як частина слов’янського суперетносу перетворилися на субстрат, а українська нація перетворилася на політичну націю.

Мені кажуть, що тенденції глобалізації ставлять питання щодо доцільності традиції. Берег Культури... Мас-культура, хвиля за хвилею, підточує його. Мені твердять, що потрібен новий, інший вибір. Мене заколисують, вестернізація культури — мій вибір. Я не погоджуюсь, адже знаю, що ціннісні переваги народу мають ментальні основи, які вкоріненні у його історичній, культурній і духовній спадщині. Я переконаний, що у людства загальноцивілізаційне майбутнє з багатокультурним обличчям. Ви наполягатимете, що це — насамперед філософська, а потім вже політична, економічна, між- чи наддержавна проблема. Я ж не погоджусь, адже культурно-духовний початок є основою існування і базою міжнаціонального і міжцивілізаційного діалогу. Я веду мову про істинні цінності...

Західні цінності... Як правило, їх сприймають як утвердження свободи, демократії, ліберальних цінностей. Свобода сприймається як абсолют, а про відповідальність і не йдеться. Водночас зверніть увагу, як сприймається свобода тими ж Сполученими Штатами, уособленням західних цінностей, — в Іраку. Згадаймо Югославію, В’єтнам... А чого варте лише так зване утвердження сфер національних інтересів і визначення осі Зла. Свобода для себе як несвобода для інших. Вони вірять у Бога, проте вірять по-іншому. Ми — єдині в Богові, вони, якщо довести цей посил до абсурду, — кожен собі Бог...

У Західній Європі поширений антиамериканізм. Він різний, якщо взяти Францію, Німеччину, Іспанію, Грецію чи Англію, проте він єдиний у протистоянні національного загальній уніфікації. Не все гаразд і в самому Європейському Союзі. Нещодавно видатний іспанський політик, колишній голова Європарламенту Хосе Боррель заявив: «Ми (члени ЄС) переживаємо глибоку кризу. Нас тепер багато, у нас зовсім інші погляди на світ, відсутня загальна воля і загальний політичний проект». За словами Борреля, Євросоюз намагається підмінити політичну програму галузевими проектами, зокрема в енергетиці, телекомунікації і міграції, які не мають сенсу в умовах «відсутності бажання діяти спільно». Така ситуація ставить питання щодо подальшого існування ЄС. Політик наголосив, що розбіжності між членами ЄС відчуваються щодня і на всіх рінях.

Мені здається, що нинішній державний керманич, попри свій інтерес до Трипільської культури, тяжіння до колекціонування антикваріату, сам не розуміє того, що всебічно сприяє уніфікації культурної традиції. А може й розуміє і тому не протистоїть знищенню культурно-історичної спадщини, варварському пограбуванню і знищенню давніх пам’яток? А може, взагалі, питання лежить у площині носія цінностей і його ціннісного світу?..

Традиція і маргіналізація традиції... У процесі глобалізації присутні дві взаємозалежні і протиборчі тенденції, котрі можна визначити як загальноцивілізаційні та культурно-національні. У першому випадку йдеться про глобалізацію економіки, фінансів, інформації і технологій, у другому — про національну культурну і духовну спадщину, яка переживає сплеск відродження й актуалізації.

Традиція світська і духовна... Це збереження і розвиток усіх цінностей, нагромаджених народом. Це історичний урок, це злети і падіння. Спільна історія — це і є та об’єднуюча ідея. Маргіналізація традиції — це знищення нації. Сучасне суспільство — це осучаснення традиції через діалог особистості і суспільства.

Коли я порушував питання щодо спроби і намагання з боку наших керманичів кардинальних змін цивілізаційного вибору нації, я звертав увагу на масштабну деградацію населення, що є не так результатом соціально, як культурно-духовним, в основі якого лежить цивілізаційна дезорієнтація народу. Так, неправильно грубо протиставляти західну ментальність і слов’янську, як так само неприпустимо порівнювати ментальність мешканців Старої Європи поміж собою і з Європою сучасною, а також громадян ЄС з громадянами США. Я приєднуюсь до тих авторів, які вважають, що носієм ціннісних норм є народ. Історичний простір визначає вибір, а він був зроблений з хрещенням Київської Русі Володимиром Великим.

Нині ми є свідками сплеску націоналізму в усьому світові, пошуків відновлення і здобуття національної ідентичності. Кожна нація (я не маю на увазі так звані політичні нації на кшталт США) на виклики глобалізації відповідає зосередженням на відновленні національного духовно-історичного начала. Україні-Русі не потрібне тривалий історичний пошук, адже формуванням нації вона завдячує Володимиру Хрестителю, засновнику і натхненнику Київської Русі, політику, військовому лідеру і духовному вождю, зарахованому до лику святих. Це винятковий випадок, коли Богом даний — і святий, і засновник держави в одній особі.

Безперечно, Україна в нинішніх кордонах переобтяжена реальними і штучно створеними політичними і соціально-економічними суперечностями. Багатонаціональна і поліконфесійна країна через недолугу політику керівників потерпає від соціально-психологічної напруги, що позначається так чи інакше на житті кожної людини. «Народ не вірить владі, влада — народу, ніхто не вірить в майбутнє України», — підсумував нещодавно Леонід Кравчук.

З України, з нації, довго і наполегливо, волаючи до глибоко укоріненого «гетьманства», робили віслючка, який чимчикує за морквиною. І його вже давно прирізали б, проте розуміють, що галас здійметься не на жарт. От і перетворюють віслючка на буриданового віслюка (хто не знає, нагадаю, що буриданів віслюк помер з голоду, бо не міг вибрати між двома копицями сіна, з якої почати). До речі, якщо замислитися, то навіть і фактажу не потрібно, аби зрозуміти, що керують процесом одні й ті самі, що стоять не за, а над Ющенком, Тимошенко і, якщо не всією, то більшою частиною Партії регіонів.

Коли говорять про цивілізаційний, культурний вибір, я звернув би увагу на ступінь зрілості моделі культури, чому і згідно з яким табелем про ранги українській нації ставлять за взірець цінності політичної нації, країни, що налічує лише кількасот років, основу якої, скажемо чесно, становили вихідці з Європи на кшталт шукачів пригод і, як кажуть, лихі люди, різноманітні біженці і вигнанці, а також чорношкірі раби та їхні нащадки і законом там був «Кольт».

Уявлення про історичну місію нації, визнання богообраності. Звернення до Київської Русі, до князя Володимира Святого дають кожному українцю змогу відчути причетність до власної історії. Таке звернення забезпечує сутнісну ментальну й архетипову спадкоємність.

Ідеали і основи державності нації. Держава... Вона — «тіло нації». Історично-культурна спадщина, духовність і віра є «душею нації». Вони — «душа нації» і «тіло нації» — становлять перспективу для суспільства. Україна має історичну місію. Дзвони дзвонять, її звеличуючи... Про це мовчить Партія регіонів і особисто Віктор Янукович. Відлуння цього — ситуація, в якій опинилася Партія регіонів. Такі дрібниці поза увагою Деміурга-Президента.

У своєму зверненні до народу на телеканалі «Інтер» 20 грудня цього року новий-старий Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко з понад ста рядків цілих три присвячує Духу і Духовності, патріотизму і любові до своєї Землі: «Ми зробимо все для того, щоб підняти Дух та Духовність Нації, відновити та вивчити правдиву історію нашого народу. Повернемося до виховання патріотизму та любові до своєї Землі. Україна більше не буде зоною культурного лиха, вона буде територією високої культури і краси», — говорить вона у своєму виступі. Ще пару рядків, які прийнято озвучувати: «Ми — єдина нація, єдиний народ, єдина країна. Нам немає чого ділити. Ми повинні спільно вирішувати ті завдання, які стоять сьогодні перед країною. Без єдності людей, без консолідації зусиль це буде зробити надзвичайно складно». Як водиться, рядки з прославляння себе прямо чи опосередковано, своєї політичної сили й обіцянки. І десятки, десятки рядків, які зводяться до основного посилу: «Хаосу в країні більше не буде. Буде — порядок. Моя прем’єрська етика проста і зрозуміла… Я не наївна людина і знаю, що справжній порядок в країні не потрібен майже нікому, крім самого народу України. І ми усвідомлюємо, який колосальній спротив будуть нам чинити корумповані структури, олігархічні групи, середня ланка саботуючої бюрократії, продажні експерти і політологи. Якщо вони витрачали мільйони доларів на те, щоб не допустити створення демократичної коаліції та формування нового Уряду, то зараз вони кинуть мільярди для того, щоб зупинити наш Уряд і зруйнувати демократичну коаліцію. Адже вони навіть не планують ані очищатися, ані жити чесно. Добре проплачена дискредитація Прем’єр-міністра та Уряду почнеться вже сьогодні і я звертаюся до Вас з проханням не вірити чорній пропаганді, а разом пройти шлях очищення, розвитку та становлення прекрасної, успішної країни. Ставтеся критично до руйнівної пропаганди. Це будуть робити ті, кому ми закриємо брудні схеми для збагачення». І страховка-попередження Ющенкові: «І знайте, коли я говорю «Ми зробимо, ми виконаємо, ми наведемо порядок» — я маю на увазі єдність Президента України, Уряду та демократичної коаліції у Верховній Раді. Єдність, яку я нікому не дам зруйнувати».

Ілюзія розумного, «просвітницького деспотизму» з тяжінням до соціально-репресивного контролю. Вона здатна «називати речі своїми іменами», демонструвати «нове мислення» і впливати на уми. Вона завойовує довіру.

Віддаючи належне особистісним якостям лідерки БЮТ варто наголосити, що це результат кризи «публічної еліти», яка є результатом загальної кризи еліт. Народ, нація — основні носії і хранителі культурно-духовних цінностей. Передбачається, що підтримка цінностей, які інтегрують суспільство, повинна бути напрямною правлячої верхівки та її ідеологічного апарату. Але сьогодні відсутні необхідні традиції (старі — знищені, нові — не створені) і механізми їх соціального відтворення. Трайбалізм, клановість стали нормою, викривленою традицією. Відбулося унормування іншої, порочної, спадкоємності. Сини, доньки, брати зайняли місця поряд з рідними, аби «відбутися» самим. Жодного докору сумління не викликає, коли батько «протягує» до депутатської зали сина, а син допомагає вмоститися у міністерське крісло батькові. У владу прийшли «феодали» загальнонаціонального, регіонального і містечкового рівня. Вони вмостилися на всіх щаблях владної вертикалі, кожен відповідно до можливостей свого гаманця і зв’язків. Аби не руйнувати звичний стиль життя і ні в чому собі не відмовляти, вони прийшли зі своєю челяддю — банщиками, водіями, секретарями й охоронцями, не забули і про коханок. Ця «традиція» не започаткована, проте вдосконалена Тимошенко так само, як Ющенком і Януковичем. У Києві — мером Леонідом Черновецьким.

Криза публічної еліти. Кілька більш-менш відомих імен, де яскравою зіркою виглядає Юлія Тимошенко. Без зайвої чванливості, з одвертістю дитини і пристрастю хижака зіштовхує вона з цього подіуму всіх, хто хоч якось може скласти їй конкуренцію. Вінегрет «самодержавного демократизму», ілюзії націоналізму і неосоціалізму. Вона орієнтована на «загальну публіку», а не на спеціалізовану аудиторію. Вона чудовий оратор і не менш спокусливий опонент, однак як ефективний менеджер доволі слабка (тому їй так потрібен імперативний мандат). Вона, якщо й фахівець, то лише на терені поставок вуглеводнів і вузьких місць у законодавстві. Вона жадає беззаперечного підкорення і безмежної влади. Водночас тепер, вдруге, вона змушена буде стримувати себе. Вона готова запустити репресивний апарат і в цьому її є кому підтримати (наприклад, тому ж термінатору Юрію Луценку, який спочатку не відбувся). Розправа з опонентами буде вибірковою, проте показовою.

Уряд, склад якого спрощено, аналітики і журналісти поділили на дві частини. Першу нарекли «передвиборним штабом Юлії Тимошенко», натякаючи на президентські амбіції лідерки БЮТ. Другу — «великою пропрезидентською родиною», яка за всіма ознаками такою і є. Він більш строкатий, ніж здається на перший погляд. Однак до таких урядів нам не звикати.

Зрозуміло, що дежавю адміністративно-командного стилю і визнання необхідності стримувати себе буде формування ламаної кривої зі злетів і падінь у діяльності нового-старого Прем’єра. Сумнівно, що новий, «оновлений» склад Уряду і його «молода кров» спроможні попри об’єктивно існуючу соціально-політичну складову орієнтуватися на стратегію, на серйозну аналітичну і практично-організаторську роботу з удосконалення державного механізму і займатися економікою країни. Проте передвиборні декламації того ж Віктора Пинзеника — символу невмирущості української економіки, для якого це вже шосте пришестя у Кабмін (він побував на різних посадах — від першого віце-прем’єра до міністра економіки в урядах Леоніда Кучми, Євгена Марчука, Павла Лазаренка, Юлії Тимошенко (її першої каденції) і Юрія Єханурова), свідчать про інше.

Щодо програми дій новоствореного Кабінету Міністрів, то тут розв’язання ключових проблем годі й чекати, адже вони потребують непопулярних реформ, які не сприятимуть перетворенню Юлії Тимошенко на загальнонаціонального лідера. Слід очікувати, що на «порядку денному», окрім бюджету на наступний рік (до речі, це, найімовірніше, єдиний бюджет, який доведеться складати цьому уряду) стоятиме питання повернення боргів Ощадбанку СРСР. Водночас суспільну увагу відвертатимуть викриттям «корупційних діянь» минулого Кабміну (першозавданням для міністрів від Юлії Тимошенко стала перевірка використання державних коштів урядом Януковича: «…я гарантую, що ми перевіримо кожну витрачену копійку, кожен тендер, кожну ліцензію, кожен незаконний акт приватизації. Нехай ніхто не сумнівається — за всі темні, незаконні справи доведеться відповідати»).

Вельми нестійка коаліційна єдність також не сприятиме роботі нового уряду. Отже, для оптимізму підстави відсутні.

Цікаво звернути увагу на те, про що мовчить Юлія Володимирівна. Мовчить вона, а кажуть Борис Тарасюк, Ксенія Ляпіна, Олесь Доній, інші нунсівці, критикують і звинувачують главу президентського секретаріату в тому, на що донедавна мовчазливо погоджувалися, його першість визнаючи. Вони переконані, що влада Ющенка тримається лише завдяки зусиллям Віктора Івановича. Знищивши його, вона прибирає останню перешкоду на шляху до свого президентства. Мовчить вона, але, здається, вже найближчим часом ресурсні можливості Секретаріату (читай Балоги) будуть значно зменшені — їх обкарнає Уряд. І ні пан Васюник — «вуха і очі» Балоги, ні пан Єхануров — довірена особа Президента нічого протиставити цьому не зможуть. Юлія Тимошенко не купує і не перекуповує окремих членів чи цілі партії, які донедавна присягали на вірність Президенту, аби потрапити до парламенту. Вона добре розуміє, що ображений депутат чи чиновник, який не отримав бажаної посади, — перший претендент на зраду. Вони самі біжать і чим далі, тим швидше будуть бігти «під крило» непереможної Юлі, добре розуміючи, що кількість місць у патронаті «королеви в білому» обмежена.

У цьому плані показова позиція екс-міністра оборони Анатолія Гриценка (цивільний військовий, що уособлює тих, про кого кажуть як про «сірі шинелі», які здатні на заколот і військовий переворот). Він був міністром оборони в трьох попередніх урядах: Тимошенко, Єханурова та Януковича за квотою президента з 2005 року. Нині він відвертий, як ніколи. Нині депутат від НУ-НС Анатолій Гриценко заявляє, що в нього немає конфлікту з главою держави, що він не прийме від Віктора Ющенка жодної кадрової пропозиції, водночас зазначаючи, що їх від Президента і не надходило. Він говорить, що «є конфлікт Президента з ним же самим оголошених принципів», коли він, Гриценко, «не відійшов від принципів «трьох П» — порядність, патріотизм, професійність», на відміну від Ющенка.

Сьогодні він йде далі і напряму звинувачує Секретаріат президента, і опосередковано Президента у корупції, проголошуючи на всю країну, що нібито випадково під час перебування у Секретаріаті в кабінеті глави цього відомства Віктора Балоги, він бачив проект указу, який передбачав безоплатну передачу земель Міноборони у Києві бізнесменам, які мали звести об’єкти під Євро-2012. Про це він доповідав Президенту і лише тільки завдяки його пильності в останню хвилину вдалося включити пункт, що майно передається «з адекватною компенсацією Міністерству оборони». Про це Гриценко говорить в ефірі програми «Свобода слова» на ICTV. Він підтверджує: Юлія Тимошенко погодилася підтримати його на посаду голови комітету Верховної Ради з національної безпеки і оборони, комітету, що належить за квотою блоку Тимошенко, а не НУ-НС, а він, Гриценко дав зрозуміти, що в разі призначення на цю посаду займатиметься питаннями енергетичної безпеки України.

Нині коаліція, яка назвала себе демократичною, тріщить по всіх швах, адже НУ-НС розповзається, що нескладно було передбачити. Слід визнати, що пропрезидентський блок, як справжній «Титаник», знайшов свого айсберга у вигляді Юлії Тимошенко. Проголошене створення єдиної партії зависло у повітрі і ось-ось гучно лусне, поставши перед «жорстокою реальністю». Поряд з кризою, яку переживає блок НУ-НС, якої зазнала СПУ і яка наздоганяє Партію регіонів, один лише Блок Литвина дивує чіткістю своїх позицій і національно-патріотичним спрямуванням.

Повторюсь ще раз, що політичне структурування України прямо залежить, подобається чи не подобається це комусь, від трансформаційних змін у Партії регіонів. Боротьба за політичне і морально-психологічне верховенство стала основою життя українського політичного Олімпу, коли електоральні уподобання купуються, а не доводяться повсякденною кропіткою працею з відстоювання інтересів кожного громадянина, захистом загальнолюдських і духовних цінностей нації. В умовах світоглядної кризи, що спричиняє одна політична сила, опозиційні їй сили повинні стати авангардом подолання «розм’якшення мізків», яке веде до панування в людських уявленнях про партії і політику не особистого досвіду і не власних життєвих відчуттів людини, а штучно змодельованих і перекручених у суспільній свідомості образів і негативних стереотипів. Шлях подолання — не боротьба з вітряками, не протистояння, а вичищення власних авгієвих стаєнь, пошук і знаходження нових облич, а вже другим етапом — мобілізація мас довкола ідеї, цінностей.

Віктор Янукович і Віктор Ющенко, як перший, так і другий — «профукали» владу. Перший — це вже визнав, другий — ніяк це прийняти не може. Юлія Володимирівна ж вдруге свій шанс не занапастить. Вона структурує фінансові потоки і, незалежно від того — у владі вона чи в опозиції, ці потоки працюватимуть на неї.

Нині надзвичайно складно говорити про застосування морально-етичних настанов у політиці. Давньоіндійський трактат «Артхашастра або Наука політики» чи «Государ» Ніколло Макіавеллі вказують на політику як особливу сферу людської діяльності, де панує імморалізм, але в жодному разі не аморальність. Вибір переходу від управління цілями до управління цінностям прийде. Однак нині про «ціннісний тип» управління державою навіть не йдеться…

Віктор Вірний,
політолог