Косовський вузол і Україна

Через 13 років після Дейтонських угод, які законсервували громадянську війну на теренах колишньої Югославії, на Балканах знову запахло порохом і кров’ю. Албанська громада сербської провінції Косово наміряється офіційно проголосити незалежність свого регіону. Де-факто вона вже існує — перш за все, за потужної підтримки США і ряду країн НАТО.

Чи є випадковим, що ця акція практично співпадає з другим туром президентських виборів у Сербії, де поки що лідирує прихильник силового розв’язання Косовського вузла? Час покаже.

Мало хто в Україні знає, що підвалини соціалістичної Югославії розхитав не розпад СРСР. Серпень 1991-го лише завершив процес, який розпочався у СФРЮ за два роки до того — зі збройного протистояння албанської і сербської громад саме у Косово.

Політика української влади щодо подій на Балканах ґрунтовно не мінялася, незалежно від того, хто складав більшість у ВР чи обіймав резиденцію на Банковій. Леонід Кравчук з подачі деяких «національно збентежених» поетів відверто підтримував антисербську лінію під час збройного конфлікту 1991-95-го років. Хоча про людське око і послав на Балкани два миротворчі батальйони до військ ООН. Леонід Кучма обійняв владу, коли югославська війна фактично закінчилася. Об’єктивну позицію в цьому питанні намагався виробити прем’єр Євген Марчук, однак не встиг це завершити.

Нині позиція Києва щодо Сербії формулюється як «позитивний нейтралітет». Себто — нейтрально щодо сербів і позитивно щодо всіх їхніх супротивників. Що говорять на цю тему сербські політики, не будемо згадувати. Бо, як відомо, мова дана політикам для того, щоб вони приховували свої думки. Що ж до «маленьких» сербів, то вони в більшості своїй вважають нас, українців зрадниками слов’янського братерства і православної віри. Можна обурюватися, можна дискутувати, але маємо те, що маємо.

Незаангажовані експерти вважають, що проголошення Косовського анклаву незалежною державою викличе горезвісний «принцип доміно». Слідом за сербськими албанцями поспішать усамостійнюватися інші сепаратистськи налаштовані етнорелігійні анклави. А їх чимало. І, до речі, навіть у тій же Західній Європі, котра активно підіграє Приштині. Дуга напруженості, про яку писав український політолог Дмитро Видрін, може перетворитись у вогненний пояс від Піренеїв через Балкани, Україну, Кавказ і до Філіппін та Індонезії. Перелік неповний...

Україна має спільний кордон із самопроголошеним Придністров’ям. Про певні політичні сили в Криму не будемо зайве згадувати. Та й Кавказ із його Абхазією, Ічкерією, Південною Осетією та Карабахом — то не такий уже й далекий край. Можуть також відродитися сепаратистські настрої серед гагаузів Молдови і Півдня України. І навіть так зване «політизоване русинство» не є таким безглуздям, як видається на перший погляд. Як відомо, всі великі заколоти, що струсонули і пошматували в ХХ столітті Європу, а за нею — весь світ, розпочиналися з безневинної начебто балаканини у мюнхенських, цюріхських та женевських пивничках, кав’ярнях і генделиках.

Доречно нагадати, що безпосереднім приводом до Першої Світової війни, котра плавно перейшла у Другу Світову, а потім у Третю холодно-гарячу, став замах сербського юнака Гаврила Принципа на ерцгерцога Австро-Угорщини Фердинанда. Терористична організація, котра спланувала цю акцію, ставила перед собою благородну мету відродження незалежності Боснійського анклаву, що входив тоді до складу Австро-Угорщини.

Навіть якщо нинішня балканська політика української влади викликана не шкурно-кон’юнктурними інтересами, а виключно благородними намірами, то варто нагадати, що дорога до Пекла вистелена саме благородними намірами.

Валерій Лапікура,
Наталя Лапікура