ВИГНАНІ І ЗАБУТІ

21 лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила таємний Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя».

Вкотре здригнулася Україна від секретних ешелонів, якими повезли, мов худобу, невільників у Сибір, на Колиму, в Казахстан... Повезли дружин, сестер і доньок воїнів-переможців.

За припущенням доктора історичних наук М.Бугая (Росія) нова репресивна хвиля викинула з рідних домівок понад 500 тис. селян з України та Західної Білорусії. За підозрою у співпраці з ОУН лише із Західної України було депортовано 182 543 осіб.

Дехто вважає, ніби той зловісний Указ саме й стосувався «західняків». Але це зовсім не так. Мої журналістські розслідування малозгадуваної навіть істориками незалежної України теми показують, що позасудові розправи над беззахисними і безневинними трудівниками села сталінський режим ударними темпами чинив саме на Сході і Півдні нашої республіки. Чого вартий лише Одеський так званий фільтраційний пункт. З 1945 року крізь його жорна енкаведисти прогнали десятки тисяч молодих людей, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини, а після перемоги поверталися в рідні краї. Спецкомандос «радянського гестапо» добре фільтрував: кожен профільтрований отримував тавро, яке не давало права ні навчатися у вищих навчальних закладах, ні мати паспорт, ні отримати роботу відповідно до кваліфікації. Наприклад, вчителька Катерина Ткаченко із с. Заріччя Пологівського району на Запоріжжі зазнала переслідувань за любов до «ворожого елемента». Під час війни вийшла заміж за нашого православного священика. Вчителька радянської школи — і за священика? Її назавжди позбавили права працювати в школі, а тому все життя носила пошту. Тисячі юнаків після того фільтраційного пункту потрапили у табори ГУЛАГу. Тисячі гарненьких дівчат і жіночок — до «банно-пральних комбінатів» (БПК), що на жаргоні енкаведистів означало — борделі для офіцерів віддалених гарнізонів Радянської Армії.

 Мешканка Запоріжжя Л.Омельченко (з нею я бесідував понад 10 років тому і записав свідчення на відео) довго не могла збагнути причини свого арешту в Одесі після того, як її визволили з остарбайтерів. Нарешті збагнула: її залишили для наруги. Ночами двадцятирічну красуню ґвалтували офіцери в синіх галіфе і зелених френчах, з партквитками партії Леніна-Сталіна в нагрудних кишенях, удень слідчі запросто били дівчину кулаками в обличчя, аби зізналася про «румунську розвідку». Отак більше року «маринували» Лідію, а потім оголосили вирок військового трибуналу (цивільній, не військовозобов’язаній. — Авт): 10 років позбавлення волі і 3 роки поразки в правах. Ось так, мріяла про рідне Запоріжжя, а запроторили в глуху сибірську тайгу. Тим часом батька і матір вигнали з партії, позбавили роботи, забрали житло. Ось вам і «широка страна моя родная...»

 «Одинадцять разів писала заяви на адресу Особливої наради в Москву, — розповідала Лідія Макарівна. — А також Берії, Президії Верховної Ради СРСР, і щоразу надходила стандартна відповідь: «Осуджена правильно. Обжалованию не подлежит». Боже ж мій, німці, вороги, не зайняли, а свої поглумилися. Хіба можна таке пережити!»

Москва сльозам не вірила і не вірить. Нелегко було вести розмову, повірте, але нутром я відчував: ось-ось Лідія Макарівна збереться з духом і розкаже ще страшніше. Зі мною працював телеоператор Валерій Михайлов. І він також завмер біля відеокамери.

«А ще ж я нікому не говорила про поїзд, — якось притишено почала господиня старенької квартири. — Після тюрми повантажили нас у звичайні товарні вагони і повезли в Росію. Пізніше я дізналася, що були в цьому ешелоні лише жінки. Може, місяць, може, більше возили нас невідомо де, а потім — Боже праведний — вкинули нас, душ триста жінок, у чоловічий табір для кримінальних злочинців. Як вони накинулися на нас, як терзали, наче звірі!.. Мене врятувало те, що їхній зеківський старшина одразу накинув на мене оком і забрав у свою хижку. Сказав коротко і принизливо: «Будешь моей лагерной женой!» Майже всі мої супутниці, яких вкинули на масове зґвалтування, загинули, якщо не на місці, то в лазареті. А я отак на кілька років стала рабинею злочинця. Та хіба за кілька хвилин передаси своє горе і свою муку... Як народився у мене від того зека хлопчик, і як охорона відразу забрала немовля в сусідній барак, а я одяг на собі рвала і лікті кусала — чула ж через колючий дріт, як моя крихітка голосить, як їстки просить... Але, мабуть, таки зглянувся на мене Бог — хлопчик не помер! Він вижив у тій клоаці. І зараз є в мене син, опора, захисник...»

Ось така типова доля звичайної українки Лідії Омельченко. Ні за що, ні про що відбула десять років таборів, рубала ліс, провалюючись до пояса в сніги, та мусила терпіти наругу «авторитета», а потім майже 30 років тяжко працювала в будівельній організації, вже в Запоріжжі, з тавром неблагонадійної. Її доля — то страдницька доля України. І коли вчорашні партійні бонзи добилися від України пенсій «за особливі заслуги», а Лідія Макарівна перебивалася на мінімальну, думаю, щось не так у нас із справедливістю, щось не так.

А ось — цитата з офіційного документа — протоколу засідання виконкому Гуляйпільської районної Ради депутатів трудящих у квітні 1948 р.: «Громадський вирок загальних зборів колгоспу імені Сталіна Успенівської сільради від 3 квітня 1948 р. про виселення за межі Української РСР Сухова Івана Івановича, Буряк Кузьму Прокоповича, Циб Ірину Дмитрівну, Буряк Марію Михайлівну, винесений відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 року, визнати законним». Але жодної згадки про протокол самих зборів колгоспників. Бо навряд чи вони й проводилися. Репресували безневинних людей, як правило, за одноосібним рішенням місцевої номенклатури. За рознарядками «згори». Райвиконкоми ж оформляли протоколи за шаблоном.

Це був вищий вияв цинізму влади щодо громадян. Якщо в 1937-му та наступних роках Великого терору робили хоч якусь видимість слідства і суду щодо «ворогів народу», то в 1948-му небезпечних для місцевого начальства «елементів» репресували поза всякими законами. Річ у тім, що кримінальне законодавство того часу не передбачало такого покарання, як «виселення у віддалені райони».

Цинізм був потрійним: формально депортували сільських трудівників за невиконання трудмінімуму за минулий 1947-й рік (але ж тоді лютував голод, люди пухли без їжі і медичної допомоги, хто міг виконати норму трудоднів?); репресували без будь-яких підстав і посилань навіть на тодішні жорстокі закони; репресували головним чином жінок і дівчат, дружин і доньок солдатів Перемоги. І саме 1948-го року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародну конвенцію і декларації про права жінок і дітей. Україна, як відомо, формально виступила однією із країн — засновниць ООН. І тепер не завадило б на сесії ООН провести бодай громадські слухання щодо подвійної моралі тодішнього керівництва УРСР та факти масового терору стосовно українських жінок.

Наведу ще один документ. З протоколу того-таки Гуляйпільського виконкому: «Камай Марія Федорівна, здорова, 1913 року народження, не виробила мінімуму трудоднів у 1946 і 1947 рр., не брала участі в роботі колгоспу. Чоловік її, Камай Василь, працюючи старшим сторожем у колгоспі й очолюючи групу злодіїв з крадіжки з комори колгоспу хліба в 1947 р., був спійманий на гарячому і засуджений народним судом на 5 років позбавлення волі...» (Запорізький обласний державний архів, Ф.182, сп.4, с.115, арк.153). Коментарі зайві. Чоловік бідолашної Марії і «група злодіїв» спробували врятувати власні родини від голоду в 47-му і потрапили за грати. А як можна прогодувати сім’ю, коли на трудодень видавали 50 -100 г зерна... Звісно, дружина «злодія» — перша кандидатура на виселення.

Під час розслідування мені траплялося чимало жахливих фактів. Одну 18-річну дівчину, яка не захотіла стати наложницею голови колгоспу, також запроторили за межі України, звинувативши, що в 1941 році (коли їй виповнилося 11 літ!) вона нібито співмешкала з німецькими офіцерами. Хоча окупантами на Гуляйпіллі були не німецькі, а румунські та угорські військовики. Подібних свідчень — хоч греблю гати. Скалічені долі, підірване здоров’я, психічний злам... Жертви таємної депортації волають до нас крізь роки про відновлення справедливості. Маємо хоча б позначити цей чорний день у державному календарі.

Ініціатором же масової сваволі стосовно українських селян був не хто інший, як перший секретар ЦК КП(б)У М.С. Хрущов. Про це писав ще 1999 року «Международный исторический журнал» (листопад-грудень). У розпал продовольчої кризи в СРСР відбувся пленум ЦК ВКП(б), який обговорив заходи з піднесення сільського господарства. Зловісна роль Микити Сергійовича полягала в тому, що він запропонував добиватися «піднесення» перевіреними режимом методами — посиленням репресій. Цьому передували спеціальні донесення з Києва про десятки тисяч радянських кріпаків у Вінницькій, Кам’янець-Подільській, Житомирській та інших областях — вони не хочуть безплатно гнути спину на ланах і фермах, отже — злісно ухиляються від виконання трудоднів. Хоча норма — це таке відносне поняття. Тобі можуть поставити і три трудодні за певний обсяг роботи, а можуть і половину трудодня. Тобто людина перебувала у повній залежності від бригадира, голови колгоспу, надзирачів у своєрідній резервації, що називався колгоспом. Отож на пропозицію керманича комуністів України сформували особливу комісію у складі заступника голови Ради Міністрів СРСР Берії, першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова, секретарів ЦК ВКП(б) Суслова і Кузнєцова, міністра держбезпеки Абакумова, міністра внутрішніх справ Круглова, міністра юстиції Горшеніна, генерального прокурора Сафонова. Через кілька днів голова Президії Верховної Ради СРСР Шверник підписав Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя». Й.Сталін схвалив текст і поставив резолюцію «не для друку». (Журнал «Источник», №2, 1994, с.92093).

Цікаво, що цим самим числом датований і Указ «Про направлення особливо небезпечних злочинців після відбування покарання в заслання на поселення у віддалені райони СРСР». Отже, мудра партія прирівняла українських селян до особливо небезпечних злочинців. А вже 2 червня, мабуть, узагальнивши і схваливши позитивний досвід комуністів України на чолі з М.С.Хрущовим (до речі, першого лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка, запровадженої 1961 року. — Авт.), з’явився відповідний «всесоюзний» Указ про виселення всіх «злісних осіб» звідусіль у віддалені райони «необьятной Родіни».

Блюзнірство епохи в тому, що ці Укази (і таємний, і опублікований) ніхто не скасовував. Принаймні, так стверджують російські історики. Наші ж обачно мовчать. Можливо, тому, що далі Голодомору 1933-го не просунулися. До слова, мовчать і всі 144 офіційно зареєстровані політичні партії, ніби й справді виросли вони з однієї сірої партійної шинелі. І якби Україна залишалася донині в складі СРСР, ті Укази з юридичної точки зору можна було б застосувати до будь-кого із сучасних мешканців села, які перетворилися на сезонних працівників і не виконують, ясна річ, трудмінімуму.

Звичайно, ініціатива М.С.Хрущова не була особистою. То вияв мудрої колективної політики ЦК КП(б)У щодо українського народу. Одним вістрям меча «керуюча і спрямовуюча сила» розраховувала струсонути колгоспників Сходу, які «порозслаблялися» під час німецької окупації та відвикли від більшовицьких порядків, іншим била по селянах Заходу, які до 1939-го не знали «щастя» колгоспного ладу і не хотіли вступати в «гуртове» після Перемоги.

Хоч би як там було, а це ще одна мало вивчена трагічна сторінка історії України. Минає 60 років від початку масової розправи над нашими співвітчизниками-селянами, а Верховна Рада ніяк не осмілиться прирівняти цих знедолених бодай до жертв політичних репресій. П’ятнадцять років тому хоробрий кінорежисер Я.Лупій зняв повнометражний художній фільм «Секретний ешелон» за моєю однойменною повістю. Головний герой там чинить спротив системі, бореться за свою виселену родину. Та фільм і досі недоступний широкій аудиторії — є лише одна чи дві копії, а Перший національний відверто ігнорує, мабуть, не лишу цю національну стрічку. Хоча, скажімо, в російськомовному Запоріжжі один лише сеанс зібрав майже тисячу глядачів на цей україномовний фільм. Водночас у тижневику «Новое время» (Москва, №1, 1998) відома правозахисниця В.Новодворська так відгукнулася про фільм і цей епізод нашого минулого: «І, можливо, найпомітніше і найповчальніше явище на нашому екрані — «Секретний ешелон»... Гроза, що освіжає озоном і вітром, виникає з кожною роботою юного і недосвідченого, не знаного ні у Венеції, ні в Канах, ні в Берліні українського кінематографа. Грім ненависті і блискавка самовбивчого, безрозсудливого протесту випромінюється з голубого екрана...»

Не можу стверджувати, скільки насправді українців зазнало репресій за тим «хрущовським» указом — 500 чи 200 тисяч? Але нині в державі оголошують жалобу, коли гине кілька десятків громадян одночасно внаслідок виробничої катастрофи чи техногенної аварії. І це правильно. А що ж бідні колгоспники 1948-го, вигнані і забуті? Кілька місяців тому я подав до Секретаріату Президента України проект відповідного Указу про вшанування жертв «ініціативи Хрущова» та інформування громадян про чорну дату. Та відповіді нема. Держтелерадіо ще торік заблокувало випуск підготовленого мною на виконання Указу Президента України стосовно Великого терору 1937-го збірника «Обережно: сталінізм!» за програмою «Українська книга» через брак чи то коштів, чи то ще чогось... Ось я й думаю — ніби все йде, все змінюється, а сталінський гриф «таємно» все ще не тримає багатьох своїм магічним страхом.

Олександр МИХАЙЛЮТА,
журналіст