NАТО: ворота до раю чи до пекла?

Наприкінці минулого тижня в ефірі «1+1» Глава держави зауважив, що останні події у Верховній Раді України базуються на питаннях, які навіть не заслуговують на увагу. Віктор Ющенко назвав недемократичними методи боротьби опозиції, яка блокує роботу парламенту в разі незгоди з тим чи іншим питанням, і закликав до конструктиву — вносити свої проекти постанови і переконувати інших підтримати їх, а не блокувати роботу.

Мовляв, чому б це опозиції обурюватися з такого незначного приводу... (Нагадаємо: 15 січня 2008 року Президент України Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк звернулися з листом до Генерального секретаря НАТО Яапа де Хоопа Схеффера. У документі йдеться, що Україна розраховує на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО під час наступного саміту Україна — НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року. Про це стало відомо широкому загалу лише завдяки схваленню такого вчинку американським сенатором Річардом Лугарем).

Президент наголошує (про це він, зокрема, сказав у виступі перед студентами Національного економічного університету): у питанні вступу України до НАТО слід керуватися національними інтересами. Загалом риторика від Віктора Андрійовича після парламентської реакції опозиції на славнозвісний «лист трьох» звучить так: «Найоптимальніша, найкраща відповідь на те, як створити достатню оборонну політику для України — це приєднатися до формули колективної безпеки. Я ще раз наголошую, що не ставлю питання членства чи нечленства в НАТО». А на традиційній щорічній зустрічі з керівниками дипломатичних представництв та міжнародних організацій, акредитованих в Україні, Президент підтверджує, що політика європейської та євроатлантичної інтеграції «повною мірою відповідає філософії внутрішніх перетворень у державі». «Україна очікує, що до порядку денного саміту НАТО в Бухаресті буде внесено питання про приєднання України до Плану дій з набуття членства в НАТО. Сподіваємося на позитивний для нашої країни розгляд цього питання», — заявляє він на урочистій зустрічі у Дипломатичній академії України.

Своєю чергою, у Вільнюсі під час засідання Комісії Україна — НАТО міністр оборони України Юрій Єхануров запевняє Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу Яапа де Хоопа Схеффера, що Міністерство оборони України було і є надійним рушієм євроатлантичної інтеграції. Обговорюються питання продовження реформ в оборонному та безпековому секторі України, хід воєнної реформи в Україні та розвиток ЗСУ в контексті виконання заходів Державної програми розвитку ЗСУ на 2006—2011 роки, питання розширення участі Збройних Сил України в операціях під егідою Альянсу. Міністр проголошує, що ухвалення Плану дій з членства в НАТО (ПДЧ) дало б змогу «дисциплінувати себе та консолідувати  українську громаду».

У Вільнюсі також відбулася ще одна важлива подія — Росія і НАТО ухвалили програму співробітництва на 2008 рік. Тієї самої, ухвалення якої було заблоковано в грудні делегацією США, яка пов’язала схвалення цього документа з поверненням Росії в рамки Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).

Постпред Росії при НАТО Дмитро Рогозін зазначив, що обговорення цієї програми не входило до порядку денного засідання ради, а просто збіглося з ним у часі — 7 лютого ввечері закінчився термін, коли країни альянсу могли внести свої заперечення або зауваження до цього документа. «Заперечень не надійшло, таким чином, програма співробітництва на 2008 рік ухвалено автоматично. Керівництво НАТО вже це підтвердило», — констатував постійний представник Росії при НАТО.

Рогозін наголосив, що до нової редакції програми ввійшла російська позиція, яка прозвучала так: «Росія підтверджує свою прихильність ідеї про необхідність чіткого контролю за озброєннями в Європі, а наше ставлення до ДЗЗСЄ полягає в тому, що ми, як і раніше, наполягаємо на його повній ратифікації в адаптованій версії». Таким чином, «російську позицію повністю враховано», також «враховано позиції наших партнерів», вважає Постпред Росії при НАТО. «У результаті знайдено дуже вдалий компромісний варіант, який дав би можливість усім, зберігши лице, відновити в повному обсязі роботу Ради Росія — НАТО», — заявив він.

Україна і НАТО, Росія і НАТО… Здавалося б, і в першому, і в другому випадку, йдеться про співпрацю. Але яка різна вона! Питання Плану дій зі вступу України до Північноатлантичного альянсу — це питання навіть не стратегічної, а історичної перспективи держави, майбутнього нації...

Інформаційне суспільство постіндустріальної доби. Архаїзація суспільства і всеохоплююча сугестивність засобів масової інформації. Перетворення окремих індивідів на публіку. Остання ж за одним помахом владної руки чи бажання ЗМІ набуває ознак натовпу, юрби, якою легко керувати.

«Якщо відкинути міфи і політичні спекуляції, то можна сказати, що жодних суттєвих — позитивних чи негативних — наслідків від членства в НАТО для України не буде. Але будуть, звичайно, опосередковані наслідки», — зізнається директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця. І тут же наголошує: «Які це можуть бути опосередковані наслідки? Членство в НАТО наближає нас до членства в Євросоюзі. Це аксіома». Відтак членство в Євросоюзі і членство в НАТО це різні речі.

Міф перший об’єднує ідею вступу до Євросоюзу зі вступом до Північноатлантичного альянсу. Однак забувають сказати, що ті ж Австрія, Швеція, Швейцарія і Фінляндія не тільки пишаються своїм нейтралітетом, а й пожинають усі блага його, й беруть участь у програмі Альянсу «Партнерство заради миру».

Які ж плани Президента В.Ющенка? Ними захоплюється все той самий пан Перепелиця: «Звичайно, НАТО прямо не інвестує в країни Альянсу, проте створює політичну стабільність, той рівень безпеки, який дуже полюбляє іноземний капітал. До речі, на Канарах до вступу Іспанії в НАТО ніякого раю не було. Острови мали вулканічну породу і якусь рослинність. Після того, як Іспанія стала членом НАТО, туди надійшли американські інвестиції». Звичайна маніпуляція з підміни часового зв’язку причинно-наслідковим: після того — отже, внаслідок того.

Відтак міф другий. Такий міф створити легко, якщо відкинути світові економічні тенденції, не зважати на географію ринків, податкову систему тощо. Обіцянок покращення життя без будь-яких зусиль, і вже сьогодні, лише завдяки вступу до НАТО для маргіналізованої маси більш ніж достатньо. Але яким дивовижним способом другий міф поєднано з третім — НАТО «створює відповідний рівень безпеки»!

Здавалося б, США нині не здійснюють політики прямого геополітичного і військового суперництва, лише завжди й усюди пропагують і захищають демократичні цінності. Проте 40% усіх військових витрат у світі припадає саме на Сполучені Штати Америки. За одними свідченнями, Мадлен Олбрайт належить ідея «війни без обмежень за часом та географією», за іншими — міністр оборони Дональд Рамсфельд дав Джорджу Бушу-молодшому на розгляд два плани нескінченних військових дій, рішення за якими тимчасово було відкладено. Такі ж підходи обстоював і нині обстоює віце-президент США Дік Чейні. Справа не в тому, кому належить пріоритет у поширенні ідеї, важливо інше — в політичних колах США давно визріла і знайшла практичне втілення ідея військово-політичних альянсів, які поновлюються щоразу, коли ті чи інші країни припадають на географічні сектори сфери інтересів Америки на різних етапах нескінченних війн.

Доктрина «справедливої війни», коли війна точиться в ім’я «найвищого авторитету» і має «благі наміри», поступилася новій доктрині «нескінченних війн». Отже, питання виправданості військових дій через конкретну мету їх досягнення, що і досі було більш ніж спірним, позбулося і цієї «вади». Оголошена війна з терориз­мом аж ніяк не виправдовує війну в Афганістані, Іраку, просування НАТО на Схід. За новими підходами військові дії можуть бути виправдані без надії на досягнення будь-якої остаточної мети, вони взагалі її не потребують — метою є сама війна заради війни. Мадлен Олбрайт у відповідь на вимоги голови Об’єднаного комітету начальників штабів, що виступав проти застосування військового втручання в Боснії і, за традицією «справедливої війни», вимагав, аби військові дії мали чітку і зрозумілу мету, адекватні засоби і стратегічне спрямування, обурилася: «Який сенс мати таку чудову армію, про яку ви постійно говорите, коли ми не можемо її використати?!»

Сьогодні Україну наполегливо втягують у «несвою» війну. США під егідою боротьби з тероризмом вирішує свої економічні і геополітичні завдання. Білому дому потрібне свіже гарматне м’ясо і поле битви з так званим тероризмом, віддалене від берегів Америки і зсунуте на край — до Східної Європи.

Водночас аналіз соціально-політичних, політико-правових процесів свідчить, що в Україні присутні основні терогенні фактори, що створюють політичні, економічні, соціальні й етнорелігійні передумови для виникнен­ня й розвитку тероризму. Надзвичайний рівень корупції, жи­вучість соціально-революційних традицій і посту­латів, висока концентрація озброєнь і потенційних об’єктів терору, тліюче вогнище напруженості в Криму, значущість на тлі незахищеності українських транспортних коридорів для Європи, наявність АЕС, насамперед Чорнобильської (через стан об’єкта укриття, характер забезпечення охоро­ни), підвищують терогенність України.

Безвідповідально вважати, що рівень безпеки України зростатиме, особливо за умови втягнення України у сферу впливу Сполучених Штатів. Навіть якщо забути про спільне минуле братніх східнослов’янських народів, то навряд чи слід забувати про застереження Росії щодо можливого нанесення превентивного ядерного удару.

Президент Росії Володимир Путін наголошує: «Уже очевидно, що у світі розгортається новий виток перегонів з озброєнь. На жаль, не від нас це залежить, не ми це починаємо... Організація НАТО розширюється, наближає свою військову інфраструктуру до наших кордонів. Нові американські бази — у Румунії, Болгарії, новий позиційний район ПРО в Польщі незабаром буде, очевидно, створений і в Чехії, — його елементи. Нас намагаються переконати, що всі ці дії не спрямовані проти Росії. При цьому на нашу тривогу — цілком обґрунтовану — немає конструктивної відповіді. Розмов на цю тему багато. Але все це наші партнери використовують, на жаль, не більш як інформаційно-дипломатичне прикриття для реалізації своїх власних планів. Жодних реальних кроків для пошуку компромісу ми не бачимо. І нас фактично ставлять перед необхідністю відповідних дій. Змушують приймати відповідні рішення. На ці нові виклики у Росії є й завжди буде відповідь».

Зрозуміла й позиція сенатора і нинішнього кандидата у президенти Сполучених Штатів Дж. Маккейна. Він закликає надати допомогу Україні і Грузії зі вступу до НАТО, наголошуючи: «Бо у них важкі сусіди!». Не дивно, адже свого часу американський геополітик Збігнєв Бжезинський, розмірковуючи про геостратегічні імперативи Америки з позиції забезпечення її володарювання, зазначав: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без Ук­раїни Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, проте тоді вона стала б азійською країною».

Володимир Путін позначив загрози. У попередніх неодноразово висловлювалася думка: що сильніша Росія, то впливовіша Україна. Те ж саме питання, і знову руба. Чи виявиться спроможною Україна взяти на себе відповідальність за Росію?

Міф четвертий говорить про те, що НАТО — це щось на зразок клубу за інтересами, а не військовий блок для міжнародно-правової легітимації військових вторгнень США. Нас запевнюють, що Північноатлантичний альянс — це насамперед спільнота демократій, членство у якій сприяє стабільності демократії у країнах, які прилучилися до Альянсу. НАТО — це одноосібна вотчина США. Достатньо згадати щойно сказане міністром оборони США Робертом Гейтсем в Мюнхені на Конференції з міжнародної безпеки: «НАТО не може стати Альянсом двох рівнів: з тих, хто готовий воювати, і тих, хто не готовий».

Міф п’ятий базується на ототожненні Програми дій зі членства в НАТО зі стратегією розвитку країни, говориться про імпульс для структурних реформ, про якісні перетворення у сфері політики, економіки, правової системи еtс, що неодмінно торкнуться кожного українського громадянина і жити стане краще. Це саме його використовує нинішній військовий міністр оборони України, коли запевняє, що ухвалення Плану дій в НАТО (ПДЧ) дало б змогу «дисциплінувати себе та консолідувати  українську громаду».

Українці ніколи не зазіхали на чужі землі. Всю свою життєву енергію вони вкладали у плекання рідної землі. Земля щиро віддячувала їм. Меча чи шаблю вони брали до рук, лише захищаючи рідну землю від загарбника. Микола Гоголь визначав українців не інакше як давній, великий, самобутній і волелюбний європейський народ. Саме тому цей народ на Референдумі 1 грудня 1991 року Актом проголошення незалежності України затвердив своє рішення про незалежність і позаблоковий статус України. В основу Акту покладено Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації, ухваленій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року, зазначено: «Українська РСР проголошує свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Отже, заяви (на кшталт тих, що їх робить глава МЗС України) про те, що в Конституції немає положення про позаблоковий або нейтральний статус України — неправдиві.

«Вступ до НАТО через загальнонаціональний референдум — екзотика, випробувана лише в Словенії, Угорщині і Словаччині, — наголошують апологети членства України в альянсі. — Зазвичай доленосне рішення приймається на рівні політичних еліт». Саме на цей сценарій і покладають свої сподівання українські поборники північноатлантичної інтеграції. Позаблоковість України не є різновидом постійного нейтралітету. Ось над цим і потрібно працювати, якщо ти — патріот!

Віктор Вірний,
політолог