Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЧЕРКЕСИ в УПА

Був грізний 1943-й. Уже кілька років точилася страшна, руйнівна Друга світова війна. Мільйонні армії світових держав, спливаючи кров’ю, силкувалися подолати одна одну.

На фронтах і в тилах строчили кулемети, лунали постріли крісів і пістолів, розривалися гранати, гриміли артилерійські канонади, землю розривали авіаційні бомби. Сотні людей гинули щодоби, стільки ж ставали каліками. Сиротіли діти, ставали вдовами жінки. Старі і немічні люди залишалися без годувальників. Горіли села і міста, а на полях — врожаї.

Нашу святу українську землю, що вгиналася від танкових армад, топтали кованими німецькими і кирзовими московськими чобітьми численні орди окупантів, що боролися між собою за право володіти Україною, панувати над її працелюбним народом і грабувати наші багатства.

А Україна не хотіла бути колонією. По містах і селах нашої Батьківщини утворювалися мережі ОУН, зростали сотні, курені і полки УПА. Територію Західної України майже повністю контролювала Українська Повстанська Армія. В болотистих лісах Полісся і в Карпатах запрацювали Старшинські і Підстаршинські вишколи, виковуючи національні військові кадри. У центральних і східних областях України формувалися і діяли військово-пропагандистські відділи УПА.

За цих неймовірно складних обставин ми не могли сидіти склавши руки, а ставали до боротьби за волю, за побудову ні від кого незалежної Української держави. Бо ми ж нічим не гірші за інші народи, що вже мають свої держави. Бо лише «в своїй хаті своя правда і сила, і воля». Дарма, що наші ненажерливі сусіди, які вдають з себе «старших братів», упродовж століть вогнем і мечем випалювали наш гордий український дух, забороняли нашу материнську мову, нашу віру і прадавні звичаї, розривали на шматки нашу землю і ділили її між собою.

На Східному фронті уже відбувся перелом. Наступ німецьких армій, що дійшли до Волги і Кавказу, було спинено. Червона армія, яка досі відступала, перейшла в наступ. Фронт відкотився на Захід.

З самого початку війни багато солдатів кавказьких і середньоазійських народів, котрі служили в комуно-московській армії, не хотіли воювати за марксистсько-ленінські ідеали поневолення інших народів. Вони переходили на бік німців, а ті утворювали з них окремі національні військові легіони, полки, а потім використовували ці формування в антисовітських операціях.

Восени 1943 року один з таких відділів — полк черкесів — прибув у наш район. Фронт був ще далеко. Черкеси були обмундировані у німецьку темно-зелену уніформу й озброєні німецькими кулеметами та крісами-геверами системи «маузер». Мали вони й одну гарматну батарею та багато коней. У деяких офіцерів при боці теліпалися в дерев’яних кобурах маузери часів громадянської війни. Полк розквартирувався у двох селах: Молдовці і Роздолі. Його штаб зайняв приміщення Молдовської школи. Черкеси зупинилися відпочити у нас тижнів на два.

Мій батько, Михайло Караташ, допомагав влаштовувати цих енергійних горців по селянських хатах, адже він був старостою села Роздолу. Всю роботу узгоджували з командуванням полку.

Якось, повернувшись увечері додому, тато розповів про черкесів та їхніх командирів. Сказав, що їхнє становище кепське. Німці війну програють, а комуністи їх не пощадять за те, що перейшли до Гітлера і воювали проти Сталіна. «Добре було б переагітувати черкесів на наш, повстанський, бік, — сказав тато, — бо ми ж утворюємо фронт поневолених народів, що хочуть мати свої незалежні держави. Наше гасло: «Воля народам! Воля людині!». Треба зайнятися цим питанням не гаючи часу. Поговори з хлопцями».

На цьому розмова наша закінчилася. Вночі не спалося. Наступного дня пішов до клуні, відпорпав з-під сіна валізу з оунівськими листівками, зі зверненнями до різних поневолених народів їхньою рідною мовою. Відібрав листівки-заклики черкеською мовою.

На той час наша сотня Сталевого була десь аж за Уманню. Де її знайдеш? Нашого надрайонного провідника, мого прямого зверхника Голуба — Андрія Коваля — також не було поблизу. Мандрував десь по інших селах і районах у своїх конспіративних справах, піднімаючи наш заляканий і затурканий народ від багатолітньої сплячки. Отож ні з ким мені було порадитися. А прогавити таку бойову одиницю ніяк не хотілося. Бо можуть знятися з квартир і покотитися далі на Захід. Тому я вирішив підключити до операції «Черкеси» своїх юних симпатиків ОУН: Івана Слободянюка, Аркадія Коропа, Василя Амосового і Адика Яворського. Я пояснив хлопцям суть справи, озброїв їх револьверами і гранатами.

План був простий: підходимо до Молдовської школи, де розмістився штаб полку, «захоплюємо» його, двоє хлопців стають при вході, а двоє заходять зі мною всередину і зупиняються біля дверей — усі зі зброєю в руках. Я починаю розмову з командиром полку, чи хто там ще з ним буде. Даю їм наші, оунівські, антиімперські листівки їхньою, черкеською, мовою, розповідаю, хто ми такі і за що боремося з коричневою і червоною чумою. Кажу їм, що українці і черкеси — брати, що народи наші поневолені Москвою, а ми ж прагнемо мати свої незалежні держави, жити в мирі і дружбі на рівних правах з усіма народами світу. Ми не збираємося заподіяти зло черкесам. Лише хочемо, щоб вони перейшли на бік українських повстанців, щоб разом боротися за волю своїх народів. Бо ані московські комуністи, ані німецькі нацисти черкесам не по дорозі. І таке інше в цьому ж дусі. Мої друзі розуміли важливість нашого завдання і погодилися з планом операції.

Уже стемніло, коли ми підходили до Молдовки. Дорогою я щось говорив з хлопцями, уточнюючи деталі наших наступних дій. А голос маю гучний, не вмію шептати. Ідемо ми, розмовляємо. Коли почувся посвист. Я впізнав Голуба — його свист був якийсь особливий. Кажу своєму загону: «Це мене кличуть. Заждіть хвилину.» Відійшов трохи назад. Андрій встає з борозни, в яку заліг, зачувши якийсь гурт людей. Впізнавши мій голос, подав знак свистом. Здивовано запитав мене, куди це ми йдемо вночі ватагою. Я із запалом йому розповів про план щодо черкесів і план наших дій. Голуб уважно вислухав усе, а тоді як дасть перцю! Ви що, каже, подуріли? З глузду з’їхали? Та це ж горці, хоробрі вояки, які пройшли крізь дим боїв. Та вони ж вас, жовторотих, перестріляють, як горобців. Негайно повертайтеся назад! Марш додому! Ніколи більше нічого не роби на свій розсуд. Це ж анархія! Звичайно, ідея непогана, варта уваги, але не так це робиться. Про цю справу ми поговоримо пізніше, а тепер чимчикуйте додому.

Ну що ж наказ є наказ. Андрій пішов у темряву, а я, похнюпивши голову, повернувся до своїх хоробрих спільників і сказав, що наша операція скасовується, треба повертатися в село. Мене тоді така взяла образа, що мало не заплакав. Я ж не дитина. Мені 17 років, а самостійно діяти не дозволяють.

Наступного дня ми зустрілися з Андрієм і я йому детально розповів усе про черкесів. Через мого батька домовилися про переговори з командуванням черкеського полку. З їхнього боку мав прибути в призначене місце командир полку з двома охоронцями. Від нас — Андрій, двоє охоронців — Петро Коваль Петро — 3елений — і я — Глек. Зустріч відбулася в хаті жителя с. Розлолу Федора Коваля, нашого сусіда, члена ОУН.

У призначений час ми з Петром сиділи на ліжку напроти вікон, під якими була довга дубова лава, тримаючи руки в кишенях з готовими до бою пістолями «ТТ». Андрій сидів біля столу. До хати увійшли командир полку і двоє черкесів, озброєних німецькими «МР»-шмайсерами. Охоронці сіли на лаву навпроти нас з Петром. Вони тримали руки на автоматах, спрямованих убік. Андрій з полковником обмінялися рукостисканням і почалася розмова. Спочатку говорив Андрій. Розповів про ОУН-УПА, про наші ідеї. Пояснив сучасну військову обстановку, прогнозував подальший розвиток подій, стан німців, з якими зв’язали свою долю черкеси, наступ Червоної Армії, політику і дії союзників Москви, становище поневолених народів.

Черкес багато запитував, Андрій логічно і переконливо відповідав. Сперечалися, дискутували, переконували один одного так, що лоби в обох були мокрі. Ні черкеські охоронці, ні ми з Петром в їхню розмову не втручалися. Сиділи мовчки, не спускаючи очей одне з одного.

Переговори тривали понад дві години. Домовилися знову зустрітися через кілька днів. З нашого боку мав прибути вищий провідник ОУН, а з боку черкесів, крім полковника, мав бути ще й начальник штабу їхнього полку. На цьому попрощалися і мирно розійшлися.

Через три дні відбувся другий тур переговорів. Уповноважені з обох сторін прибули в такому складі, як і було домовлено, та охоронці.

Переговори були тривалими, напруженими. Наш вищий провідник був добрим оратором і дипломатом. Його псевдоніму і посади не пам’ятаю. Але через півстоліття після тієї події, уже на початку 90-х, на установчих зборах ДСУ у Львові, коли я слухав виступ п. Петра Дужого, то він і його мова чомусь дуже нагадували мені того провідника, що прибув до нас вести переговори з черкесами.

На тому другому турі переговорів черкеси погодилися перейти на бік УПА, щоб спільними силами вести важку боротьбу з коричневими і червоними гнобителями за вільний розвиток своїх народів, за свої незалежні держави.

Черкеська сторона наполягала на тому, щоб на третьому турі переговорів уже був представник командування УПА. Наші погодилися. Приблизно через тиждень до нас прибув представник командування УПА і відбувся третій тур переговорів з представниками черкеського полку. Та зустріч відбулася в хаті члена нашого осередка ОУН Василя Амосового — Коропа. На останній зустрічі я не міг бути, бо мене послали на зв’язок до Лебединської аграрної школи — тоді найбільшого коша ОУН у нашому регіоні. А коли повернувся з завдання, то мені розповіли, що третій раунд переговорів з черкесами і представником УПА відбувся успішно.

А через декілька днів полк наших союзників знявся з постою в селах Молдовка і Розділ і покотився на Захід, на Волинь, щоб влитися в Українську Повстанську Армію. І більше я про тих черкесів нічого не чув. Знаю тільки, що в лавах УПА воювали вісім куренів — представників кавказьких і середньоазійських народів.

Володимир Караташ,
інтернет-видання «Ятрань»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com