Як це було...

Про події 23-річної давнини згадують працівники редакції «Персоналу Плюс»

Богдан Довнич, редактор газети. «Про те, що сталася велика катастрофа, дізналися зранку 26 квітня. Спрацювала так звана «телефонна пошта». Щоправда, беручи до уваги специфіку тих часів, відкрито ніхто нічого не говорив. «Шифрувалися» як могли. Проте вже зранку запамяталися черги до аптек, де люди закуповували в якихось неймовірних кількостях пляшечки з йодом. Найактуальнішою ж темою тих днів у розмовах дорослих було як убезпечити себе від впливу радіації. Мені ж, на той час 9-річній дитині, це все було байдуже — чекали важливіші справи на кшталт дворового футболу. Саме в ці дні в Києві на Хрещатику мала стартувати Велогонка Миру. Утім, навіть в ті часи, коли подібне дійство викликало надзвичайну увагу, на Хрещатику було майже безлюдно. Зовсім інша ситуація була під час першотравневої демонстрації, у якій я брав участь. Так, людей було багато. Проте особливих радощів на обличчях не було. Хіба що після параду, коли за традицією збиралися за святковим столом, то келихи піднімали не за «перемогу комунізму в усьому світі» а «виганяли «Кагором» радіацію». Натомість черги до залізничних та авіакас були неймовірними. Дістати квитка можна було лише через високопосадових знайомих. А тим часом в поліклініках фіксували значну кількість дитячих псевдозахворювань. Адже лише таким чином можна було відправити маленьких дітей з Києва, не чекаючи закінчення навчального року. Як на мене, цілком адекватна реакція на замовчування владою трагедії.

Андрій ГУСЄВ, дизайнер-верстальник газети «Персонал Плюс». «1986-го я проходив службу у Зброійних силах СРСР. Наша дивізія розташовувалася у Білій Церкві. На Житомирщині ми готувалися до масштабних штабних військових навчань Варшавського блоку. Про вибух ми дізналися вранці. Водій, сільський хлопець, що приїхав з Гончарівського полігону досить детально розповів, що стався масштабний вибух атомної станції і скоро всіх відправлять туди «уран вилами вантажити». Відтоді з’явилося занепокоєння. Тривога щодня наростала, але нічого не відбувалося. Навчання раптово відмінили. Через тиждень ми в повній бойовій готовності завантажились на поїзд для руху у напрямку Гончарівського полігону, що поблизу Чорнобиля. Будучи армією першого ешалону і повністю розгорнутою, ми мали негайно протистояти 1-ій турецькій армії військ НАТО. Ширилися чутки про те, що імперіалісти можуть скористатися панікою і завдати удару, але до цього солдати серйозно не ставилися. Ми розташувалися за 40 км від ЧАЕС великим табором. Протягом тижнів нічого не відбувалося. Нескінченими караванами над нами пролітали навантажені гелікоптери, які засипали реактор бором, свинцем і ще невідомо чим. Інколи ми зустрічалися з льотчиками, які говорили про нерадісні перспективи і можливість неконтрольованої ланцюгової реакції. Як зараз пам’ятаю капітана-вертолітника — у нього було якесь неприродньо червоне обличчя. Він сказав, що завтра останній політ і далі його заберуть на обстеження в лікарню. Для мене ці люди були справжніми героями. А ми стояли в бойовій готовності, з власним складом непотрібних тут боєприпасів і наші грізні БМП-1 стрункими рядами мокли під весняними дощами... Деякі прилади ДП-5 фіксували підвищений радіаційний фон, але нас це мало обходило. Інколи навіть грали у футбол. Тривожно стало коли перестали проводити фіззарядку і крос. Перед наметами наказали розкласти мокрі ганчірки. За місяць прибуло якесь високе начальство. Нам приділили мало уваги попри ретельне шикування і демонстрацію бойової готовності. Ми бачили якусь напружену суперечку вищого начальства. Наступного дня нам наказали негайно залишити табір. Виявляється він розташовувався у небезпечному місці — прямо під трасою радіоактивних гелікоптерів... Пізніше я зрозумів увесь жах тієї ситуації: майже дві тисячі юнаків у віці від 18 до 25 років протягом кількох тижнів без всякого захисту і спеціальної гігієни перебували під дією радіаційного пилу з тих гелікоптерів! Тривога вищого військового керівництва передалася і нам. Тепер ми щодня мили голову, двічі на тиждень прали однострої. Встановити рівень радіації достеменно так і не змогли: прилади були розраховані, мабуть, лише на епіцентр ядерного вибуху. Наш полк стояв у ГУЦ аж до осені. Тривали регулярні військові навчання: відпрацьовували стрільбу, маневрування під час бою, марші, але до ліквідаційних дій нас не залучали. Лише зараз стає зрозумілим для чого тримали тут розгорнуту військову одиницю: вочевидь, для дій у разі масових заворушень, мародерства а може і для гіпотетичної відсічі десантам іноземних військ. Про це ми тоді і не здогадувалися (навіть виконуючи деякі спеціальні завдання, як-то охорона якихось об’єктів). Доходили чутки про паніку на київських вокзалах, про життєдайний йод, гранатовий сік і червоне вино, яке рятує від радіації. Одного разу вдалося навіть добряче напитися — думали, може врятує... Ми бачили переміщення «партизанів»-ліквідаторів, колони автобусів, військову техніку на дорогах до Чорнобиля. Постійне відчуття тривоги запам’яталося надовго. Згадуючи про ті часи, завжди пам’ятатиму втомлені очі штурмана гелікоптера і його щемну приреченість: «Вчора кількох льотчиків забрали в лікарню. Відчуваю, що і я житиму недовго». Як склалася його доля мені невідомо...