Станіслав Губерначук: Ми все ще у полоні міфів

Кореспондент «Персоналу Плюс» Андрій Гусєв взяв інтерв’ю у відомого українського філолога, дослідника походження української мови Станіслава Губерначука

— Пане Станіславе, кожному українцеві приємно чути, що українська мова одна з найстаріших у світі. У вашій книжці «Як гул століть, як шум віків — рідна мова» ви наводите переконливі аргументи древності нашої мови.

— Якщо виходити із панівної ще й досі офіційної версії, що українська мова постала із так званих праслов’янської та давньоруської мов та ще й у XIV ст., тоді залишаються нероз­гаданими таємницями чимало мовних фактів із історії розвит­ку української мови. Наприклад. Чим пояснити, що на роз’єд­наних протягом майже тисячі років, ще з доби Русі-України, Чернігівщині, Київщині, Волині, Галичині, Закарпатті вия­вилася однакова мова — українська? Адже ті наші землі зібрані докупи уже в наші часи.

Інший факт. Чому так багато нинішніх українських міст, сіл, хуторів, річок, озер, гір, урочищ носили свої сучасні ук­раїнські назви ще в літописні часи? Адже згадуються вони у наших літописах ХІ-ХІІІ ст. Ще одне. А чим пояснити ук­раїнські мовні корені та мовні форми імен українських Богів сонцепоклонницької віри, а надто — українських людських імен особових, сотні яких зафіксовані літописами Русі-Украї­ни та й набагато давнішими античними авторами? Або. Як пояснити українську мову багатьох наших ще докиєворуських язичницьких колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських та інших українських язичницьких обрядових пісень? Адже ті пісні, за багатьма показниками та доказами, складені десь у сивій сонцепоклонницькій прадавнині, задов­го до насадження на наших землях християнської віри.

— Звідки у мовах так зва­них індоєвропейських народів такі помітні сліди української мови?

— Власне, за дослідженнями об’єктивно налаштованих дослідників, саме на українську мову припадає найбільше збігів у мовах тих, названих індоєвропейськими чи то орійськими, народів. Інтрига ще й у тім, що частина тих народів роз­чинилася серед інших кілька тисяч років тому.

Не важко збагнути, що вже щойно перераховані питання самі підказують — відповіді на них, а, отже, й витоки украї­нської мови, необхідно шукати у часах, віддалених тисяча­ми років від нас, задовго до нашої ери. Але це легко написать — шукати.

— Розкажіть, будь-ласка, про витоки та впливи так званої «індо­єв­ропейської теорії».

— Згідно з тією теорією всі європейські на­роди та й частина азіатських постали з однієї так званої індоєвропейської спільноти, а народи, які офіційно називаються слов’янськими, після розпаду індоєвропейської спільноти ще й «доварювалися» у казані так званої праслов’янської спільноти.

Шукати коріння української мови, скажімо, у І тис. н. е. не дозволяє нав’язана суспільству російською офіційною нау­кою і підхоплена українською версія, що в V-VІ ст. н. е. існу­вали так звані праслов’янська спільнота і праслов’янська мова, з яких нібито згодом виокремилися слов’янські народи та їхні мови. До того ж, за офіційною версією, українці, біло­руси й росіяни постали не напряму з тієї спільноти, а з якоїсь «общєруської», що виникла внаслідок розпаду пра­слов’янсь­кої спільноти.

Пошуки ж коріння української мови у часах, що передува­ли нашій ері, вважаються українською академічною наукою найбільшим гріхом і злочином перед іншими народами. Нія­кої української мови до нової ери не було! — осмикує сміливців українська офіційна наука, — тоді, мовляв, була індо­європейсь­ка прамова, спільна для всіх європейців та деяких азіатів. Ви­ходить, уся прадавня історія спільна, то й — нічия. В такий спосіб істинна історія затуманюється, а істинні витоки мов роз­мива­ються.

Проте не хоче українська бунтівна душа миритися із тією несправедливістю, не хоче ділитися набутками своїх пращурів із якимось там буцімто орійцем-німцем чи якимось буцімто слов’янином-росіянином. Адже, якщо задовго до нової ери були, приміром, китайці, вірмени, греки, євреї, баски, то чому не могло бути й нас, українців? І тягнеться розум українця до пошуків, прагне підтримки і знаходить. Нині вже чимало хто із європейських учених шукає корені своїх етносів у первіс­них, племінних часах людської історії. Серед англійських уче­них, приміром, є такі, які доводять, що антропологічний тип і навіть ДНК сучасного англійця тотожні насельнику Бри­танських островів ще IX тис. до н. е.

Навіть серед вирощених на «загальнослов’янських» ідеях ро­сійських учених з’являються вчені, які заявляють, як, ска­жімо, Ю. Пєтухов: «Найдавніша та давня історія людства не відповідає тим версіям, які були запропоновані у ХVІ-ХІХ ст. І які викладаются із незаперечністю аксіоми і понині». Та й наш М. Грушевський дуже вже сумнівався в існуванні спільних так званих індоєвропейського та слов’янського пе­ріодів у історії.

Є чимало українських учених, котрі простежують родовід українства ще в добі Трипільської культури. До тих учених належать В. Хвойка, В. Щербаківський, О. Кандиба (О. Оль-жич), Я. Пастернак, В. Петров та дехто із сучасної молодої генерації. Зрозуміло проте, що допоки українська академічна наука не перегляне своє трактування прадав­ньої історії України, голоси окремих неупереджених українських дослідників праукраїнської історії будуть нагадувати голос волаючого в пу­стелі.

Тож, аби простежити істинну історію україн­ства та української мови, необхідно позбутися отих пут офіційної науки, розірвати оті напнуті над нашою історією пелени — праслов’янську та індоєвропейську. Або, як влуч­но сказав славний українець Ю. Липа: «Треба визволитися від змови істориків».

Десь уже протягом 200 років із подачі євро­пей­ської офіційної науки панівною версією по­ходження мов народів Європи та Західної Азії є так звана індоєвропейська теорія, її основа — уявлення про спільну прамову та прабатьківщи­ну народів, локалізованих тепер на згаданих те­риторіях, і виведення зі спільного кореня кож­ної сім’ї тих народів, що постали начебто внаслідок поділу та розселення.

Індоєвропеїсти­ка є витвором лінгвістики, причому лінгвісти­ки, яка тільки-но спиналася на ноги і дивилася на зненацька відкриті певні подібності євро­пейських та азіатських мов, як теля на нові ворота.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. ще практично не було ар­хеології та антропології, які могли б осмикнути політ буйної фан­тазії мовознавців, які були заскочені деякою подібністю та спо­рідне­ністю мов окремих європейців та азіатів. Ту подібність мовознавці почали витлумачувати спільним походженням, стверджуючи, що всі народи Європи та Західної Азії є нащадка­ми однієї праматері, вихідцями зі спільної прабатьківщини, а їхні мови постали зі спільної прамови.

Розкрутилося все після відкриття ведійської літератури у далекій Індії. Англійські науковці, досліджуючи індоорійські священні книги, писані літературною мовою — санскритом, відкрили раптом деяку звукову та значеннєву близькість окремих слів санскриту й окремих слів європейських мов. Те саме помітили і німці. Тоді якраз утверджувався так званий порівняльно-історичний метод вивчення мов, і саме наслідком того методу стала теорія, котра нібито пояснювала спорід­неність мов європейців та окремих азіатів. З подачі німців вона дістала назву індогерманська, одначе пізніше за нею закріпи­лася назва індоєвропейська.

З-поміж учених XIX ст., які пояснювали мовну спорід­неність походженням від спільної праматеринської мови, най­частіше виділяють німця А. Шляйхера. Були серед німецьких науковців і такі (Мюллер, Ціммер, Брунгофер), котрі підки­дали думку, що віднайдена в Індії «Рігведа» є не індійською, але індогерманською пам’яткою. З’явилися навіть псевдопо-няття індогерманська прабатьківщина, індогерманська спільнота, індогерманська прамова. Індогерманську прабать­ківщину німці розміщували у себе під боком — у північній Німеччині.

І тут пішло й поїхало. Бо якраз нагодилися політики зі свої­ми великодержавницькою манією та завойовницькими замаш­ками. Індоєвропейська теорія (її ще звуть орійською) відкри­вала політикам звабливу можливість приписати своїй нації місіонерську роль у світових цивілізацієтворчих процесах: ми були пупом Землі, ми — вчителі всього людства, ми й повинні виконати свою місію до кінця. Недаремно ж індоєвропейську теорію розкручували саме там, де була потреба в освяченні імперських цілей — у Англії, Німеччині, згодом — у Росії. Уже в наші дні в Росії з’являються автори, які «доводять», що саме Росія є прабатьківщиною індоєвропейців, а тому «русскіє» (сюди зараховують і українців) повинні відродити орійську імперію у межах від Уралу до Атлантичного океану.

Нині, здається, індоєвропейська теорія є непоганим допо­міжним важелем для глобалізації, для нівелювання національ­них особливостей. На міщанському рівні індоєвропеїстика вип­лодила девіз космополітів: а яка різниця, якою мовою спілкуватися, ми ж усі індоєвропейці, усі слов’яни, он уже всі європейські держави мають по дві-три державні мови — і нічого.

— Пане Станіславе, виходить, що «індоєвропейська спільнота» це політичний міф?

— Мовознавці світу та й частина істориків настільки врослися в індоєвропейську теорію, зациклились на ній, що на пов­ному серйозі й досі шукають і знаходять надуману пра­батьків­щину тієї ефемерної індоєвропейської спільноти то десь у Німеччині, то в Польщі чи над Дунаєм і ще Бог-зна де. Причо­му німці розміщують ту прабатьківщину у Німеччині, а росіяни — на Південному Уралі чи навіть на Північному Полюсі, але напроти Росії. Що приємно для українського самолюбства, є й такі імениті вчені, причому не наші — західні, котрі розмі­щують прабатьківщину індоєвропейців у Північному При­чор­номор’ї, себто на українських землях. Час розпаду індоєвро­пейської спільноти і прамови називається різний, але в межах від 2-х до 6-ти тисяч років дотепер.

Індоєвропейська теорія, отже, підштовхує дослідників до невірної методики пошуків витоків власної мови: спершу відшукувати корені якоїсь спільної праматеринської мови, а вже потім гадати, коли з тієї прамови виокремилася рідна мова. Хоч логіка підказує, що треба шукати власні коріння, власний шлях розвитку рідної мови, а вже потім визначати, чим чужорідним обросло те коріння протягом його довгого роз-вою. Таким чином, індоєвропеїстика накидає на розробку історії розвитку мов штучні обмеження, не дозволяє дослід­никам вийти за їхні рамки.

З погляду сучасної мислячої неупередженої людини, яка має елементарні уявлення про людську історію, індоєвропеїстика виглядає недолугою та смішною. Проте, скільки вже в історії було випадків, коли смішне й недолуге панувало протягом ба­гатьох років. Приміром, десь добру сотню років півсвіту, при­чому цивілізованого, носилося, як дурень зі ступою, з ідеєю ко­мунізму, а на одній шостій суші комуністична ідея була жорстокою державною ідеологією.

Якби не політики, які заходилися пестувати індоєвропеїсти­ку, як ото мурахи попелицю, аби доїти її, то індоєвропейська теорія почила б у Бозі ще в пелюшках у XIX ст. Бо приспівші археологія та антропологія, що показали величезне розмаїття археологічних культур і антропологічних типів у Європі, спо­нукали б мовознавців настійливо шукати інші пояснення спо­рідненості мов.

Слід зазначити, що ще в часи становлення індо­європеї­стики знаходилися вчені, які давали відмінні від індоєвро­пеїстів пояснення спорідненості мов. У тій же Німеччині вчений В. Шмідт розробив теорію «хвиль», за якою людські мови взаємно впливають одна на одну, перехрещуються, на­шаровуються подібно хвилям на воді після кинутого камін­ця. Звідси й мовні запозичення та подібності, що здаються спорідненостями.

— Ідею, що була протилежною індоєвропейській, а саме мов­ного схрещення, висунув і російський мовознавець М. Марр.

— Він відкинув роль мовної диференціації у процесі утворення мов, тобто виокремлення мов із яко’їсь єдиної сім’ї. За М. Мар­ром, чим далі вглиб віків, тим було більше народів та мов і ніяких спільнот типу індоєвропейської. Він перевернув пре-словуту індоєвропейську «піраміду» розвитку мов, точніше поставив її так, як і повинно бути: широка основа — внизу, а загострена вершина — зверху. Тобто, за Марром, розвиток мов проходить від первісної множини до відносної єдності.

Сумнівався щодо вірності індоєвро­пейської теорії і наш М. Грушевський. Він вважав: «Справжнього індоєвро­пейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було може й «первісно­го слов’янського» одностайного ант­ро­по­логічного типу, ...на се виразно вказує антропологічна мішанина індоєвропейських племен — типів яс­них і чорних, короткоголових і дов­го­го­ло­вих». До речі, ще у XIX ст. ан­глійський учений Геддон доводив, що антропологічна мапа Європи часів неолітичної доби ду­же мало змінила­ся.

— Отже, ще в неоліті Європу за­селя­ли різні люди, а ніяка не спільнота...

— Дехто із дослідників вважає, що в утвердженні індоєвропейської теорії вирішальну роль відіграли політичні чинники. Щодо цього заслуговує уваги думка вченого із української західної діаспори доктора С. Шумського. Він пише: «Проаналізувавши всі оті теорії «нашого походження», особливо — теорію про міфічну й на­уково не доведену індоєвропейську прамову, ми пере­кона­лися, що ця гіпотеза є вигадкою». На питання, кому по­трібна була ота надумана теорія, доктор Шумський відповідає: «Перестудіювавши західноєвропейських теоре­тиків, ми знаходимо дуже просту відповідь: передусім ця теорія була потрібна німцям».

Ще один український дослідник прадавньої історії Ук­раїни І. Каганець теж вважає, що індогерманський міф (індоєвропейська теорія) був політичним замовленням. Проте німці, розвиває свою думку дослідник, не є орійцями: «Шляхетна орійська одіж виявилася не на них шитою. Не та антропологія».

Про кризу індоєвропеїстики в останні десятиліття пише ук­раїнський археолог М. Брайчевський. Він, зокрема, вважає, що ту кризу спричинила археологія ще тоді, коли зробили свої відкриття Л. Нідерле та В. Хвойка. Останній, як відомо, дово­див, що українці є автохтонним народом українського Под­ніпров’я і мають спадкоємний зв’язок із носіями Трипільсь­кої культури. Сам же Брайчевський вважав, що «старих досить-таки наївних уявлень про прямий, однозначний про­цес поступового дроблення етнічних спільностей на споріднені народи явно недосить для того, щоб осмислити й пояснити ре­альну картину розвитку людства». Той же Брайчевський заз­начав, що, коли виникнення мовних сімей відбувалося на очах історії, процес той проходив не так, як уявляє індоєвропеїсти­ка.

Варто ознайомитися з деякими аргументами М. Брайчевського: «Для прикладу візьмемо утворення романської сім’ї на­родів і мов. Загальновизнано, що сучасні романські мови -французька, італійська, іспанська, португальська, румунсь­ка та молдавська — генетичне виходять з народної латини, яка й повинна вважатися загальнороманською прамовою. Однак утворення романської сім’ї народів — аж ніяк не на­слідок розпаду народу, який був носієм латинської мови, тоб­то римлян. Предками румунів були переважно гетодакійські племена Подунав’я та Прикарпаття, молдаван — слов’янсь­ке плем’я тиверців, французів — кельтські та германські пле­мена галів і франків, іспанців — іберійські племена Піре­нейського півострова і т. д. Процес утворення реальної сім’ї романських народів не має нічого спільного з класичною схе­мою індоєвропеїзму».

Власне, у випадку з романською сім’єю мов можна говори­ти про такий милий для індоєвропеїстів поділ етносу ромеїв-латинян, але аж ніяк — про виникнення від того нових етносів і мов. Адже румунська і молдавська та й інші — то мови не аб­солютно но­ві, а лише суміш кількох прадавніх мов, як, при­міром, румунська — суміш мов гетодакійських племен і на­род­ної латини.

Історія дає нам багато прикладів, коли поділ якогось етно­су призводить ли­ше до розширення ареалу його мови й не більше. Приміром, частина англійців колонізувала Америку, частина — Австралію, частина — Індію, а частина — Африку. Але навіть від змішування англійців із тубільним населенням тих материків ніяких нових мов не виникло. Єдине — між англійською мовою Великої Британії та Америки намітилися не­значні відмінності. Те саме спостерігаємо і з російським ет­но­сом. Із часів завоювання росіянами велетенського євроазіатсь-кого простору та розповзання по ньому жодного нового етносу, як і мови, від змішування росіян із поневоленими народами не виникло.

І в історії праукраїнського етносу ще задовго до нової ери був період його поділу. Одна частина праукраїнців колонізу­вала Південно-Західну Європу, друга — Малу Азію, інша -Індію. Проте всі ті хвилі праукраїнства розчинилися в морі тубільних етносів, правда, залишивши деякі мовні сліди. А ось гілка українства — лемки, які ще в VI ст. нової доби висе­лилися у нинішні польські Бескиди і словацьку Пряшівщину, лише розширили ареал української мови, залишившись україномовними.

Уже ці приклади показують, якими різними бувають на­слідки від поділу етносів, а головне — ніяких нових етносів і мов від того ніколи не виникало. Тож індоєвропейська теорія є просто фантазією. Уже самі терміни індоєвропейська спільно­та й індоєвропейська прамова є некоректними, надуманими. Поєднання в цих термінах назв Індія та Європа недоречне. Нині чимало хто з учених (приміром, росіянин Б. Рибаков, українець С. Шумський) доводять, що орії — завойовники Індії — прийшли туди із берегів Дніпра, а зворотнього руху не було. Виходить, ліпити всю Європу до індооріїв, до ведійської куль­тури немає жодних підстав. А оскільки з Індії не було зворот­нього руху, то й ніяких етнічних індійських домішок у Європі немає.

Лише із частиною індійських автохтонів змішалася лише частина європейців — людність українського Подніпров’я. Це доводять багато вчених — як західних, так і українських. Більше того, серед іменитих західних учених є такі, хто роз­глядає українське Подніпров’я чи то Північне Причорномо­р’я як колиску всієї білої раси. Непоганий комплімент для ук­раїнства. Але! Ми вже досить-таки натішилися сталінською «колискою» — теорією, згідно з якою наша українська держа­ва ІХ—ХІІІ ст., відома у науці як Київська Русь, вважалася колискою росіян, українців та білорусів. Від тих «колисок» честі багато, але істинні наші корені від того затуманюються і витоки мови української розмиваються. Власне, фаль­сифіку­ються й історії розвитку інших мов, якщо спиратися на індоє­вропейську та праслов’янську теорії.

У індоорійських Ведах ніде немає згадок про якусь спільноту, з якої виокремилися індоорії, навпаки — прабать­ківщина оріїв згадується як велика імперія. У тих же Ведах знаходимо прозорі натяки, що Індію завойовувало не одно-етнічне військо. Крім основних ведійських племен чи то на­родів, які у ПІ-ІІ тис. до н. е. вторглися в Індію, — ану, яду, пуру, друх’ю, турвашу — за Ведами, у завоюванні витоків Інду брали участь ще й сінди, пали, сувіри, дандарії та ін. Можна гадати, що вихідці з українського Подніпров’я втягнули у свої походи до витоків Інду чимало інших неоднокровних народів. Таке буває завжди у глобальних війнах. Є й ще одна деталь, пов’язана із завойовуванням Індії орійцями — мовна: колоністи Індії принесли із собою кілька десятків говірок, а може й кілька мов, які у Ведах названі пракритами. Уже нія­ка не індоєвропейська прамова.

У самій Європі в ті часи, коли індоєвропеїсти бачать свою спільну прабатьківщину та спільну прамову, ніде було ноги поставити за різногенним людом, і кругом звучали абсолютно неподібні мо­ви. Скажімо, коли греки прийшли на свої те­перішні Грецькі острови, то там уже добру тисячу літ панува­ли пелазги — вихідці з Праукраїни. Та й на Апенінах у перед­день Римської імперії верховодили зовсім не ромеї-латини та італіки, але етруски — теж вихідці з Праукраїни. Первісна мова пелазгів та етрусків, як свідчать античні автори, нічого спільного не мала з мовами греків і ромеїв-латинян. Уже не спільнота.

— Наскільки вірно я зрозумів, Європа була заселена абсолютно різноманітним в етнічному та мовному плані людом?

— Ще в кам’яному віці оті обшири, на яких за фантасмагоріями індоєвро­пеїстів шастала із краю в край, набира­ючись маси, так звана індоєвропейська спільнота, були густо заселені різноген­ним людом. Про те свідчать печерні та наскельні малюнки прадавніх людей. Малюнки мамонтів, носорогів, коней ще палеолітичного (кам’яного) віку віднай­дені у Башкирії у Коповій печері. Сто­янки ранньопалеолітичної людини вия­вили археологи в українському селі Лука-Врублівецька на Дністрі, в селі Ко­ролеве у Закарпатті, у печері Кіїк-Коба в Криму та ін. До пізньопалеолітичного періоду належать культурні залишки, у тому числі й написи на кістках мамон-та, з-під села Мізин на Чернігівщині, із села Межиріч на Чер­кащині та ін.

Те саме маємо і на землях Західної Європи. Тільки у Франції та Іспанії відкрито сотню печер, у яких є малюнки і піктограми ХІ-Х тис. до н. е. Це, зокрема, печери Кро-Мань-йон, Лас-Монедас, Ласко, Ла-Мут, Камберель, Монтеспань, грот Мон-Піво та ін.

Треба бути великим наївняком чи лукавцем, аби стверд­жувати, що ті люди, які жили в одну й ту ж епоху в Коповій печері в Башкирії, у печері Кіїк-Коба в Криму, під сучасними селами Межиріч та Лука-Врублівецька в Україні та у пече­рах Піреней, могли говорити однією мовою. Та й для якихось мовних запозичень ані телеящика, ані бульварної преси, ані літаків тоді не було. Не було й війн і поневолення одних людських колективів іншими — то й мовних асиміляцій. Кож­не плем’я у своїй печері, у своєму лісі спілкувалося своєю, ні на яку іншу не схожою, мовою. І мова та постала зі членороз­дільних звуків, притаманних саме тим маленьким людським колективам.

Так і кортить зачепити індоєвропеїстів — у кожного сучас­ного етносу таки був свій пітекантроп. А, власне, виглядає, що саме так воно і було. Нинішнім антропологам, скажімо, відомі острівці ще палеолітичних антропологічних ознак в українських Карпатах і Поліссі, у Німеччині, Бельгії, Франції, на Балканах та Кавказі. Про те, що кожен малень­кий людський колектив первісних часів спілкувався тільки йому притаманною мовою, свідчить і майже тисяча мов у те­перішній Новій Гвінеї, як майже тисяча мов у Африці та ве­лика кількість мов у інших частинах земної суші, людність яких європейці застали на рівні розвитку кам’яного віку. Отже, кожна тамтешня маленька мова розвивається автоном­но як самодостатня система стільки, скільки існує цей білий Світ, а точніше — з часу виникнення людських членоро­з­діль­них звуків.

Про який поділ якоїсь там індоєвропейської спільноти мож­на вести мову, якщо, приміром, ще й нині німець Саксонії не розуміє німця Баварії? А чи можна виводити від однієї пра­матері, скажімо, тих же німців і українців, виходячи з антро­пологічних даних? Німці за антропологічними показниками є довгоголовими, зате українці — короткоголовими (круглого­ловими). А як можуть українці належати до однієї спільноти з білорусами та росіянами, якщо в антропологічному складі українців доля динарського (адріатичного) типу становить 44.5% , а в росіян та білорусів той показник дорівнює нулю?

Про великі відмінності артикуляційних апаратів, отже й черепів, народів, які індоєвропеїсти виводять зі спільної прамовної сім’ї, говорять значні відмінності мов тих народів на фонетичному рівні. Усі мовознавці, в тому числі й ук­раїнські (див. енциклопедію «Українська мова»), вказують на істотні відмінності у фонетиці мов так званих індоєвро­пейських народів.

За кров’яною антропологією, згідно з даними українського вченого Р. Старовойтової, у Європі немає і двох народів, у яких би показники крові були близькими. Якщо близький показ­ник одного гену, то відрізняються інші. Наприклад, в ук­раїнців показник гену Нр у відсотковому відношенні дорів­нює 47.0-47.5, а найближчий до нього показник у французів складає 42.6, але по гену МN в нас і у французів велика різни­ця — відповідно 59.0-61.0 та 55.0. В англійців показник цих генів становить 36.6 та 53.0, у німців — 37.8 та 51.7, у італійців — 31.8 та 61.9, а в іспанців — 40.4 і 55.3. Отже — небо і земля!

Те саме стосується й гену резус-від’ємний. У нас, українців, показник його у відсотковому відношенні коливається від 4.7 до 12.3, у французів цей показник — 14.0-21.0, у англійців — 15.0-18.0, у італійців — 9.0-21.0, а в іспанців — 13.0-18.0. За показниками антигену Gm(І) українці найближчі до італійців — у нас він коливається в межах 36.4-42.2, у італійців — 38.3. Найвищий показник цього антигену у англійців — 60.9, далі йдуть іспанці — 57.4, потім французи — 52.2 і наприкінці німці — 47.5.

Наскільки європейці відрізняються за показниками крові від тих, кого теорія індоєвропеїстики зачисляє до на­щадків однієї праматері з ними, говорять кров’яні показ­ники досить чисельного (20 млн) народу сучасної Індії з на­звою ораони. Що ті ораони є орійського походження, видно вже з того, що свій штат вони називають Оріса, а їхня мова називається орія. Мова та, за твердженнями мовознавців, найближча до первісної ведійської мови. Отже, ген Нр у ораонів показує всього 15%, а антиген Gm(І) аж 91.1%. Усі європейці перебувають за цими показниками на далекій відстані від ораонів-індооріїв.

Як бачимо, кров’яна антропологія свідчить, що певна подібність деяких мов ще не означає, що носії цих мов є єди­нокровними родичами. Як правило, все виглядає навпаки — ті народи є історичними ворогами, поневолювачами чи поневоленими відносно один одного, а мови їхні зближувалися, взаємопроникали в ос­новному внаслідок асимілятивних процесів, тиску однієї мови на іншу. В Європі не знайдеться і жодного на­роду, який би на різних відтинках історії не поневолював своїх сусідів або, навпаки, не був поневоленим тими ж сусідами. Писемно це зафік­совано ще з часів Еллади.

Але ще до часів Еллади у Південно-Західній Європі панували вихідці з українського Подніпров’я — пелазги й етруски. Трохи пізніше пройшли по Європі гали-кельти. У Малій Азії та Індії ще з ІІІ-ІІ тис. до н. е. довго панували родичі пелазгів та етрусків — орії, які теж викотилися з українського Подніпров’я.

— Отже прадавні впливи мови наших пращурів на мови народів Євро­пи, Індії та Малої Азії створили ілюзію їхньої спо­рідненості?

— Так! Стосовно, приміром, європейських мов заслуговує уваги те, що ще у середньовіччі мова под­ніпровського люду чи, як її називали у Європі, скитіка, вважалася материнською мовою Європи. Це говорить про великий вплив мови насельників Праукраїни на мови євро­пейців, хоч уява про мову подніпровського люду як мову материнську, звичайно, була хибною. Адже не станемо ми зараз стверджувати, що рясні вкраплення російської мови у мовах народів Камчатки, Чукотки, Сибіру, Білорусії, Прибалтики, України є залишками спільної праматеринсь­кої мови для народів, названих країн? Усі добре знають, що російська мова для тих народів є мовою завойовника, а ко­жен із них має свою предковічну мову.

Думається, вже досить фактів, аби говорити про неспро­можність так званої індоєвропейської теорії. Кожен етнос, як і кожна мова, мають, виглядає, свій власний багатотися-чолітній шлях розвитку та своє власне коріння у тьмі віків. Кожен європейський етнос може повторити говорене часто басками: ми самі по собі із кам’яного віку.