Гіркі ретроспекції Ліди Палій

В затіненому саду за колючим дротом ожин, за дикою рожею за роками марно шукаю малу дівчинку з білими косами.

Ліда Палій – жінка з непростою долею, однак дуже подібною до доль тих представників третьої хвилі української еміграції Канади, які були змушені рятуватися втечею з комуністичного „раю”.

Народилася вона 1926 р. в м. Стрию на Львівщині, однак дитинство і рання юність минули у Львові – до 1939 р. політичній і культурній столиці Західної України, а для Ліди Палій найгарнішому місті в світі, оспіваному через десятки років у її біографічній книзі. Батько Андрій Палій був директором великої української мережі „Маслосоюз”, успіхи якої дратували польську владу. А до того часу воював у ранзі сотенного в Українській Галицькій Армії. Мама Ганна Палій була активісткою Союзу українок, заснованого Міленою Рудницькою. Батьки познайомилися і побралися у Празі, де пан Андрій перебував у складі інтернованої в Чехо-Словаччину УГА після поразки національно-визвольних змагань, а пані Анна студіювала в університеті історію та географію. Після зміни лояльного до української міграції уряду Масарика молоде подружжя повернулося в Україну.

Ліда Палій, як і всі діти тогочасних українських родин, що жили в умовах протистояння окупаційному режиму Польщі, виховувалася в патріотичному дусі. Про ті часи вона напише: „Не тільки батьки, а й саме оточення вчило мене національної свідомості. Змалечку молилася щовечора і просила: „Дай, Бозю, здоров’я мамусі, татусеві і волю Україні”. Вся атмосфера міста була пересичена поняттями „ми” й „вони”.

Книга спогадів Ліди Палій «Дитинство, заметене часом» - мов той альбом старих світлин, на яких назавше спинилася мить. Ось квартира на Рибальській, де по паркету бігають сонячні зайчики, а з балкона – череп’яні дахи кам’яниць, вузенькі львівські вулички, мощені бруківкою, чоловік на ходулях, що роздає рекламні батарейки «Даймонт», затишні цукерні з дражливими пахощами, крамнички з польськими вивісками, українська фірма «Маслосоюзу», де малою, одягнена як продавщиця стояла за прилавком, фірма «Труд», яка «ушиє і скроїть…», старий рів біля фортеці, де щовесни розквітають найкращі у світі фіалки… відтоді Україна завжди асоціювалася з їхніми пахощами. Однак у ту ідилію, в той рай на землі немає повернення.

У дівочій школі ім. Тараса Шевченка, де навчалася, усі предмети, окрім історії та географії, викладалися українською мовою, тому попри платне навчання навіть незаможні родини намагалися віддати туди своїх дітей. По закінченні школи вступила до приватної дівочої гімназії „Рідна Школа” ім.Кокорудзів, де навчалися переважно діти інтелігенції, почасти з відомих українських родин. Зокрема, там познайомилася з Вірою Селянською, в майбутньому відомою письменницею Вірою Вовк. У гімназії панувала атмосфера доброзичливості, людяності, про яку з особливою теплотою згадає Ліда в часі, після навчання в гімназії у Бойтені на Шлеську, де карали за кожну дрібницю, а хлопців били в лице.

Кінець 1930-х приніс із собою тривогу й напруження. З радянської України долинали страшні чутки про голод і репресії, про справжні масштаби яких ніхто в Галичині не знав. Батько дедалі частіше припадав до радіоприймача, намагаючись вловити у новинах з усієї Європи хоч якусь дещицю про Україну. А 16 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і Галичина завмерла в передчутті лиха.

Звичний, такий милий серцю, світ було назавше зруйновано. Це стало зрозуміло з самого початку. На підтвердження того почалися арешти, вивезення в концтабори. Батько, давно зорієнтувавшись у ситуації, відгукнувся на пропозицію знайомого пристати до німецьких колоністів, яким радянська влада, відповідно до договору Ріббентропа з Молотовим, дозволила виїхати із Західної України. Оскільки німецька влада не дуже доскіпувалася до документів, то цією нагодою багато хто скористався. Як згодом виявилося, то була остання можливість порятуватися. 13 січня 1940 року родина Паліїв назавше залишила свій дім. А далі – митарства окупованою Польщею, табори для біженців, епідемії... і попри все гостре відчуття свободи.

Мине час і до Ліда Палій, як і до її ровесниць, подруг по школі, гімназії, розпорошених по світу, яким вдалося тоді вирватися з окупованої Галичини, доходитимуть страшні чутки про тих, що залишилися. Немало їх загинуло в радянських таборах, у далеких сибірах, таких як Марійка Наконечна – вона як малолітня отримає лише (!) десять років таборів, чи Василь Луб’яцький, закатований енкаведистами наприкінці 1940-х, чи Леся Федунець, яка загинула у визвольних змаганнях, чи Талька Винників, яку розстріляли в Бабиному Яру. Ірина Сеник, двічі заарештована, й вислана на багато років, таки повернулася в Україну.

Вже після війни разом з родиною Ліда Палій виїхала до Канади й оселилася в Торонто. Давнє захоплення малюванням (ще у Львові закінчила мистецьку школу) спонукало вступити до Коледжу Мистецтв в Онтаріо (1953). У 1955 – 1983 рр. працювала графіком дизайнером – ілюструвала книжки, створювала фірмові знаки, особливо тяжіла до мистецтва плакату. Це були роки натхненної праці в малярстві, особливо в графіці. За 1950–1960 рр. вже мала 11 виставок у Торонто, Нью-Йорку.

Окрім мистецтва, не на жарт захопилася археологією, антропологією, культурами різних народів. Уже в ці роки відчула в собі невситиму цікавість до світу, на яку колись „хворіла” в дитинстві - тоді збирала поштові марки і за ними вивчала різні країни, особливо любила марку Мексики з дівчиною у широкій спідниці біля пальми. Закінчивши у 1967 р. Торонтський університет й отримавши диплом бакалавра культурної антропології, Ліда Палій пускається в мандри світом. І першою країною, де вона побувала, була Мексика. За 20 років об’їздила ледь не півсвіту – вся Західна Європа, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела, Марокко, Туніс, Єгипет, Ізраїль, Туреччина, Лівія, Індія, Непал, Китай... Бувала в таких місцях, де не ступала нога білої людини. Враження від тих мандрів вилилися в кілька книжок так званої подорожньої прози, які одразу знайшли свого читача, позаяк написані справжнім майстром слова. А ще - у виставку художньої фотографії з промовистою назвою „Обличчя світу” (Торонто, Нью-Йорк, 1982).

Ліда Палій дивує своєю, здавалося б, невичерпною енергією. Вона як знаний мистецтвознавець бере участь у міжнародних мистецьких і наукових конференціях, читає лекції з мистецтва в Університеті ім.Ріджайна (Канада, 1979), Манітобському (1981) та Іллінойському (1984 – 1989) університетах, читає археологію на курсах українознавства в Торонто, є членом ПЕН-клубу, Canadien Writers Union, і редколегії (до 1992 р.) журналу „Сучасність”.   

Її літературний дебют відбувся в 1968 р. Уже перші нариси викликали інтерес і схвальні оцінки. У 1973 р. побачила світ книжка оповідань і нарисів „Мандрівки у часі і просторі”, у 1985 р. – збірка, написана на основі вражень від мандрів „Світла на воді”, у 1997-му – есеї „Без Вітчизни”. Своїми поетичними книжками „Дивовижні птиці” (1980), „Сон-Країна” (1994), „Жінка у вікні (2001) змусила заговорити про себе як про поетку вельми яскравого неперебутнього таланту. „Ліда Палій – поет повторного самотворення, - писав Іван Фізер. – Вона не спостерігач довколишнього світу – вона сама мікросвіт, який реалізується у власному слові”. Її твори перекладено англійською, німецькою, португальською, хорватською, казахською, російською. Сама ж письменниця перекладає з англійської, сербської та хорватської.

В Україні поезії Ліди Палій вперше почули на фестивалі „Золотий гомін” у 1990 р. в Києві, коли вперше відвідала Україну. З того часу вона здобула визнання на своїй етнічній батьківщині. Її книгу „Сон-Країна” було відзначено престижною літературною премією ім. П.Тичини. А сама вона стала членом Національної спілки письменників України.

А в 2006 р. Ліда Палій зробила неабиякий подарунок українському читачеві – у видавництві „Ярославів Вал” вийшла згадана вище книжка її спогадів „Дитинство, заметене часом”, у якій надзвичайно зворушливо, любовно відтворено атмосферу передвоєнного Львова й історію дівчинки в нім - таку типову як для її покоління, і таку неповторну – як для однієї окремо взятої людини.