Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Винахідник і пекельна машина НКВССергія Корольова у 1938 заарештували. Його катували і змушували підписати брехливі свідчення, він ледве уникнув розстрілу. Попри все, великий українець, житомирянин залишився до кінця відданим своїй справі і здійснив заповідну мрію
В московському виданні «Дуэль» було надруковано статтю про Костікова, творця «Катюші». Режисери терору 1937 р., направленого на ослаблення, а потім знищення слов’янської країни, природно, знаходили виконавців саме серед слов’ян, а самі довго залишалися в тіні. Одним з таких був «творець «Катюші». Звичайно ж, це він писав доноси, аби прибрати з дороги головного наукового супротивника В.Глушка та чудового інженера Корольова. Костіков хотів стати начальником РНДІ, а ці двоє стояли на його шляху. Режисери використовували низинні спонуки кар’єриста. Суперечка про справжній «внесок» Костікова в ракетобудування ведеться вже не одне десятиліття. Ще в 1937 р. вірний помічник Корольова, хворий на туберкульоз Щетінков говорив: «У мене враження, що Костіков причетний до арештів в РНДІ...» У 1957 році в БСЕ була опублікована стаття про Костікова. Корольов і Глушко не витримали і відправили до редакції енциклопедії лист, у якому розповіли про справжню роль авантюриста: «У 1937 -1938 рр. Костіков, що працював в інституті рядовим інженером, приклав великих зусилля, щоб добитися арешту і засудження як ворогів народу основного керівного складу цього інституту...» «Справа РНДІ» рухалася поволі. Спочатку слідчі вибили свідчення з Лангемака, що в ряди шкідників його залучив Клейменов, який йому повідомив: шкідництвом займаються і Глушко з Корольовим. Глушка заарештували, а Корольова залишили на волі. Хоч і в лікарні, і з тріщиною в черепі, але ж на волі. Корольов у будь-якому випадку був приречений, дуже вже багатообіцяючими були його роботи. І без кар’єриста Костікова режисери знали, кого треба знищити, але це не зменшує його «заслуг». У квартирі Корольових грав патефон. Чекіст підійшов, підняв голку. Корольов мовчки сидів на стільці посередині кімнати. Провели нудний обшук, оскільки знали, що нічого путнього не знайдуть. Почали від дверей і пішли за годинниковою стрілкою. Чекісти працювали щоночі, і знали, що у військових іноді можна знайти незареєстровану зброю, а це вже прямий доказ терористичних намірів. Знали, що як тільки когось оголосять в газеті «ворогом», то свідомі громадяни Країни Рад все тут же самі спалять, викинуть, а портрети в книгах перетворять на чорні плями. Сергій Павлович Корольов опинився на Луб’янці вночі 28 червня 1938 року. Вранці його повели до слідчого. Це був симпатичний молодий хлопець з чорними очима, темноволосий. Міцною статурою був схожий на Корольова. Той гордовито запитав: «Ви знаєте, за що вас заарештували?» Сергій Павлович відповів: «Ні, не знаю!» «Ах, ти не знаєш!» - заревів той «симпатичний» хлопець. «Сволота! Мерзота!» - і плюнув в обличчя Корольова. Той інстинктивно кинувся на слідчого, оскільки не знав, що цей сценарій був давно відпрацьований детально. Не один заарештований так кидався на мерзотника. Завченим воротарським рухом симпатичний слідчий ударив Корольова в пах і звалив на підлогу. Він знепритомнів, спочатку звивався, а потім стих. Слідчий викликав лікаря. Той помацав пульс, привів Корольова до тями, допоміг піднятися. Корольов стояв біля стіни, а слідчий сидів за столом. Зовсім буденно сказав: «Стоятимеш на «конвейєрі» до тих пір, поки не підпишеш свідчень». Корольов стояв до вечора. Ні їсти, ні пити не давали. Увечері прийшов інший слідчий, русявий і кучерявий, з вигляду не старший 22 років. «Навіщо ви себе мучите?» У «Справі» чорним по білому написано, що ви - шкідник. Це вже доведено слідством, розумієте? А ваше визнання - річ формальна». «Що таке «конвейєр?» - запитав Корольов. Кучерявий красень з посмішкою сказав: «Ви стоятимете, а ми будемо змінюватися. Нас буде троє і ми тут будемо цілодобово». Дійсно, їх було троє, і всі симпатичні, навіть красиві. «А що це ви такий нудний і невеселий? Мабуть, сміялися, коли ракети розбивали вщент, коли ракетний літак, дослідну модель зі своїм дружком спалили!» Слідчий лютував. «Зараз я вас пробочкою підбадьорю...» Він узяв корок, у якій стирчали голки, і почав тикати ними в живіт Корольова. «То хто вас вербував?» У відкритому ящику столу лежали й інші засоби «комуністичного виховання». Це були шматки гумових шлангів з металом всередині, відрізки кабелю з обплетенням і свинцевою ізоляцією. Мучитель раптово зривався на крик: «Чому мовчиш, тварюко?! Думаєш, нам потрібні твої свідчення? Є у нас свідчення!» Потім вкрадливо: «Ви працювали в НДІ-3? Інститутом керував Клейменов. Троцькіст. Німецький шпигун. Шкідник. Це він сам визнав. Ви виконували його вказівки?» Корольов відповів: «А як же можна не виконувати вказівок начальника інституту, в якому працюєш?» Слідчий заревів: «Питання ставлю тут я. А ви відповідаєте! Отже, ви виконували вказівки Клейменова?» «Але ж весь інститут, так або інакше, виконував вказівки Клейменова...» «Я не питаю про весь інститут. З інститутом ми ще розберемося. Ви за себе відповідайте. Ось ваш дружок Глушко чесно пише: «Вів підривну роботу з розвалу об’єктів, необхідних для оборони країни з метою ослаблення потужності Радянського Союзу, тим самим готував поразку СРСР у війні з капіталістичними країнами... Зірвав постачання армії азотно-реактивними двигунами, що мають величезне оборонне значення...» Здивований Корольов сказав: «Та чому ж «зірвав»? Він їх доводив до розуму. ОРМ-65 - хороший двигун, я з ним працював...» «ОРМ-65?» - перепитав слідчий. Ось слухайте: «У 1936 році Глушко, щоб виправдати свою бездіяльність, підготував для здачі азотно-реактивний двигун ОРМ-65 для установки на торпедах і ракетоплані, який ним же, Глушком, разом з Корольовим при випробуванні був підірваний». «Значить, ви призналися, що працювали з двигуном ОРМ-65, так? А Глушко визнає, що робота ця шкідницька. Отже, ви хто? Шкідник! Навіщо висадили двигун в повітря?» Корольов відповів: «Та нічого ми не висаджували! Він цілий! Можете поїхати в інститут і подивитися...» Слідчий знову заревів: «Куди мені їхати, я сам вирішу. Не моя справа по інститутах їздити, а моя справа одержати від тебе свідчення, дізнатися, хто там ще зачаївся у вашому інституті. І ти мені їх назвеш! Всіх назвеш!!! Назвеш, виблядок фашистський!!!» Красень налився кров’ю, різко і дуже сильно ударив в обличчя. Корольов повалився на підлогу і прокинувся, коли його облили холодною водою. Мучитель сидів за столом і безтурботно муркотів пісеньку. Залита кров’ю щока Сергія Павловича встигла присохнути до підлоги. Побачивши, що арештант заворушився, кучерявий слідчий швидко піднявся з-за столу, підійшов і мовчки ударив ногою в обличчя. Корольов прокинувся під ранок від уколу. Лікар сказав, що треба обережніше ходити по сходах, не спотикатися. «Медичне світило» в пом’ятому халаті Корольов розгледів погано. Його обличчя запливло і від очей залишилися щілинки. Так тренували слідчих, «захисників» соціалістичної Вітчизни. З них робили майстрів з проведення допитів. Справжні майстри були, і легендарним серед них став Ушимінський Зіновій Маркович, який вирішив узяти собі псевдонім Ушаков. Не інакше як на честь хороброго російського адмірала. Сьогодні відомо, що арешт Корольова санкціонував Рагинський, що був заступником Генерального прокурора Вишинського. Коли Єжова заарештували, то крісло під Вишинським заколихалося, і Рагинського довелося принести в жертву. Тоді ж виникло і поняття «вишка», однакове на всіх мовах Радянського Союзу. Ухвалу на арешт Корольова написав якийсь Жуковський. У ньому навіть було вказано підставу: свідчення Клейменова, Лангемака і Глушка. Всі вони називали Корольова учасником контрреволюційної троцькістської організації всередині РНДІ, що «ставить своєю метою ослаблення оборонної потужності на догоду фашизму». Слідство вели молодші лейтенанти, оперуповноважені Биков і Шестаков. Третій мучитель був допоміжним, тому не увійшов до «анналів історії». Цікаво, що Корольов ніколи не ображався на Глушка за це «визнання». Сергій Павлович розумів, що всьому провиною були його роботи. Дочекавшись дня, Ксана поїхала в приймальню НКВД. Вона хотіла дізнатися, в чому конкретно звинувачують її чоловіка. «Заарештований. Ведеться слідство...» Коли повернулася додому, подзвонила свекруха, і почала питати щось про Наташу... «Маріє Миколаївно! Сергія більше немає!» - крикнула Ксана, а потім завила. Примчалася мати. Двері виявилися відкритими, а на підлозі валялися бинти і пляшечки з ліками, оскільки чекісти розпатрали аптечку. «Помер?» спокійно запитала мати, бо тріщина в черепі – це не жарт. «Ні, заарештований НКВС». «Ну, слава богу!» «Ви зійшли з розуму!!» «Але ж він живий!!!» Увечері приїхали Вінцентіні. Батько сказав Ксані: «Якщо ти почнеш клопотати, тебе теж посадять». Марія Миколаївна заявила: «Я піду в НКВС і напишу лист Сталіну!» У НКВС її, природно, не пустили, а лист Сталіну вона відправила. Напевно, він так і лежить в архіві, непрочитаний. Через деякий час мати посилає Сталіну телеграму, і та з візами посадовців осіла в архівах прокуратури. «Москва. Кремль. Сталіну. Додатково до мого листа 15 липня цього року у справі сина Корольова Сергія Павловича, що працював інституті номер 3 НКОП, заарештованого органами НКВС 27 червня цього року. Переконливо прошу терміново ознайомитися листом. Син мій недавно поранений зі струсом мозку, умови, в яких він перебуває, смертельно відобразяться на його здоров’ї. Благаю порятунку єдиного сина, молодого талановитого фахівця інженера-ракетника і льотчика, вжити невідкладних заходів з розслідування справи. Мати Корольова, Марія Баланіна. Москва, Жовтнева, 38, кв. 236. 22 липня 1938 року». Сьогодні є спроби очорнити Корольова. А звинуватити нема в чому. Корольов знав тільки роботу. До 32 років він досяг багато чого, але виключно завдяки самому собі. У нього не було ні грошей, ні золота, ні маєтків. Була величезна працездатність. Було честолюбство, а як же без нього? У політичних суперечках участі не брав, не розумів тонкощів підходів до справ у Сталіна або Льва Троцького. Всі перипетії політичної боротьби були десь угорі, і працювати не заважали. Політику керівництва країни завжди підтримував, оскільки країна розвивалася, і він разом з нею. І ось його спробували знищити. Тільки зараз починають прояснюватися причини переслідування найбільш працездатних людей країни. Під благозвучними гаслами рубали коріння. Чим корінь сильніший, тим лютіше його знищували. Сьогодні про Корольова написано безліч книг, і кожен автор намагається знайти логіку в подіях тих років. Вона була, і для її висвітлення ще доведеться написати багато наукових праць, бо нам, слов’янам, істина потрібна для подальшого розвитку. Часто можна знайти “міркування”, що Корольов розробляв ракети без креслень і розрахунків. Але ж при бажанні навіть пересічний читач може подивитися всі ці креслення і розрахунки. Всі вони були строго засекречені. І зберігаються в архівах, тепер уже несекретні. Є протоколи випробувань і продувань в аеродинамічних трубах, теоретичні обгрунтування в збірниках «Ракетна техніка», всі акти експертиз Технічного інституту РСЧА, Військово-Повітряній інженерній академії імені Жуковського, НДІ № 10 НКОП, інших оборонних установ. Такі документи не спалюють, не знищують, а сьогодні вже й не ховають. Бери, дивися – і не бреши! Завдяки колись секретним документам сьогодні ми знаємо і про успіхи, і про невдачі та помилки інженера Корольова та його однодумців. За радянських часів пропаганда підносила тільки ракети ГІРД, а вся решта робіт залишалася таємницею. Тільки зараз зрозуміло, навіщо була потрібна ця «таємниця». Про планер з ракетним двигуном у хвості «РП-318» писали, але про ракетоплан «РП-218» – ні. Інакше будь-яка людина, що подивилася б на його схему, сказала б: «То чому ж так довго над нами безкарно літали чужі бомбардувальники і розвідники, а У-2 Пауерса змогли збити тільки в 1960 році? Адже почали проектувати РП-218 ще в четверть віку тому?» Виникли б і інші абсолютно небажані питання: чому це вождя Сталіна відвідала думка побудувати ракетний винищувач БИ-1 тільки тоді, коли наші міста почали руйнувати німецькі бомби? Адже були у того ж Корольова й інші проекти ракет, зокрема зенітних. Були і дуже вдалі, і невдалі розробки, але інакше не буває! Що знає читач, наприклад, про ракету 217, яку замовив і одержав НДІ 10 в Ленінграді? І де наш читач може прочитати подібні матеріали, якщо в мас-медіа смакується тільки «гола жіноча правда» та іноземні автомобілі? Це помічають іноземці, і запитають, де ж наша серйозна література? Більшості нічого невідомо і про ракету 212. Корольова звинуватили, що він не розробив для неї системи живлення пальним. Але ж випробування проводилися не раз, а як може літати ракета без системи живлення? Ще і сьогодні звинувачують Корольова в тому, що його ракетні двигуни були непридатні, та й працювали вони 1-2 секунди. Але двигун для ракетоплана працював 232 секунди, майже 4 хвилини. На сучасній зенітній ракеті двигун працює до 40 секунд, і цього цілком достатньо. Ніхто не бажає надрукувати слова Корольова: «Роботи над ракетними двигунами мною ніколи не проводилися, а велися в іншому відділі інституту й іншими особами». Так, це правда! За все життя Корольов не розробив жодного ракетного двигуна. Бо жоден авіаційний генеральний конструктор двигуни не розробляє. Довго і наполегливо доводили і доводять, що ще в 1935 році “хохли” Корольов і Глушко зруйнували ракетний літак, хоча тоді він в металі не існував. А коли Корольов і Глушко микалися у тюрмі весь 1938 рік, на РП-318 регулярно проводилися випробування?! «В день мого арешту 27 червня 1938 року, він цілий і неушкоджений стояв в НДІ-3», – так писав Корольов. І ніколи не треба забувати, що війна вже велася на кордонах країни! Цікаво, що всі абсурдні звинувачення 1938 років гоям підносять і сьогодні, немов Корольова продовжують судити, притому все ті ж сили. А тоді Шестаков і Биков все допитували Сергія Павловича, і сьогодні неможливо встановити, скільки було цих допитів і побиттів. У «Справі» Корольова, яку не здогадалися “викрасти» з архіву КДБ, є тільки два протоколи допитів: одразу після арешту 28 червня, і 4 серпня 1938 р. У другому протоколі, який заздалегідь віддрукували на машинці, а дату проставили чорнилом, мовиться: «Корольов визнав, що є учасником антирадянської організації, в яку в 1935 році був залучений Лангемаком і в якій були Клейменов та Глушко». У 1945-му Корольов сказав Ксенії Максиміліанівні: «Я підписав, бо мені сказали: якщо не підпишу, вас з Наташкою погублять...». Мерзотники знали про Корольова все, і збирали відомості про нього наперед. «Вища міра» призначалася не тільки до початку слідства, а й до арешту людини, тому на вирок не впливала ні поведінка заарештованого, ні свідчення. А сучасні продовжувачі традицій смакують: «Але ж він був бабником!» Мабуть, саме тому пішов заради своєї дружини та донечки на Колиму? Корольов дуже чекав суду. Він був людиною дії, а зараз йому довелося сидіти цілими днями в камері і задихатися він неймовірної духоти і смороду. У Москві стояла страшна спека - до 35 градусів. Важко собі уявити, що творилося в переповнених камерах! Ніхто не міг розповісти, що ж це за суд, оскільки засуджених негайно відокремлювали від тих, що чекають суду. Довгожданий суд відбувся 27 вересня 1938 року. Засідала Військова колегія Верховного суду СРСР під головуванням армвоєнюриста Василя Васильовича Ульріха. Вишинський, маленький маршал (!) Єжов і Берія стали символами подій 1937–1938 років. Ягоду вони затінили, і товариш Ульріх все ще залишається в густій тіні. Інакше і бути не може! Адже він похований на Новодівичому кладовищі - пантеоні синів вітчизни. А за кількістю занапащених душ Ульріх претендує на перше місце в світі в минулому столітті! Рідко яку справу Ульріх доручає своєму заступникові Матульовичу. Більшість справ вів особисто. Кат був неймовірно працездатний, і в 1937 році заслужив Орден Леніна. Його обирають у Верховну Раду СРСР як депутата від Усть-Вімського виборчого округу Комі АССР. А як же інакше! Саме там були розкидані табори з тисячами його жертв. Вранці 27 вересня 1938 року в залі суду Корольов побачив товстенького, майже зовсім лисого, з маленькими чорненькими вусиками, в окулярах, чоловіка, з вигляду дуже добродушного. З боків сиділи двоє з «ромбами» в петлицях. Ульріх поцікавився: хто такий, де і коли народився, ким працював до останнього часу? Корольов відповідав, а Ульріх неначе й не слухав. Потім був зачитаний обвинувальний вирок. «Чи визнаєте себе винним?» запитав Ульріх. «Ні, не визнаю» - твердо відповів Корольов. «Від своїх колишніх свідчень відмовляюся. Я дав їх тільки тому, що до мене застосовували недозволені методи слідства. Я ні в чому не винен!» «Від своїх свідчень відмовляєтесь» - спокійно і якось стомлено вимовив Ульріх. «Ось Клейменов показує, що на шлях боротьби з радянською владою він вступив ще в 1930 році, знаходячись у Берліні, і продовжував свою шкідницьку діяльність в НДІ-3. Ви належали до шкідницької групи...» Розгляд зайняв хвилин п’ятнадцять. Ульріх подивився на безмовних помічників: «Ну, гадаю, все ясно...» Протокол засідання довгожданого суду уміщався на одній сторінці. Там стояло: «…винним себе не визнає і дані ним свідчення на попередньому слідстві заперечує... Як учасників організації він назвав Лангемака і Глушко, бо знав про їх арешт, але категорично відмовився назвати слідчому осіб, яких той йому пропонував, знаючи, що ті не заарештовані. Корольова Сергія Павловича за участь в антирадянській терористичній і диверсійно-шкідницькій троцькістській організації, що діяла в науково-дослідному інституті №3 Народного комісаріату оборонної промисловості; за зрив відпрацювання і здачі на озброєння Робітничо-Селянської Червоної Армії нових зразків озброєння засудити до десяти років тюремного ув’язнення…». Мати кидалася до знайомих, і вона, і син писали листи. У лютому 1939 року - в ЦК партії, у квітні - другий лист голові Верховного Суду. Дуже сильно допомогли Валентина Гризодубова і Михайло Громов, знамениті льотчики, совість країни. У квартирі Корольова час від часу з’являлися підозрілі особи, що приносили крихітні записочки: «Живий, здоровий, не хвилюйтеся...» Ксенія Максиміліанівна дає цим добровільним листоношам-вуркам гроші. «В Новочеркаську шамовка клевейшая, куди там Самарі...» Хірург Ксенія Максиміліанівна здогадувалася, що годують у в’язниці Самари погано, але при чому тут Новочеркаськ? Саме там до 1 червня 1939 року Корольов чекав відправки по етапу. За чутками, мали везти через Москву. Вдалося написати додому. Ксенія Максиміліанівна і Марія Миколаївна всю ніч ходили по коліях Москви Товарної, але поїзда з арештантами не знайшли. Він в цей час їхав до Тихого океану. І поїздка продовжувалася майже два місяці. У величезному пульмані їхали 50 чоловік, серед яких було п’ять карних злочинців. Вони спробували встановити свої порядки. Величезний молодий комбриг-грузин схопив за комір «авторитета» Жору, підняв до стелі, і заволав: «Встати!» Блатні встали по стійці “Струнко!”. Жора полетів до їхніх ніг, а комбриг скомандував: «Вільно!». Написати додому було неможливо, оскільки не було на чому. Одного разу вдалося роздобути декілька «пелюсток» цигаркового паперу і надряпати огризком олівця звісточку: живий, здоровий. Такі папірці, складені трикутником, заклеювали хлібним м’якишем і викидали у віконце вагона. Був маленький шанс, що записку знайде шляховий обхідник і перешле сім’ї заарештованого. Дійсно, такі листи іноді доходили до адресата, а більшість відносив вітер. Коли Ярослав Голованов писав книгу про Корольова, не піднесено красиву, а об’єктивну, вже можна було звернутися з офіційним запитом в КДБ і дізнатися про долю слідчих Шестакова і Бикова. Саме перший дав «липу» на Лангемака, бив і ламав щелепи Корольову. На запит з управління кадрів КДБ прийшла відповідь з вказівкою адреси Михайла Миколайовича Шестакова. Слід Бикова десь загубився. Голованов негайно поїхав до «живої легенди органів». Двері відкрила ще міцна літня людина з карими очима, про які не скажеш, що вони вицвіли. Ось тільки на голові з усе ще чорним волоссям утворилася виблискуюча лисина. Михайлу Миколайовичу було 80 років, але це був спокійний, охайний, і все ще сильний полковник-відставник. Голованов делікатно почав разпитувати «вартового» про те, як поводився на допитах Корольов. «Якого Корольова ви маєте на увазі?» - запитав Шестаков. «З «Реактивного інституту». Згодом він став головним конструктором ракетно-космічної техніки...» «Не пам’ятаю... Рішуче не пам’ятаю». «Але ж Корольов сам називає вас своїм слідчим у листі до Сталіна. Погодьтеся, навряд чи у в’язниці він ризикнув би писати неправду товаришу Сталіну». «Дивно. Тут якась помилка...» «Але і в листі до вашого шефа Лаврентія Павловича Берії Корольов теж називає ваше прізвище. Берія добре знав своїх співробітників, і якби це була неправда, він міг легко викрити автора листа». «Але я не пам’ятаю Корольова!» Було видно, що колишній кат Корольова не пам’ятав. Адже він бив і калічив так багато людей, що їх скривавлені обличчя було неможливо згадати. Більшість з них пішли у вічність, навіщо перенавантажувати пам’ять? На всякий випадок, хоча боятися було й нічого, Шестаков спробував ухилитися. «Та я взагалі не займався слідством. Я був на оперативній роботі». «А в чому вона полягала?» «Ну, це вже наші професійні таємниці...» «Михайле Миколаєвичу, але якщо ви не займалися слідством, навіщо ж вас у 1955 році викликали в Головну військову прокуратуру, де відбулася малоприємна розмова, пам’ятаєте? Справа Лангемака...» Кат не чекав, що Голованов і це знає. «Засвітився» кат, показав, що пам’ятає і Лангемака, і Корольова. «Бачте, я дійсно надавав свідчення у справі Лангемака, оскільки одного разу заходив у кабінет, де його допитували...» «Де сидів Лангемак, а де слідчий?» Шестаков посміхнувся: «Помилуйте, все це було п’ятдесят років тому. Невже ви могли б запам’ятати кімнату, в яку випадково зайшли п’ятдесят років тому?» «А ж Лангемака ви пам’ятаєте. А Корольова не пам’ятаєте?» «А Корольова не пам’ятаю». Гарне все-таки життя у слідчих! Вони ламали щелепи майбутнім академікам, тепер про них піклуються в госпіталях, старанно поправляють все ще непогане здоров’я. Відвідав невтомний Голованов і людей, які підписали так званий Акт технічної експертизи. У тисячах «справ» такі акти, підписані співробітниками, відбілювали слідчих. Вони «доводили», що людина «шкодила», а колишні співробітники вказували, «як конкретно шкодила». Начальник інституту Слонімер призначив спеціальну експертну комісію у справі Корольова. Виник «Акт» за підписами Костікова, Душкіна, Дєдова, Калянової. Корольов писав: «Цей акт намагається зганьбити мою роботу. Проте заявляю вам, що він є помилковим і неправильним. Особи, що його підписали, ніколи не бачили в дії об’єктів моєї роботи. «Факти», що наводяться в акті, вигадані...» Хитрий Слонімер від підпису ухилився, адже він з Корольовим працював зовсім недовго. Та й навіщо залишати кривавий слід? Костіков підписав, не роздумуючи. Він же використав спеціаліста з ракетних двигунів Душкіна, якому діватися було нікуди, окрім як піти услід за Корольовим. Дєдов працював у відділі Корольова, інженером був слабким, тому боявся, що виженуть. А ось Маруся Калянова тоді була і в шані, і на злеті. Дівча з фабрики закінчило академію хімзахисту, потрапило в «Реактивний інститут» і стало завідувачем хімічного відділу. Вона завжди була рум’яна, енергійна, зухвала й упевнена. І було виправдання: «Дарма у нас не садять». У розпал репресій 1937-го Маруся стала кандидатом у члени партії. Вона охоче допомагала викривати ворогів народу. «Акт» був підписаний пильною четвіркою 20 липня 1938 року. «Методика роботи Корольова С.П. була поставлена так, щоб зірвати виконання серйозних замовлень шляхом створення певних труднощів, заплутування справи, кустарним методом веденням роботи і непродуктивним витрачанням засобів...» Через півстоліття Марія Павлівна Калянова розповідала Ярославу Голованову, хто в якій кімнаті сидів і як одягався, і хто до кого залицявся. Коли стали згадувати страхи, Павлівна сказала: «Я не допускала думки, що Клейменов, Лангемак, Глушко і Корольов - вороги народу». Голованов запитав: «Маріє Павлівно, ось ви говорите, що Корольов був душевною, симпатичною молодою людиною. Ви абсолютно не були пов’язані з ним по роботі, отже, яке-небудь суперництво виключається. Що ж спонукало вас підписати Акт технічної експертизи для НКВС в 1938 році? Адже ви не могли не розуміти, що цим актом губите людину...» Павлівна навіть підстрибнула: «Який акт?! Не пам’ятаю... Не може бути...» Пам’ятала все чудово. А спалахнула від думки, що її чекісти зрадили, все-таки витягли з надтаємного архіву папір, що збляк, з усе ще чітким підписом. «Невже там мій підпис? Просто не можу повірити... Очевидно, парторг Пойда мене умовив... Ви, їй-богу, так прикро вразили мене сьогодні...» Тоді саме парторги й умовляли. Втім, намагаються умовити ще й сьогодні, та ось часи не ті! |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |