На смерть Юрія Бедзика

Осяйна усмішка, стрім­ка хода й теплі очі — вікна у світ вічно юної, майже дитинної душі, яка до останнього відкривала для себе світ: таким він запам’ятається і таким його нам не вистачатиме.

17 серпня цього року помер старійшина нашої літератури Юрій Бедзик. Учасник війни, нагороджений багатьма орденами та медалями, колишній головний редактор видавництва «Радянський письменник», Голова Правління Українського Фонду миру, Президент Товариства «Німеччина-Україна». За його бутність на посаді головного редактора кіностудії ім. О. Довженка знято найцікавіші фільми, зокрема «Тіні забутих предків» та «Білий птах з чорною ознакою».

Автор понад сорока прозових книжок — збірок оповідань, повістей та романів, кількох п’єс, поставлених у різних театрах. З його доробку черпало духовну наснагу не одне покоління. Тяжів до пригодницького жанру, і один з останніх його романів — «Меч Торквемади» — дає уявлення не тільки про високу майстерність у побудові гострого сюжету, а й небуденну ерудицію; вміння наситити твір цікавим пізнавальним матеріалом. У романі «Гіпсова лялька» розповів про голод 33-го року, коли його колеги замовчували цю тему; останній його твір — «Дім сумних душ» — це задокументовані спогади дитинства про трагічні події в харківському будинку письменників «Слово» часів сталінських репресій, зокрема про самогубство Миколи Хвильового. Доробок Юрія Бедзика ще чекає своїх дослідників.

Та хочеться відзначати одну рису покійного, унікальну навіть для середовища, до якого належав. Син Дмитра Бедзика, що став класиком української літератури, потомственний інтелігент в кільках поколіннях, він був означений витонченим духовним аристократизмом. Це виявлялося не тільки в досконалому знанні кількох умов, музичних здібностях і постійному прагненні жити в культурному просторі, а і в якийсь особливій доброзичливості, сердечності. Він ні про кого погано не думав, від нього просто неможливо було почути грубе слово, він до останнього прагнув бачити у всіх, хто траплявся на його дорозі, самий позитив. Був миротворцем за своєю суттю, а що мав моральні принципи, то мусив виступати проти тих, хто їх порушував, наражаючись на образи та несправедливі звинувачення. «Сильний помети не жадає» — назвою однієї з його книжок стала цілим життям вистраждана сентенція. Палко любив світ, людей, тварин, рослини, матеріально під­тримував Менський зоопарк, опікувався тими, хто потребував, був у курсі того, що відбувалося навколо, робив свій внесок у хід подій.

У час, коли безсоромну облуду названо інформаційною війною, обливання брудом опонента — піаром, коли потоптано повагу не тільки до конкретної людини, а й до одвічних культурних цінностей, втрата такої особистості особливо тяжка.

Спіть спокійно, дорогий наш Юрій Дмитрович! Ми любим вас за життя — ще дужче цінуватимемо після смерті.