Послідовники української слави севастополя

У часи Радянського Союзу проводилася політика змішування матросів і офіцерів із різних регіонів. Так, у Севастополі вчився, закінчив спеціальні курси командного складу одесит Олександр Маринеско (його мати-українка одружилася з румуном). Молодий офіцер одержав направлення на Балтику.

З першого ж бойового походу — у серпні 1942 року — підводний човен, яким командував Маринеско, повернувся героєм. Підводники потопили німецький транспорт «Гелене» водотоннажністю 7 000 тонн.

У січні 1945 року Миринеско здійснив учинок, який увійшов до всіх підручників історії Другої світової війни і який історики назвали «атакою століття». Його субмарина трьома торпедами потопила гігантський (довжина 208 метрів) дев’ятипалубний океанський лайнер «Вільгельм Густлоф», який був учбовою базою вищої школи підводників Німеччини й виконував у тому рейсі спеціальний наказ Гітлера. 6 470 пасажирів було тоді на його борту. Більшу частину — 3 700 чоловік — складали екіпажі підводних човнів, яких терміново доправляли до західного узбережжя, жіночий спецбатальйон есесівок-наглядачок концтаборів, 22 вищих офіцерів-намісників польських і східно-пруських земель (гауляйтерів) та багато інших високопоставлених чиновників і офіцерів.

Через кілька днів субмарина Маринеска знову потопила великий ворожий крейсер «Генерал фон Штойбен» з 3 600 гітлерівськими солдатами й офіцерами на борту, військовою технікою та боєприпасами.

Німеччина була три дні в жалобі. Гітлер оголосив Маринеска особистим ворогом. Водночас Вінстон Черчілль за зрив блокади Великої Британії поставив легендарному підводнику прижиттєвий пам’ятник у Портсмуті.

Командир підводного човна «С–13» не тільки був сміливим до відчайдушності й високопрофесійним підводником, але й мав незалежний характер і був великим правдолюбцем. Це не подобалося московському керівництву.

Помер Олександр Маринеско в 1963 році в 50-річному віці в забутті і злиднях. Героя Радянського Союзу йому присвоять лише в 1990 році посмертно.

У роки Другої світової війни Севастополь був политий рясною кров’ю укра­їнців. За свідченням учасників оборони міста, вода була червоною від крові. Полки, що прикривали відхід військ і чорноморців, усі полягли.

Багато українців прославилися як герої. 7 листопада 1941 року п’ять мор­ських піхотинців зупинили 22 фашистські танки біля села Дуванкой. Очолював цю групу Микола Фільченко, чиї предки були перейменовані царськими русифікаторами на Фільченкових.

Єфрейтор Іван Богатир якось із розвідки притяг «язика» — німецького офіцера, який був чемпіоном Німеччини з боксу в тяжкій вазі.

Лідером есмінців «Ташкент», останнім великим кораблем, що залишив Севастополь наприкінці червня 1942 року, командував контр-адмірал Василь Ярошенко. Він був родом із Кубані.

Снайпером 54-го стрілецького полку Приморської армії була Павличенко Людмила. До війни вона працювала на Київському заводі «Арсенал», навчалася на історичному факультеті Київського державного університету. З перших днів війни добровільно пішла на фронт. Протягом двомісячної оборони Одеси Людмила знищила 187 окупантів. Особливо відзначилася в боях під Севастополем, де її бойовий рахунок зріс до 309 вбитих ворогів.

Ще під час війни двадцятичотирирічна Герой Радянського Союзу Людмила Павличенко в складі радянської делегації відвідала США, Канаду й Англію. Іноземці з великим подивом і захопленням зустрічали героїню-українку. Особливою популярністю Людмила користувалася серед молоді. На мітингу в Торонто студенти подарували їй гарно оздоблену гвинтівку з оптичним прицілом.

7 травня 1944 року Іван Яцуненко встановив червоний прапор на Сапун-горі. Можна назвати ще багато українців, які здійснювали подвиги і проливали свою кров у боях за Севастополь.

У 1975 році наступного дня після жовтневих свят із парадної шеренги військових кораблів у Ризі самовільно вийшов великий протичовновий корабель «Сторожевий» і рушив у відкрите море. Замполіт капітан 3 рангу Валерій Михайлович Саблін заарештував командира, зайняв його місце на капітанському містку й повів корабель у нейтральні води. Ультиматум Валерія Сабліна, який був переданий по радіо головкому ВМФ, розпочинався такими словами: «Об’явити територію корабля «Сторожевий» вільною і незалежною від державних і партійних органів…» До керівників СРСР звернувся з революційною відозвою.

У повітря були підняті літаки, які зупинили «Сторожевого» попереджувальними залпами. А коли командиру корабля вдалося звільнитися, він, піднявшись на місток, тяжко поранив із пістолета свого заступника із політичної частини й повернув корабель.

Капітан 3 рангу Саблін був онуком контр-адмірала Михайла Сабліна, за наказом якого ввірений йому Чорноморський флот 1918 року перейшов на бік Української Народної Республіки, визнав юридикцію над собою Центральної Ради й підняв синьо-жовті прапори на кораблях.

Валерій пішов стежкою українських героїв-чорноморців Коваленка, Вакуленчука й Матюшенка, які очолили повстанський панцирник «Потьомкін». Він насмілився підняти голову, підвищити свій протестуючий голос проти брежнєвщини, яка паразитувала на страхові суспільства перед сталінською костоломною державною машиною. Саблін намагався розвіяти цей убивчий страх. Він піднявся на капітанський місток корабля, зійшов на цю трибуну, прекрасно усвідомлюючи, що піднімається разом з тим і на ешафот. Його розстріляли.

У вересні 1991 року незалежна Україна офіційно підтвердила свою рішучість будувати власні збройні сили. Верховна Рада України затвердила Міністром оборони Костянтина Морозова. Почали міняти командувачів, які були проти незалежної України. Можна було призначенням українського командувача замість російського шовініста адмірала Касатонова підпорядкувати Україні й Чорноморський флот. На той час Росія була зайнята своїми внутрішніми політичними справами — і їй було не до Києва.

Але цього не сталося. Як і в 1917 році, ЧФ не підпорядкували Україні, час було втрачено. І винний у цьому насамперед Леонід Кравчук, як у минулому Володимир Винниченко. Пізніше довелося ділити флот і здавати Севастополь в оренду, що не відповідає інтересам і законам України. Бо згідно зі статусом без’ядерної позаблокової країни Україна на своїй території не повинна мати іноземних військових баз.

Нинішній специфічний статус ЧФ РФ є наслідком капітулянтської політики Кравчука-Кучми, коли один розпочав, а другий завершив процес здачі національних інтересів. Сам факт розподілу ЧФ був стратегічною помилкою (якщо не зрадою) Л. Кравчука. Адже відповідно до принципу, за яким відбувався розподіл майна та підпорядкування військових формувань колишнього Радянського Союзу, Україна мала право на свою частку — 16,37 %, — й у нас були реальні юридичні підстави для підпорядкування в цілому тієї частки ЧФ, котра базувалась на нашій території.

У подальшому поступливість Л. Кучми дала змогу Росії не лише за безцінь отримати потужне військове формування, дорогоцінні кримські землі, майнові комплекси, але й досягти геополітичної мети — залишитися й закріпитися на території України, зберегти дієві важелі впливу. Росія отримала змогу реалізувати стратегію глибокого й системного втручання у внутрішні справи України.

ЧФ РФ, користуючись бездіяльністю місцевої і центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх, веде в Україні діяльність, непритаманну військовим структурам, поширює надзвичайно активну ворожу українській державності пропагандистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на зомбування громадян України в Криму і Севастополі, прямо дестабілізує там ситуацію. Через цілу низку сателітних відверто політичних, культурницьких, просвітницьких, мистецьких, наукових, релігійних, жіночих, дитячих, молодіжних, пенсіонерських, навіть оборонно-масових громадських організацій, легалізованих у правовому полі України, здійснюється проникнення в усі соціально-ментальні тканини українського суспільства півдня держави, формуються і підживлюються антидержавницькі, сепаратистські сили.

5 липня 2008 року зіткнулося близько 100 прихильників партії «Російський блок», Блоку Наталії Вітренко і громадської організації «Російська громада Севастополя» з приблизно 100 моряками українського військового гарнізону. Моряки намагалися не пропустити прихильників зазначених організацій на причал Графської пристані, де з зранку українські військовослужбовці встановлювали на стінці нижнього причалу Графської пристані меморіальну дошку на честь 90-ліття підйому українських державних прапорів на кораблях російського імперського Чорноморського флоту в 1918 році. Демонстранти від згаданих організацій намагалися прорватися через колони Графської пристані крізь оточення матросів, які щільно стояли, проте військові їх не пропускали. Приблизно о 13:10 за місцевим часом один з демонстрантів крикнув натовпу: «Севастопольці! За мною!» і близько ста демонстрантів на його заклик почали силою проривати оточення військових з метою пройти на нижній причал Графської пристані. Під час зіткнення демонстранти і військові тягали один одного за руки і одяг, рвали одяг, обливали один одного фарбою і водою, лаяли супротивників нецензурною лайкою. Близько 50 демонстрантів розламали металеву огорожу, тимчасово виставлену перед колонами Графської пристані, прорвали оточення військових, пройшли на нижній причал і почали бійку з тими, хто встановлював табличку.

Зіткнення закінчилися приблизно о 13:45, коли військові по команді офіцерів зняли оточення навколо Графської пристані. Демонстранти, що прорвалися на нижній причал, серед яких були депутати Севастопольської міської і районних рад, зірвали меморіальну дошку і скинули її в море. Після цього три демонстранти за допомогою кувалд і металевих балок розбили мармурову основу на стіні Графської пристані, на якому була раніше встановлена меморіальна дошка. Демонстранти також зірвали з Графської пристані гасло «Вітаємо з 16-ми роковинами ВМС України».

Під час зіткнень в районі Графської пристані і нижнього причалу знаходилися вісім міліціонерів, зокрема, два старші офіцери міліції, які спостерігали за тим, що відбувається.

Цікаво було б знати: в Севастополі ще українська міліція чи вже російська? А прокуратура? А ще, дуже цікаво: чи є у Севастополі СБУ і чим воно займається? Принаймні, не протидією ФСБ та ГРУ МО РФ — точно. Інакше б подібних брудних провокацій би просто не було. Бо не було б фінансування так званих «пікетників».

Лише розвалом державної політики в сфері безпеки та оборони можна пояснити нездатність військовослужбовців українських ВМС на українській території протистояти кільком десяткам знахабнілих від безкарності українофобів під прапорами відомих маргінальних проросійських «партій». Події 5 липня в Севастополі свідчать про початок розгортання якісно нового етапу українсько-російського протистояння. Бездіяльність офіційного Києва надихає антиукраїнські сили посилювати провокації, метою яких є остаточна втрата українського контролю над Кримським півостровом.

Звертаючись до росіян, визначний учений-історик Михайло Брайчевський констатував: «Проблема існує і закривати на неї очі аж ніяк не виходить. Але керуватися слід здоровим глуздом та історичними реаліями, а не вибухами сумнівних емоцій на кшталт проголошення «містом російської слави» Севастополя, що протягом свого існування двічі зазнав ворожої облоги й обидва рази капітулював перед ворогом».

Україна не повинна втратити свого шансу й має стати однією з найсильніших чорноморських держав.

Але для цього потрібні дві умови.

Перша: влада в Україні має бути українською.

Друга: коли це станеться, нове керівництво має усвідомити — хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, а той, хто володіє Кримом, — володіє Чорним морем.

Олесь Козуля