Топоніми україни — свідчення давності нашого народу

Продовжуємо публікацію доробку відомого філолога Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ».

Початки наші в сонячнім Трипіллі

Продовжуючи тему наших обрядових пісень варто наголосити, що вони можуть відіграти важливу роль у витлумаченні мотивів оздоблення трипільського посуду. Висловлюючись образно, українські обрядові пісні, особливо сонцепоклонницького походження, є ключем, яким розшифровується код трипільських орнаментів. Уважний ана­ліз окремих знаків та блоків знаків оздоблення трипільського посуду і зіставлення того всього із образами і сюжетами українських обрядових пі­сень уможливлює робити висновок, що все, що так любовно вималювали трипільці на своєму посуді, так само любовно оспіване в українських обрядових піснях, особливо доісторичних сонцепоклонницьких. Скажімо, добра третина наших доісторичних сонцепоклонницьких пісень оспівує Сонце, Сонячний колообіг та Місяць і Зірки. А десь 90% орнаментів трипільського посуду виконані у стилі сонячного колообігу, а значна частина має зображення знаків Сонця, Місяця, Зірок. Тож, дивлячись на символ колообігу Сонця в оздобленні трипільського посуду, ми упевнено можемо констатувати, що саме хотіли сказати тим символом трипільці, адже в наших обрядових піснях рух Сонця по своєму одвічному річному колу співвідноситься зі змінами в житті людини, із плинністю часу, оспівується як щастя для людини. «Сонце вгору йде, а низенько Землю гріє»; «Ой колесом, колесом й а Сонечко вгору йде, А вже наша дівчина заручена йде» — співається в наших обрядових піснях і ми розуміємо, що хід угору Сонця по своєму колообігу несе нам тепло, сприяє багатому урожаю, віщує дівчатам шлюб.

У оздобленні трипільського посуду частенько трапляються блоки знаків Сонця й Місяця. Що б те могло означати? Від­повідь знаходимо в українських обрядових піснях із мотивом, який дослідники називають космічними міфоознаками шлюбного мотиву. Простіше про ту сув’язь Небесних Світил в наших піснях висловився О. Потебня — шлюб Сонця і Місяця. «Ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жона його»; «В мене батенько — ясний Місяченько, в мене матінка — ясне Сонечко» — співається в наших обрядових піснях і ми можемо стверджувати, що пара Сонце-Місяць у трипільських орнаментах, як і шлюбна пара в наших піснях, — то гарантія початку нових днів і ночей, початку нового життя, продовження роду людського на Землі.

А ось в оздобленні трипільських взірців посуду бачимо символи Сонця, Місяця і дощу в одній сув’язі. Що у те заклали трипільці? Послухаймо українських сонцепоклонницьких обрядових пісень: «Пане господарю, на твоїм дворі три гості сидять, три товариші. Єден товариш — Ясне Сонічко, Другий товариш — та Місяченько, Третій товариш — та дробен дощик». А ось що говорить дівчина-наречена своєму нареченому: «Я до тебе сама прийду. Я до тебе на двор дробним дощем, А в сіни — ясним Сонцем». Ось так: Сонце, Мі­сяць і дощ — гістьми у господаря як гарантія майбутнього врожаю, достатку, продовження життя. Ось так: наречена для коханого і Сонце, і дощ як життєдайна сила, як продовжувач його роду, як щастя в оселі. На таку віддачу Небесних Світил і Небесної вологи розраховували трипільці. Так гістьми у господаря малювали три­пільські маляри оті Небе­сні сили на посуді, що завжди стояв у оселі — трьох разом, аби завжди ті найбажаніші, найсильніші і найщедріші гості відвідували землероба-трипільця. І саме оті гості примандрували із трипільського мовно-культурного Світу у мовно-культурний Світ українства.

Трипільську традицію малювати в одній сув’язі Сонце й Місяць або Місяць і Зірку успадкувало українство. За описами З. Доленго-Ходаківського, ще в XIX ст. на українських весіллях несли хоругву із зображенням Місяця й Зірки як символ шлюбної пари. Про таку хоругву співається в одній із українських весільних пісень: «Їдуть купці-чужоземці. Ладо! Ладо! Несут собі короговцу… Пан староста єї мальовав… Прибирав єї Місяцем і Зорями». Зірка на весільній хоругві називалася Леліва. Назва ця є ще трипільського походження — у протошумерів та гетитів, які мали зв’язок із українським Подніпров’ям, були Богині кохання, відповідно, Лель і Лельва. Трипільського походження мотив шлюбу Місяця й Зірки віднаходимо у Ведах, віднаходимо і в українських обрядових піснях. В наших піснях молодіжного циклу співається: «Їде хлопець до дівки, як Місяць до Зірки»; «Шлеться Зоря до Місяця рано, рано. Шлеться Микола до Наталки рано, рано».

Усе підказує, що у трипільських зображеннях Небесних Світил, води, дерев, тварин потрібно бачити тільки тотеми три­піль­ців, які, за уявленнями людей ще мезолітичної доби, були прародичами, друзями, опікунами людини. Прадавні уявлення, що все у Світі є одного походження знаходимо у Ведах. Там є міф, що дочки Дакші-Сонця народили від внука Бога-творця корів і коней, яструбів, ворон, пугачів, сов, зміїв та ін. Себто, за уявленнями людей неоліту, у всієї земної живності матерями були сестри — Сонцеві доньки і спільний батько та спільні діди — Сонце і Бог-творець Брагма. На таких уявленнях постала і трималася релігія сонцепоклонництва.

Аналіз оздоблення три­пільського посуду і пластики (ліплених із глини фігурок) уможливлює робити висновок, що найпошанованішими тотемами-тваринами у творців Трипільської цивілізації були тур-бик, змія, коза, пес, птахи. До них же треба зарахувати вепра, ведмедя, риб, зображення яких іноді є в трипільських орнаментах і пластиці. Особливу роль трипільці відводили тотему-дереву — його зображення маємо у деяких групах трипільських поселень 16% від усіх відомих трипільських знаків. І в українських обрядових піснях, особливо сонцепоклонницького походження, саме згадані представники фауни і флори завжди виступають помічниками, опікунами пісенних героїв. Ці тотеми в наших піснях наділені здатністю говорити, сміятися, веселитися, чи то, як писав І. Огієнко, вони в уяві людини «очоловічнювалися», себто вважалися родичами людини. Усе сказане вище вимагає висновку, що українські обрядові пісні зберігають міцну пам’ять про добу Трипільської цивілізації та ще раніші часи тотемізму.

Ця ж пам’ять про Трипільську добу, за твердженнями дослідників, збереглася і в українському народному прикладному мистецтві. Особливо вражає, що всі трипільські тотеми і солярно-люнарні символи успадкувала українська геральдика, а конкретніше — родові герби української шляхти. Знаки-символи творців Трипільської цивілізації повторюються у багатьох гербах нашої шляхти. Як могло таке статися? Трипільська символіка має сакральний характер і увібрала в себе усе найголовніше із сонцепоклонницької віри. А чимало родин української шляхти зберігали перекази про своїх прапредків часів Русі-України, навіть ще сонцепоклонницьких часів. Так, наприклад, упорядники збірника документів української шляхти, що вийшов у XIX ст. під назвою «Акти о шляхєтскіх родах Юго-Западной Росії», зазначають, що деякі родини тієї шляхти пам’ятали родові легенди про походження їхніх родів від князів Русі-України, удільних князів та боярів. Так само дослідник української шляхти М. Теодорович наприкінці XIX ст. писав, що деякі родини нашої шляхти, як-от Чоповські та Білоцькі-Харченки, посилались на грамоти ще часів Великих київських князів та удільних князів. Краєзнавець із Коростеня М. Брицун-Ходак вияснив, що такі родини шляхти житомирського Полісся, як Волковичі, Вовковичі, Вовковські, Гаєвські, Дідковські, Каленські, Корчевські, Пашинські, Сингаївські, Чоповичі, є відгалузками воїнських родів ще Деревлянського князівства. До таких же належали й родини Ворон, Єльців, Немировичів, Сенських, Халецьких та ін. Імення тої деревлянської верхівки збереглися у географічних назвах житомирського Полісся. Саме у цьому краї мовознавець О. Купчинський виділяє найбільше в Україні відпатронімних топонімів із докиєворуським суфіксом -ичі: Білошичі, Варповичі, Гаєвичі, Дідковичі, Каленичі, Левковичі, Речичі, Чоповичі та ін. За цими назвами поселень стоять прізвища, прізвиська, імена родоначальників-засновників чи власників поселень.

Отже, родоводи української шляхти мали свої початки десь у сонцепоклонницькій добі, а окремі роди зберігали пам’ять про своїх предків-сонцепоклонників та їхні символи-знаки, родові емблеми. Не без того, що від покоління до покоління в таких родинах передавалась інформація, що тотемом певного роду є таке-то Небесне Світило, така-то тварина, така-то рослина. Про те, як давно родові тотеми почали виступати знаками-символами певного роду підказують Ве­ди. Одним із епітетів Бога Шіви був епітет Врішака, себто, той, хто має емблему бика (у санскриті вріша — то бик, самець). Виходить, що не пізніше II тис. до н. е. знатні роди мали емблеми із зображенням певної тварини-тотема як опікуна роду.

Князівські та боярські емблеми часів Русі-України та й їхні межеві мітки, звичайно ж, успадкувала українська шляхта. Бо чому б то високонароджені достойники, що вешталися по королівських дворах, раптом брали до свого герба якусь там козу, ворону, а чи й жабу? Виходить, зображення на гербах такої живності не викликало жодного сорому, а навпаки, було предметом гордощів, що то символ славних колись предків, від яких родина успадкувала не тільки славу, а й право на земельні наділи, на високе становище у суспільстві. Недаремно, скажімо, герб із зображенням козла мав офіційну назву — Еліта. Заслуговує уваги і така ось деталь — у більшості гербів української шляхти переважають блакитні, жовті, сині, золотаві кольори, себто наші предковічні національні.

Важливо, усі тотемні знаки-символи гербів нашої шляхти ще тисячі років до того були поширені в оздобленні посуду носіїв Трипільської культури. Це знаки-символи Сонця, Місяця, Зірок, тура, кози, змії, пса, вепра, ведмедя, птахів та ін. Тож можна стверджувати, що герби української шляхти зберегли пам’ять про три­пільські часи. Так, наприклад, трипільські знаки-символи Сонця О. Братко-Кутинський знаходить у гербах української шляхти родин Гудовичів, Драгомирових, Мазаракіїв, а трипільські знаки-символи Місяця — у гербах Буткевичів, Добровольських, Мартиновичів, Речицьких, Стоколенків-Клименків, Шишковських, Шиговських. Знаки-символи Зірки, за О. Братком-Кутинським, мали у своїх гербах шляхтичі Апостоли, Гамалії, Долинські, Корнієнки, Корицькі, Мовчани, Остряшкови та ін. У деяких орнаментах трипільського посуду, як-от із поселення Липчани, є зображення тричасної сварги, що символізує колообіг Сонця. Такі ж тричасні сварги, правда, у вигляді сигнальних ріжків, були в родинних гербах української шляхти Булашевичів, Нарбутів, Ролів, Тромб.

Дуже поширеним у гербах нашої шляхти був блок знаків Місяця й Зірки. Той герб називався Леліва. Із такою ж назвою сув’язь цих знаків, як зазначалося вище, малювали українці на своїх весільних хоругвах. Як видно із виданого у 1815 році зібрання документів «Родословная кніга дворян Кієвской губєрнії», серед шляхти Київщини герб Леліва мали Василевські, Войновські, Краєвські, Нряжикевичі, Риковські, Флоренські. А ще зображення Місяця й Зірки було у гербах Мазеп, Вишневецьких, Тарновських, Войнаровських, Дорошенків, Куликовських, Джунковських, Лучаїв, Білинських, Ільницьких, Яворських, Дашкевичів, Черкас, Юзефовичів, Ковтуновичів, Круп’янських, Краєвських, Сахновських, Сенкевичів, Славинських, Лесеневичів, Стефановичів та ін. Що таке Леліва? Чому цей блок знаків брали до своїх гербів наші шляхетські ро­дини? Бо поєднання Місяця й Зірки ще із трипільських часів у наших предків символізувало кохання, початок нового життя, продовження та безкінечність роду. У наших обрядових піснях — то символ дівчини-нареченої, а Місяць — символ парубка-нареченого. А Боги кохання у нас мають імена Лель і Полель. Слова Леліва та Лель, як зазначалося вище, мають трипільські початки. Важливо, блок знаків Мі­сяць-Зірка був улюбленим у творців Трипільської цивілізації — його знаходимо в орнаментах посуду із трипільських поселень Більче Золоте, Липчани, Стіна, Чечельник, Піщана, Тальянки, Майданецьке та ін.

Носії Трипільської ку­ль­тури успадкували від людності кам’яного віку культ роду. Дослідники одностайні в думці, що зображення жінки, дівчини на трипільському посуді та в трипільській пластиці саме і є вираженням культу роду. Ті жіночі образи трипільців сучасні дослідники називають: Рожаниця, Велика Мати роду, Берегиня. Вражає, що пам’ять про той, ще кам’яного віку архетип — зображення жінки зберегла геральдика української шляхти. Дівчина красується в гербах Дембінських, Довгалевських, Крижановських, Турських, Руликівських, Ціхоцьких. Найчастіше та дівчина має на голові корону, іноді вінок, як, наприклад, у гербі Руликівських дівчина виглядає як українська наречена — у вінку і стрічках. Дівчата у гербах нашої шляхти нерідко намальовані із розпростертими руками, точно так, як часто й три­піль­ські Берегині. Особливе замилування викликає зображення коронованої дівчини, яку везе на спині ведмідь. Такий вражаючий сюжет бачимо, зокрема, у родових гербах української шляхти Косинських, Кендзирських, Дембінських. Але чому то мила дівчина довірливо любенько возсідає на спині дикого грізного звіра? Чому не боїться його? Здогадуєтесь? Авжеж, той ведмідь — то опікун, друг і прапредок роду (в уяві наших пращурів). Отже — родовий тотем везе Берегиню, Велику Ма­тір роду, опікується нею. Якщо взяти до уваги, що серед трипільських пам’яток є й зображення ведмедя, то не буде натяжкою стверджувати, що отой тотем-ведмідь «привіз» Велику Матір роду у герби української шляхти, краще б сказати, у роди української шляхти, ще з часів Трипільської цивілізації.

Герб із ведмедем, який везе на спині дівчину, офіційно називався Равич. А чи не ведмідь тому причиною? Первісні мисливці, згідно з уявленнями то­дішніх людей, що тварини підслуховують і розуміють людську мову, не називали перед полюванням справжніх назв промислових звірів, аби їх не насторожити, не наполохати, а користувалися умовними назвами тих звірів (евфемізмами): той, що відає, де є мед — медвідь/ведмідь і т. п. Сказати б образно, назва медвідь/ведмідь — то з «ласки» первісних мисливців, можливо, «псевдонім» того хижака. Це припускає і згадуваний фольклорист В. Давидюк. Можливо, що справжня назва ведмедя у наших неолітичних предків звучала щось на зразок рав, рава від здатності того звіра ревіти. І тут спадає на думку порівняння із Ведами — там фігурує лісова істота-демон Раван. А в санскриті є слово рава у значенні рев, ревіння. Щодо назви герба нашої шляхти Равич, то її суфікс -ич підказує, що йдеться про якогось нащадка якогось тотема, духа, Божества. А чи не Равана-демона? В усякому разі можна припускати, що в назві герба Равич збережений мовний корінь Трипільської доби. Пошанування ведмедя як родового тотема спричинилося до появи на українських землях географічних назв Ведмедівка, Ведмежанка, Ведмежі Води та ін. Імовірно, що й ті кілька наших географічних назв із коренем рав/рава (Равське, Рава-Руська) мають якийся зв’язок із можливою первісною назвою ведмедя — рав, рава. Прикметно, ім’я Рав’ята закарбоване в одному з київських графіті XI-XIII ст.

Найпошанованіший у творців Трипільської цивілізації тотем тур знайшов своє місце і в гербах української шляхти, зокрема Висоцьких, Зозульських, Куликівських, Оєзинських, Павловських. Варте уваги те, що слово тур уже зустрічається у Трипільській добі — воно було в лексиконах індоаріїв та етрусків. До найдавніших тотемів наших предків, як вважають дослідники, належала й змія. Її зображення як родового тотема успадкували українські шляхетські роди Байбуз, Брояків. Із доби тотемізму, як стверджує О. Братко-Кутинський, походять зображення кози/козла у гербах шляхетських родів Козловських, Полукозиць. Ця ж тварина-тотем намальована і в гербах родин шляхти Бялоцьких, Лоханських, Маковських. Прикметно, родини Козловських і Полукозиць зберегли свій родовий тотем/козу не тільки в гербах, а й у своїх прізвищах, які походять, без сумніву, від відтотемного імені першопредка роду типу Козел, Коза, Козик тощо. Те саме стосується і родини української шляхти Кур і Куриленків, у гербах яких зображені як родові тотеми кури (півень). Збереглася назва родового тотема і в прізвищі родини Ястрембських. У спольщеному прізвищі все-таки чітко простежується основа ястреб. Саме цей птах як родовий тотем намальований у гербі тих Ястрембських. Зображення яструба маємо і в гербах шляхетських родин Дабіжів, Дуничів, Мосцинських, Протасевичів, Рачинських, Свинцицьких, Хмільовських. Герби із зображенням яструба офіційно називалися Ястребець, зберігши назву птаха-тотема. Назва цього птаха має ще трипільське походження — за Ю. Мосенкісом, слово яструб належить до трипільського прасловника української мови.

Назву птиці-тотема успадкувала у своєму прізвищі родина нашої шляхти із прізвищем Голуб. Цей птах, що виступає в українській міфології та обрядових піснях світотворчою силою, став привабливим як тотем і для предків української шляхти із прізвищами Горський, Вербицький, Задарновський, Круп’янський, Сакович, Тимановський, Уземський. Усі ці родини мали у своїх гербах зображення голуба. Лексему голуб, за Ю. Мосенкісом, українська мова успадкувала з мови трипільців. У орнаментиці носіїв Трипільської культури трапляється зображення пса і вепра, зрозуміло, як тварин-тотемів. У Деревлянській землі, як стверджує краєзнавець М. Брицун-Ходак, вепр був жертовною твариною Богу Перуну. Отже, племінним тотемом задобрювали Бога. Зображення вепра подибуємо у родовому шляхетському гербі Крижановських. Іншого тотема — пса взяли у свої герби Конашевичі-Сагайдачні, Орлики, Корчаки, Ставські, Шульці.

Кілька родин нашої шляхти мали у гербах тотема-вовка. Так, на щиті герба Лянцкоронських бачимо образ вовка, із рота якого пашить полум’я. Ввели у свої герби зображення вовка-тотема шляхетські роди із житомирського Полісся — Пашковські та Пашинські. На зв’язок представників нашої шляхти із культом вовка указує записана М. Брицуном-Ходаком оповідь: «Були в Пашинах вовкулаки. Чародії були. Могли у вовка перекидатися. Вовкулаками були батько й син Вовковські». Поза сумнівом, що родовими тотемами у предків ряду українських шляхетських родин були птахи лебідь, орел, ворона. Малюнок лебедя мали у своїх гербах Борковські, Муховські, Шемети, а шляхта із прізвищами Драгомиров, Тетеря ввели в свої герби зображення ворони. Прикметно, відтотемне прізвище Ворона було у найдавнішої шляхетської родини житомирського Полісся, предки якої належали до воїнської касти Деревлянської землі. Зображення орла прикрашало герби шляхти із прізвищами Полетика, Сулима.

На щиті шляхетської родини Батурських намальовані три симпатичні жабки. Трохи дивно? Але не поспішаймо дивуватися. Для первісних мисливців, як припускає В. Давидюк, початок жаб’ячих хорів навесні підказував про настання линьки у хутрових промислових тварин, отже, й про необхідність припиняти полювання на тих тварин через поганий стан хутра. А ще для давніх людей співи жаб у певному місці означали, що там є вода, а в ті давні часи люди селилися тільки побіля водойм. Прикметно, один із гімнів «Рігведи» присвячений саме жабам, які віщують дощі, виспівуючи перед дощовою погодою. От вам і жаба-помічник людини. Ось чому ця істота була тотемом у певних родів.

Одним із найдавніших українських архетипів вважається дерево. Зображення дерева доволі часто віднаходимо у оздобленні трипільського посуду. Культ дерева присутній у багатьох українських обрядах. А в українських обрядових піснях оспівуються як рай-дерево явір, дуб, липа, береза, сосна, верба та ін. Отже, названі види дерев були тотемами у наших предків-сонцепоклонників. Зображення дуба, сосни прикрашають відповідно герби шляхетських родин Русанових та Годзембів, зрозуміло, як дерев-тотемів.

Усі перечислені тут родини української шляхти із їхніми тотемами в гербах обов’язково мають якийся зв’язок із певними українськими географічними назвами. По-перше, назва родового тотему могла бути використана як ім’я прапредка роду (що часто траплялося), а те ім’я, у свою чергу, прислужилося для витворення назви поселення, яке заснував чи яким володів отой прапредок. Друге, назва родового тотему могла бути використана для називання річки, потоку, озера, урочища, які локалізувались на землях певного роду. Ось тому в Україні є так багато відтотемних географічних назв, як наприклад, Веприк, Ведмедівка, Вороніж, Лебедин, Тур’я, Курозвани, Ястребня, Ястребенька, Соколів, Сокільча, Жабина, Жабокрик, Дубно, Дубрівка, Сосниця, Яворів та ін. Про це все йтиметься далі. Отже, у гербах української шляхти зберігається пам’ять про часи тотемізму на українських землях та про пізніші часи Трипільської цивілізації. Доба тотемізму, за М. Чмиховим, на наших теренах почалася десь у IX тис. до н. е.

На закінчення теми гербів шляхетських родин треба внести ясність у питання української шляхти. У нашій та й зарубіжній літературі помилково вважають чимало родин української шляхти поляками. Ця помилка живе і у свідомості багатьох українців. Такі вже парадокси української історії. Але із опублікованих у XIX ст. документів української шляхти (збірка «Акти о шляхєтскіх родах Юго-Западной Россії») видно, що десь із середини XVI ст. до середини XVII ст., коли Польща поширила свою владу на українські землі, понад 700 родин української шляхти перейшли у католицьку віру, зреклися українства, звабившись ледачим життям у тіні чужого меча. Дехто з істориків називав ту нашу еліту «украденими дітьми». Дійсно, Польська імперія переманила на свій бік ту нашу еліту з її багатствами і державницьким розумом. Україна залишилася як бідна бездітна вдова на попелищі. Згодом чимало із тих перекинчиків, як-от Сапеги, Остророги, Чарнецькі, Друцькі, допомогли Польщі остаточно поневолити українців. Як бідкався І. Мазепа: «Самі себе звоювали». Уже тоді у XVII ст. дехто з українських патріотів печалився отим зрадництвом української шляхти. Зокрема М. Смотрицький у своєму «Треносі» наводив великий список родових прізвищ українських шляхетських родів, які спольщилися, причислили себе до поляків: «… княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронскі, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та ін. без ліку… Хоткевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Милешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та ін.». Отже, ми повинні вважати своєю, українською, символіку гербів навіть тієї частини нашої шляхти, яка сама себе зачисляла до польської шляхти. А в тій символіці, як ми переконалися, є надзвичайно багато цінної інформації про українську сонцепоклонницьку минувшину, про Трипільську цивілізацію. Важливо, герби української шляхти указують на тісний зв’язок українства із Трипільською культурою і є ще одним аргументом, що українці є нащадками творців Трипільської цивілізації. Відомі українські учені В. Щербаківський, Я. Пастернак, В. Петров у тій чи іншій формі стверджували, що хліборобська етнографічна культура українства успадкувалася від носіїв Трипільської культури. Справді, навіть мовна пам’ять українців законсервувала тисячі коренів слів, пов’язаних із господарською діяльністю, побутом і духовністю, початки яких губляться у добі Трипільської цивілізації.

В українських народних так званих героїко-міфологічних чи то «чарівних» казках є постійним хліборобський мотив. То казки «Котигорошко», «Летючий корабель», «Три брати» і ін. Початки цих казок фольклорист В. Давидюк віднаходить у неоліті, себто в трипільських часах. Герої тих казок перед мандрівками в «чужі землі» мусять пройти випробування на зрілість: викорчувати ліс під ріллю, засіяти зерном зорану галявину, пустити воду для зрошення посівів, зібрати за одну ніч урожай, збудувати зерносховище, збудувати млин, змолоти зерно і т. д. Увесь смисл отих випробувань юнака, певно, зводиться до одного: ти йдеш колонізувати далекі землі, то ти мусиш навчитися кормити себе хлібом у тих краях. Ось вам і багатотисячолітня пам’ять про початки українських хліборобських технологій, традицій.

В українській мові збереглося чимало архаїчних слів, які доносять нам інформацію про первісні землеробські технології. Так, у нас є термін тереб — вивільнена від лісу місцина. Про давність цього слова свідчить назва поселення Теребовля, що згадується в «Літописі руському» у 1097 році. А необроблена земля колись давно у нас називалася лядо. Є в Україні і річка з назвою Лядова — притока Дністра. Вивільнену від лісу місцину ще колись наші предки називали — белиз, тобто біле, ясне місце, галявина. Можливо, від того белиз пішла назва однієї з гілок русів-українців — белзи, які згадуються у літописах XI-XIII ст. У тих же літописах під 1030 роком знаходимо назву поселення Белз у Галицькій землі. Від вивільненої у лісі під посіви місцини, а вона ще звалася гал, гала, галявина, без сумніву, постала назва примітивного безколісного плужка галаджійка, яким ту гал/галявину обробляли. На трипільське походження назви того плужка указує те, що її мовний корінь законсервувався у санскриті, де слово гала означає плуг, а галіка — орач, землероб.

Дехто вважає, що оранка у давнину проводилася у два прийоми: перш орали вздовж, а потім ще й проходили впоперек оранки. Так утворювалися по ріллі свого роду ромби пересічень подовжніх та поперечних ліній. Прикметно, саме такий ромб як символ заскородженого поля і як символ родючості доволі часто подибуємо у орнаментах та на жіночих скульптурках землеробів Трипільської доби. Краєзнавець М. Брицун-Ходак інформує, що на житомирському Поліссі після обжинок залишають пучечок стебел з колоссям, а на землі під тим пучечком «чертять» серпом, дряпаючи вздовж і впоперек, «оране поле» у вигляді ромбів. Той же краєзнавець зазначає, що у всіх «старих» селах Деревлянщини випікали коржі знову ж таки із отим знаком «ораного поля», прокресленим ножем по розпластаному тісті перед випіканням. Оцей ромб як символ родючості, щастя, що започаткувався у трипільських часах, — це пам’ять про нашу трипільську минувшину. У санскриті на означення понять посіви, вруно, урожай є тер­мін сасья, який дуже близький до українського щастя. Санскрит знає й слово санасі — урожайний, золотий. Тут бачимо співвіднесення урожаю із коштовним металом, що часте і в українських обрядових піснях із мотивом «золотого плуга», де оспівуються золоте зерно, золоте стебло, золотий колос тощо.

Ритуальний обробіток весняного поля у наших подніпровських предків присвячувався весняному Сонцю. А однією з назв Сонця тоді була назва Ор, звідки й постало, за О. Братком-Кутинським, наше — орати. Як давно відбувалися на українських землях оті ритуальні оранки підказує «Рігведа» своїм славенем-гімном 57 мандали IV, який називається «До Божеств поля». Там є такі возвеличування: «Дякуючи Володарю поля, з його допомогою як друга ми покоряємо поле… О Володарю поля, подоїсь у нас медовою хвилею». Такий же Господар поля або Польовий Дух, за В. Давидюком, є і в прадавній українській міфології. Атрибутом того духа дехто вважає Дідуха — снопка стебел зернових культур. Тезком нашого Дідуха в індоаріїв було Божество Дадвах. Згаданий Давидюк пише, що пов’язані з Польовим Духом вірування особливо відчутні у регіонах поширення Трипільської культури. В індоаріїв були Божества борозни — Сіта і Сіра. Ім’я Сіта мала дружина Бога індоаріїв Рами. Сіта — це типове сонцепоклонницьке харизматичне ім’я, адже слово сіта у санскриті означає борозна. Прикметно, в одній із українських обрядових пісень подибуємо слово сіто, співзвучне індоарійським назві борозни та імені Богині: «Сіто, сіто на новеє літо! Роди, Боже, жито й пшеницю». Записувач цієї пісні З. Доленго-Ходаківський роз’яснює, що словом сіто у нас називали «посєянноє озімоє». Очевидно, це трипільського походження слово сіта/сіто збереглося в українській мові у назві річки Сітомль, яка згадується в літописах Русі-України в XI ст. Можливо, й наші слова сит?, ситий мають етимологічний зв’язок із тим нашим прасловом сіта/сіто.

Пов’язані із зерновиробництвом наші слова полоти, прополювати, себто захищати посіви від бур’янів, теж мають трипільський мовний корінь пал/пол. У санскриті слова із основами пал/пол означають захист. І в нашому слові урожай теж є трипільський мовний корінь, адже Ур — то в нас в прадавнину — Сонце, що підтверджує санскрит. Чимало наших «землеробських» слів мають початки у часах Трипілля, бо у санскриті віднаходимо їхні корені, а й чи повні відповідники: поле — пгала, нива — ніві, родити — родга, збіжжя — субіджя, віяти — вію, полова — палава тощо. Та й назви зернових культур пшениця, просо, горох, як доводять С. Мандебура та Ю. Мосенкіс, виникли у добу Трипільської цивілізації.

Дослідники мови трипільців О. Маловічко та В. Козирський зачисляють до лексики трипільських племен такі землеробські терміни: орати, жати, молотити, молоти, терти, місити, сапа, серп, каша, борошно та ін. Ці ж дослідники вважають, що «Трипільську археологічну культуру ство­рили ті, хто залишив нащадкам такі слова, як барило, бик, борошно, бро, буда, бук, булка, бульба, буряк, віл, гак, глина, дах, зерно, зір, каша, комин, комора, огірок, олія, онук, орало, орати, сапа, сокира, сьорбати, тісто, хата, хліб та ін.».

Довготривале з прадавніх часів заняття нашими предками хліборобством знайшло потужне відголосся в українських географічних назвах. З-поміж таких назв маємо: Борознянка, Горопашні, Розпашне, Заора, Лани, Лемешівка, Сошникове, Горохів, Житнє, Житники, Житні Гори, Житані, Пшеничники, Пшеничне, Просяне, Гречки, Гречаники, Колосівка, Коноплянка та ін. Про українців як хліборобів свідчать і наші прізвища: Горопашний, Горох, Горошко, Гречко, Гречанюк, Лановий, Лемішко, Житник, Мірошник, Мельник, Пшоняк, Пшеничний, Просяний, Просянюк, Олійник, Овсянко, Оридорога, Раленко, Плугар, Плужник, Соха, Соханко, Сівак, Сівець, Ралюк, Ральчук, Чепига, Чепіжко, Сноповий, Женченко, Женчук, Коноплянко, Конопляний та ін.

Як прямі нащадки творців Трипільської цивілізації українці успадкували не тільки чимало витворених трипільцями технологій у рільництві, а й у будівництві, у видобутку й обробці металів і, вірогідно, пов’язані з цими технологіями терміни. Звернення до лексиконів найдавніших вихідців із Праукраїнської Материзни уможливлює робити висновок на користь висловленої тези. Так, у санскриті маємо терміни кхада — хата; дам — дім; кута/куті — курінь, куток; двара — двері; такша — тесляр; кілака — кілок та ін. А в лексиконі пелазгів та етрусків були слова: домус — дім; теремнон — терем; тес — дошки, тес; двар — двері тощо. Дехто із археологів зачисляє до поселень пізньотрипільського етапу укріплені поселення Городське та Усатове. Тому, ймовірно, із тих часів на українській землі існують слова на означення укріплених поселень і, може бути, що такі українські топоніми, як Острог, Завадів, Завадівка, Городище, Городське, мають початки у пізньотрипільських часах. Адже острог — то збудоване укріплення із загострених необтесаних колод, а завада — то рукотворна перешкода із повалених необтесаних дерев. Та й город — то обнесене (огороджене) дерев’яними захисними спорудами поселення. Трипільські початки має наше слово вал — у санскриті є його відповідник — вала.

(Далі буде)

Станіслав Губерначук