Некуртуазна бесіда

Новітня історія України цілком може бути представлена як безперервна низка чуток, пліток, скандалів і пересудів, заздалегідь підготовлених або імпровізованих піарівських акцій, особливе місце серед яких займає епатаж. Епатаж, провокація, скандал — це гарантований засіб стати пізнаваним, привернути увагу мас-медіа й широкого загалу до своєї персони.

Це далеко некуртуазна бесіда індивіда із суспільною свідомістю, і така публічність не кожному під силу. Зазвичай дієвість епатажу довгострокова, проте ця тривалість різна, бо залежить і від випадку, і від самого героя. Часом досить однієї історії, щоб вписати своє ім’я в Історію. Однак якщо герой не виправдає очікувань публіки, вона поступово забуде його, і він неодмінно втратить узнаваність.

З погляду психології, ефективність провокації й епатажу ґрунтується на публічному насильстві культурних норм і традиційних установок суспільства. В основі скандалу — ціннісний конфлікт, який стає надбанням широкої аудиторії лише у випадку його висвітлення в традиційних mass-media й іnternet-media.

Політики й політтехнологи іноді, а то й постійно, вдаються до епатажу. Завжди це спектакль, лицедійство одного або кількох акторів, найважливішим моментом якого є чітке усвідомлення психології аудиторії, що підпадає під вплив. Такий генералізований посил суспільній свідомості повинен бути детально прорахованим. Імпровізації вдаються ли­ше винятковим особистостям, та й то в межах обраної стратегії.

Нині великий прихильник епатажу регіонал Нестор Шуфрич змінив імідж — посоліднішав. Полишив «велику політику» скрізь і завжди епатуючий публіку Михайло Бродський. А з ним і «Яблуко» закотилося, а «Вільні демократи», всупереч очікуванням і скандальному передвиборчому гаслу «Змусимо цих виродків бути чесними!», залишилися за бортом.

Постійно до епатажу вдається й інший вільний демократ, політолог і по­літ­технолог Дмитро Вид­рін. Але, вочевидь, суспільство бентежить глибина його психоаналітичних викладів, як то: «Політика людям заміняє навіть порнографію. Вона перетворилася на зону, куди люди сублімують і свої сексуальні мрії, зокрема патологічні». Чи то звання професора не дає змоги Видріну закріпити в колективній свідомості проектовані ним образи (як от БЮТ — «маткове об’єднання» або Тимошенко — «Валькірія»), чи щось інше. Але набір метафор і вигадливих алегорій від політтехнолога Видріна найчастіше не знаходить подальшого поширення. Може, проблема в тім, про що й сам він говорить: «Я фахівець із видів і внутрішньовидових відносин. Знаю, як працює рій, але не знаю, які конкретно відносини між маткою й бригадиром робочих бджіл»?

«Я дисциплінована людина: ходжу на всі засідання Верховної Ради, блокую трибуну й, крім голосування, роблю там усяку іншу «дрібну» роботу. Наприклад, складаю класифікацію психологічних типів парламентаріїв. У мене вже є солідна таблиця, і рано чи пізно я все-таки створю «психоідеограму» всього депутатського корпусу», — проголошував Видрін під час перебування депутатом Верховної Ради. Недавно, напевно, частина саме цих праць і була представлена на сторінках одного з популярних тижневиків у вигляді політико-соціального й соціально-психологічного трактату про можливості «обхвату всієї влади в країні».

Колючість, в’їдливість «найвільнішого демократа», безумовно, поступається іскрометності Прем’єра. Результативність Юлії Володимирівни наявна. Хоча чого варті спостереження (!) згаданого політолога, коли він зауважує: «Його (Віктора Андрійовича. — Ред.) патріархальну «трипільську душу» безмежно дратує її (Юлії Володимирівни. — Ред.) невмотивована, на його погляд, негайна реактивність і навіть гіперактивність, яка аж ніяк не збігається з його ритмікою політичного, історичного й біологічного буття. Дратує її «нелюдська» працездатність, на тлі якої решта політиків видаються тюхтіями й обломовими. «Пасивний утопіст» ВАЮ тут явно програє «активному популістові» ЮВТ. А ще його безмежно дратує її невловимість. Його пафосне однозначне мислення в кожному її вислові бачить прихований зміст, сповнений глузувань і навіть знущань, невловимих і ядучих, як той біогаз. Біогазова принцеса не вміщається у світ його однолінійних персонажів — любих друзів, заклятих ворогів, кумів і підлеглих, — і тому вона для нього загрозлива загадка, не розгадавши якої, марно сподіватися не тільки здобути абсолютну владу, а й загалом залишитися в полі­тиці. А може, й просто на волі». Здається, краще й не скажеш, але не полишає відчуття, що це колись уже чув.

Здавалося б, немає нічого особливого у висловах Юлії Тимошенко, коли вона говорить про «бурятські казки» Єханурова, «сльози і соплі» Петра Порошенка. Але самі висловлювання Тимошенко не залишаються не поміченими, хоча в них і складно знайти якийсь глибинний зміст, немає й ознак імпліцитного політичного нарративу або прихованої, особливої логіки, що впливає на колективне несвідоме.

Може, вся справа в тому, кому належить та або інша репліка, дія, і яке «фасцинативне навантаження» доносить автор аудиторії, і в наявності акторських здібностей. «Завтра буде офіційна процедура прощання з коаліцією. Тому хто з квітами, хто з вінками — приходьте на десяту годину», — урочисто промовляє Голова Верховної Ради. Йому так подобається власний дотеп, що наступного дня він не може не розвинути його: «Хвилину мовчання виголошувати не будемо!»

Тимошенко говорить, що не буде з «чередою баранів» у прірву стрибати. «Уряд і я, як Прем`єр-міністр, не належимо до стада баранів, у якому прийнято: якщо один баран стрибнув у прірву, то решта стрибають за ним. Ми не стрибатимемо в прірву, а утримуватимемо стабільність у країні на дуже високому рівні», — проголошує глава уряду. ЗМІ й маси одразу підхоплюють такий однозначний посил. І зовсім невдало відгукується Арсеній Яценюк, стверджуючи що він «невеликий знавець у зоології, але наскільки відомо, барани у прірву не скачуть».

Так, з певною часткою умовності, та й тільки, по­дібні заяви можна зарахувати до епатажних. Явище епатажу, як правило, пов’язане з такою властивістю, як несподіванка. Це можна розшифровувати і неочікуваність тієї або іншої репліки, і подання небаченого раніше дійства людиною, від якої ніхто цього не очікував. Але от саме лицедійство Юлії Тимошенко останнім часом стає дедалі передбачуванішим. Інша справа — прагнення прищепити аудиторії очікування нового «театру одного актора».

Юлія Володимирівна не обмежується еквілібристикою думки. «Тимошенко хоче щось нам сказати своїм гардеробом, але ми не розуміємо, як можна було зробити сукню найконсервативнішого кольору — сірого — зухвалим й епатажним. Як до серйозного костюму на фасад причепити розкидисту троянду, — констатує «експерт з перевдягання» Саша Денисова. — Нам важко уявити, як можна надягати безмежно високі каблуки при нестерпно вузьких спідницях і при цьому бадьоро крокувати владними коридорами. А може, це все і не для нас призначено? Будь-який аналітик моди скаже вам, що не до краси й спецефектів прагне Юлія Володимирівна. Не до епатажу. А до елегантності Жаклін Кеннеді. Шанель якось турбує. Але на шляху до досконалості ні-ні, та й вискочить рюшик, бантик і волан, як чорт із табакерки. Бо натура невгамовна, яскрава. Вона переливається й виблискує. Не діамантами — так перлами. На шиї нитка перлин, кільце з перлами й сережки теж з перлами. Як поєднати буржуазний дизайн з українською вишиванкою? З народною мережкою на боці? З високою талією й роз­кльо­шеним кроєм білосніжної двійки, що нагадує вбрання гоголівських Одарок? Ось це схрещення Євросоюзу й Сорочинського ярмарку і є Юлія Володимирівна».

Те, що нині відбувається в українській політиці, зовсім не означає, що епатаж як один з досить ефективних прийомів політичної реклами став надбанням обраних, тим більше говорити, що той остаточно пішов зі сцени. Але місць умовно вільних предостатньо. То там, то тут можемо спостерігати сплески використання по­дібних прийомів. Ось і недавно мер Запоріжжя, гість ток-шоу Савіка Шустера, епатував публіку, як і самого ведучого програми, дивною аналогією: коаліція — менструація. «Коаліція як менструація: якщо вона є — добре, якщо немає — погано», — зазначив міський голова. Звісно, що брудно. Головне в епатажі — почуття міри. Очевидно, нічого розумнішого піарники меру запропонувати не змогли.

Конституціаліст, неабиякий знавець Основного Закону й професійний журналіст Сергій Рахманін, який назвав Президента неуком, сьогодні дедалі більше вдається до психоаналізу. «Ющенко, зважаючи на все, в рейтинги не вірить, — говорить журналіст. — Інакше не заїкався б про готовність балотуватися на другий термін. Ющенко вірить у свою місію. В адміністративний ресурс. І в Балогу. Хіба мало? Однак до дочасних парламентських виборів невдалого арбітра нації підштовхують зовсім інші резони. Яка головна тактична мета Банкової? Ющенко не хоче, щоб Тимошенко була Прем’єром. У чому Банкова вбачає головну стратегічну загрозу? Ющенко боїться, що Тимошенко стане Президентом. Віктор Андрійович вважає, що вибори допоможуть йому повною мірою реалізувати свої бажання і цілком позбутися стра­хів». А от відверта в’їд­ливість, часом вдала, простежується практично в кожному опусі Володимира Скачка й Олександра Юрчука. І в індивідуально вистражданих матеріалах, і у створених в «чотири руки». Автори паплюжать всіх і все, ставлячи своє видання в ряд найбільш читаних.

Нині дедалі частіше елементи епатажу вплітаються в мову політиків, стають складником ток-шоу і прес-конференцій полі­тиків. Політтехнологи Юлії Тимошенко радять своїй «підопічній» щораз, закінчуючи виступ, «ставити крапку» у формі анекдоту про Ющенка. І вони не даремно сподіваються, що міфотворці, які обсновують чутками «головну героїню» нашого часу, уже на основі власних фантазій, але відповідно до запропонованого їм політтехнологами, створять власний реальний образ.

«Недавно я читала дуже цікавий жарт, — повідала журналістам Прем’єр. — Там було описано ситуацію, коли Балога дає Ющенко інформацію: «Віктор Андрійович, сьогодні у світі починають випробування адронного коллайдера. І світ може зникнути». На що Ющенко запитує: «А Тимошенко теж зникне?». «Ну, безумовно, — відповів йому Балога. «Ну, тоді нехай випробовують», — сказав Ющенко.

Епатаж, провокації, сенсації й скандали в шоу-бізнесі давно стали гарантованим способом бути впізнаваним і домогтися уваги до своєї персони. Але психологія лідерства й психологія мас не завважують такого поняття як «епатаж», психолінгвістика як психотехнологія зайнялася екпериментальною психологією у вигляді «Шоу шепелявих» або в чистому виді як політтехнологія вустами Юлії Тимошенко.

 

Р.S. Доречна недоречність. Можна часто в середовищі піарників почути реакцію на плакати, якими був обвішаний Лондон, із зображенням людей в момент оргазму. Тут епатаж стає невід’ємним складником бренду, — констатують ЗМІ. Часто згадують біл-борди Mondoro Asti із зображенням голого чоловіка, у якого інтимна зона прикрита тільки пляшкою шампанського, зі слоганом: «Спробуй мій Мондоро». Це приклад, коли епатаж виходить за рамки традиційного спри­йняття, найближчим часом він узвичаїться в українському політикумі, а бізнес неодмінно візьме його на озброєння. Своєю чергою, таке заплановане, екстраординарне явище, безумовно, викличе інтерес до приватного життя публічних персон. Цей епатаж нічого загального не матиме з кічем зірок шоу-бізнесу. Проте, схоже, на черзі шквал сексуальних скандалів і різних викриттів. Адже ми нічим не гірші за всякі там Америки й закордони!

Валентин Лисенко