Працювати за покликом серця!

На прес-конференції, яка відбулася напередодні в Міністерстві охорони здоров’я України, Президент Всеукраїнської асоціації паліативної допомоги Світлана Мартинюк-Гресь звернулася до засобів масової інформації з такими словами: „Не стійте осторонь проблем, з якими мають справу люди. Від правдивого репортажу залежать долі майже півтора мільйона пацієнтів, що потребують паліативної допомоги. Знайдіть час в ефірі чи виділіть шпальту газети про буденне життя хоспісу, відділення сестринського догляду чи життя одинокої прикутої до ліжка людини. Доносьте інформацію не тільки в переддень, а постійно. Сійте зерна милосердя, і проростатиме велике поле добра та турботи про ближнього. Воно вам воздасться сторицею”. Тема надто болюча і тільки байдужих може залишити осторонь.

— Саме словосполучення «паліативна допомога» накликає   смуток. У всякому випадку про це йшлося на прес-конференції. Світлано Дмитрівно, що спонукало Вас займатися саме цим напрямом?

— Паліативною допомогою займатися не кожному дано. Дуже важко і морально, і фізично. Це частина мого життя, адже майже двадцять років відпрацювала в найважчому відділенні Науково-дослідного інституту онкології. Це початок моєї трудової діяльності після закінчення навчального закладу, це школа передового досвіду, яка дала мені старт на все життя — йти працювати туди, де найважче і де ти можеш приносити найбільшу користь.

Здебільшого паліативною допомогою займаються ті, життя яких торкнувся смуток, залишивши шрами на серці. Як у часи далекої моєї юності, коли в день мого весілля помер мій батько, так і не дочекавшись диплому лікаря єдиної доньки. Тому все своє життя я воліла займатися тільки паліативною допомогою, мета якої — полегшити людям останні дні їхнього земного життя. Вся моя діяльність — як данини пам’яті мого батька.

— Ви — активний громадський діяч. Яке враження від громадської роботи?

— Життя людини має певні періоди — падінь і злетів, досягнень і розчарувань. Але нічого не вдієш — таке життя. Найголовніше — завжди залишатися людиною. Саме такою мене навчила бути наша Академія. Я, напевне, і не відбулася б такою, якби не отримала в МАУП настанову життя. Шкодую, що не навчалася з першого курсу. І заздрю студентам, які мають змогу здобувати знання європейського рівня.

— Громадська робота нині стає модною. Поділіться досвідом, який фах потрібно здобути, щоб стати громадським діячем?

— Громадським діячем можна стати, маючи будь-яку спеціальність. Головне — впроваджувати знання основної спеціальності в суспільство. В мене найкраща в світі спеціальність — медична психологія, якою я дуже пишаюся, як і пишаюся тим, що здобула її в Академії. Це спеціальність, без якої сьогодні не обійтися в Україні, особливо в часи суцільних криз. Щоб нині вижити, в країні має бути дуже добре розвинута психологічна   служба. Ще трішки потрясінь в державі, і тоді кожному другому потрібна буде допомога   психолога.

— Але нині молодь прагне мати великі заробітки. Та ще й щоденні розваги, престижні машини, відвідувати сучасні тренінги, майстер- класи. Чи не так?

— Так. Нинішні фахівці хочуть мати престижні місця, ще й високооплачувані. І їх можна зрозуміти — гроші диктують умови та моду життя.

Професія медичного психолога особлива, адже таких фахівців найбільше потребують в медицині, зокрема в паліативній допомозі. Працювати мають фахівці з великим досвідом, які мають першу базову медичну освіту. Саме такі питання обговорювалися під час проведення IV Міжнародної конференції «Актуальні проблеми паліативної допомоги», присвяченої Всесвітньому дня хоспісів.

Як зазначив відомий вчений А.Гнєздилов, медичні психологи мають стати між пацієнтами та священиками. Адже не кожний пацієнт в останню годину життя сприймає священика. Тільки медичний психолог має його налаштувати на переосмислення свого життя та підготувати до відходу у Вічність. І зазвичай таких знань не завжди достатньо у фахівців, щоб стати опорою для хворої людини та членів його родини.

Була приємною велика повага відомого вченого до нашої Академії, а відтак і до мене як колишньої випускниці, яка впроваджує здобуті знання в розвиток паліативної допомоги. До речі, пан Гнєздилов, знаючи про авторитет нашого ВНЗ, погодився приїхати до МАУП та провести майстер-класи та цикли лекцій для студентів медичних психологів.

— Останнім часом ми відчуваємо підвищену увагу до нашої держави. Тому можемо припустити, що такий захід відбувся в Україні?

— На жаль, ні. Конференція відбулася в Мінську. Я представляла паліативну допомогу України. Наша держава серед 10 учасниць виглядала досить достойно. Українська модель сподобалася таким країнам, як Росія, Латвія, Литва, Білорусія та Молдова. Країни, в яких цей напрям вже давно розвивається, хочуть вивчати наш досвід та досягнення. А такі країни, як Австрія, Німеччина, США, Швеція та Швейцарія готові надати всіляку підтримку заради розвитку паліативної допомоги на належному рівні.

— І ми можемо вже ділитися своїми досягненнями?

— Особливість паліативної допомоги в нашій країні в тому, що вона не адаптована до нашого суспільства. Зарубіжний досвід не може спрацював тут. Тому до розвитку моделі медично-соціальних послуг ми підходимо виважено. Складники моделі — патронажна служба і стаціонарна.

У будь-якому випадку потрібно виважено підходити до вирішення будь-яких ситуацій. Ту силу-силенну проблем, які нині є в нашому суспільстві, звичайно, не в змозі вирішити Міністерство охорони здоров’я. Зокрема, коли це стосується питання паліативної допомоги.

До речі, жодна країна в світі не може забезпечити на державному рівні фінансування цього виду допомоги. Зазвичай такі заклади утримуються за рахунок меценатської, спонсорської допомоги та пожертвувань. Що, на жаль, не модно в Україні.

— Але ж в Україні достатньо лікарень. Провідуючи знайомих, можна навіть бачити порожні ліжка в київських лікарнях.

— Лікарень в Україні справді достатньо. Але пацієнтів, які потребують паліативної допомоги, понад півтора мільйона. Це пацієнти з довготривалим перебуванням у лікарнях. Для таких пацієнтів потрібно насамперед створити умови високопрофесійного медичного догляду. Лікувальних установ, які б давали притулок таким людям, немає. Точніше, вони є, тільки в недостатній кількості,   забезпечують тільки 1% потреб суспільства.

Окрім того, до вирішення проблем одного такого пацієнта задіяно до десяти членів родини. Це ще добре, коли вони є, здебільшого ж це люди, полишені напризволяще, самотні.

Як свідчить статистика, в Україні майже 900 000 пацієнтів з онкологічною патологією, майже половина — самотні та люди похилого віку. Кожен 57 житель країни онкохворий, а кожен 7 житель села помирає від онкології, до того ж у страшних муках. Варто тільки поїхати та подивитися на медичне обслуговування сільського населення.

— У нас всі звикли що хтось має давати рецепти. Який вихід на Вашу думку з ситуації що склалася?

        — Одного рецепту не може бути. Бо не можна порівнювати надання медичної допомоги в районному містечку, обласному центрі чи столиці. Насамперед це питання органів місцевого самоврядування. Люди мають бути потрібні завжди, а не тоді, коли вони молоді, гарні та працьовиті. Дуже приємно, коли місцеві органи влади мають такі питання за пріоритетні. Як приклад — Ставищенський район, у якому наша організація придбала напівзакинуту лікарню та недобудовані дитячі садочки для Центру медично-соціальних послуг «Милосердя». Окрім того, всіляко допомагає вирішенню питань. Коли є співпраця органів державної влади з громадськістю, то й буде успішний результат.

— В Україні з усіх боків щоденно стверджують про дефіцит коштів. Для прискорення справ та досягнення успіхів Ви, напевне, вибрали багатий район?

— Коштів у нашій країні завжди бракува. Вистачає тільки проблем, які потрібно, як старе рядно латати. Але це проблеми в рамках всієї країни. Безнадійно хвору людину мало цікавлять проблеми всієї країни, її цікавлять особисті проблеми. Тож ми об’єднали свої зусилля з керівниками Ставищенського району А.Дерманцем та В.Рацюком задля негайної допомоги жителям району. До речі, щорічно в районі зникає з карти одне село. Хіба це не інформація для негайних роздумів та прийняття кардинальних рішень?

Зазвичай, у нас починають говорити, коли вже все зроблено. Ми благодійна організація і, звичайно, коштів не маємо. Але це не означає, що не потрібно нічого не робити. Тому взяли на себе місію збудувати Міжрегіональний центр для жителів київського регіону за рахунок інвестицій, меценатських коштів та пожертвувань.

— За кордоном дуже розвинене меценатство. Навіть у нас люблять хизуватися новоспечені меценати. То можна дізнатися, під чию опіку потрапив Ваш Центр?

— Як кажуть, надія помирає останньою. Тому щиро сподіваємося, що знайдуться люди, які не байдужі до людського горя. Світ не без добрих людей. Ніхто не знає, що на нього очікує завтра.

Мені наснаги для створення такого Центру додала студентська молодь МАУП. Ще минулого року під час відзначення Всесвітнього дня паліативної допомоги було запропоновано провести Всеукраїнську акцію допомоги. Навіть встановили ліміт пожертвувань: щомісячно 1 гривня.

— І за одну гривню можна щось зробити? У час шаленого зростання цін!

— Так, за гривню. Є символічне число дванадцять. Дванадцять апостолів, дванадцять місяців, дванадцять гривень. В рамках всієї Академії це дуже великі кошти для допомоги людям, які в найближчому часі матимуть змогу дожити життя в належних умовах. А студенти матимуть змогу по цеглинці збудувати таким людям заклад європейського зразка. Хіба не патріотизм сучасної молоді? А ми кажемо, що нинішня молодь не здатна на подвиги.

На днях відбулася конференція в Колонній залі Київської мерії «Співпраця столичних органів самоврядування з вищими навчальними закладами Києва». В рамках проведення Всеукраїнського місячника милосердя та меценатської допомоги ініціатива маупівців була підтримана студентськими радами інших ВНЗ, зокрема Медичного та Авіаційного університетів. А отже, добрі справи завжди у повазі. Це те милосердя, яке буде передаватися з покоління в покоління.

— Допомога має бути тільки фінансова?

— Чому тільки фінансова? Скільки людей потребують тільки уваги. Не обов’язково бути медиком. Хіба, щоб принести ліки з аптеки одинокій людині чи просто почитати казку онкохворій дитині, потрібна медична освіта? А скільки одиноких людей, прикутих до ліжка, потребують юридичної допомоги, особливо в час дорогих юридичних послуг? Нині кількість людей, яким необхідно просто хоча б раз на тиждень зателефонувати і вислухати їх, сягає майже за десять тисяч. А що потрібно хворій людині? Знати, що вона потрібна суспільству не в день виборів, а завжди.

— Як можна здійснювати допомогу?

— Наша організація створила волонтерський клуб «Милосердя», до роботи якого можуть долучитися всі охочі. Перші його членами — студенти Академії. Адміністрація ВНЗ навіть приміщення нам виділила, знаючи наскільки це актуально.

Милосердними не народжуються — милосердними стають. Мені здається, що в першу чергу іспит на обрання професії мали б пройти майбутні соціальні працівники. Адже саме це основні аспекти соціальної роботи. Дуже часто такі фахівці отримують дипломи, а не знають свого призначення. До нашої організації щоденно звертаються понад 50 осіб, які потребують такої допомоги, але ми не в змозі задовольнити всіх. Тому будемо дуже вдячні всім, хто за покликом серця виявить бажання допомагати таким людям.

— В реалізації проекту, напевне, бере участь багато спонсорів?

- У це дуже хотілося б вірити. В Україні не модно допомагати. Точніше, допомагають там, де вигідно. Але не в нашій справі. Не раз говорила: «Так склалося, що найбільше уваги приділяють народженню дитини, не знаючи, ким вона виросте, і зовсім не приділяють уваги людині, з якою сталося горе, особливо тоді, коли вона безнадійно хвора». Хоча це може трапитися з кожним, перед смертю рівні всі.

Багато написано листів-звернень до відомих людей в Україні з проханням про допомогу в будівництві Центру, але, на жаль, через політичний туман не видно сліз людей, які полишають цей світ у страшних муках. Хвороба та горе об’єднують людей, особливо тих, хто не має навіть копійки на дорогу до районної аптеки, аби купити останні ліки свого життя — знеболюючі.

— Саме це Вас змусило звернутися до ЗМІ?

— Так. Але це тема не популярна. Порівняно, наприклад, з політикою. Хоча рівень розвитку турботи про людей з обмеженим прогнозом життя, інвалідів свідчить про гуманність всього суспільства. Допомога тяжкохворим спів­вітчизникам повинна будуватися на засадах гідності і високої поваги до життя людини. Дуже хочеться до цього дожити.

Користуючись нагодою, дозвольте звернутися до читачів Вашої газети з проханням приєднатися до Всеукраїнської благодійної акції милосердя та доброчинства, спрямованої на допомогу людям з обмеженим прогнозом життя.

Центр медично-соціальних послуг «Милосердя»:

р/р 2600373752

МФО 380805

«Райффайзен Банк Аваль»

Призначення платежу:

Благодійний внесок

 

Заздалегідь щиро вдячна за Ваше милосердя.
Світлана Мартинюк-Гресь
Президент Всеукраїнської асоціації паліативної допомоги
Президент Центру медично-соціальних послуг «Милосердя»