Сміття

Минулого тижня нарешті вдалося вирватися на природу. І не нальотом, а з ночівлею в наметах, риболовлею та кулешем і юшкою на багатті. І не кудись у поліські пущі чи на волинські озера, а на околиці Києва, до озера Лебединого. Донедавна це був шмат незайманої природи з дубовими гайками вздовж берега, густим очеретом, лебедями і навіть бобрами, не кажучи вже й про рибу…

Щоправда, північний берег Лебединого вже да­вно і надійно знищила індустріалізація шляхом побудови потужної ТЕЦ і не менш потужного заводу по спаленню сміття. Тож уся надія була на південні околиці озера.

З’ясувалося, що лебеді тут ще водяться. Знайомий рибалка минулого року бачив бобра. А от птаство з гайків зникло. І головне — риба вперто не бажала клювати.

Та найсумніше не це, а те, що весь південний берег Лебединого — від води до житлового масиву Позняки — зусиллями співвітчизників перетворений на гігантське неофіційне сміттєзвалище. Чого тут тільки немає! Гори побутових відходів, ще цілком придатне до повторного вживання будівельне риштування, новісінькі піддони для цегли з імпортної (!) деревини, ординарне побутове сміття… а найбільше вразили кургани застиглого бетону. От, виявляється, як у нас у столиці підтримуються високі ціни на житло.

З геть зіпсованим настроєм повернулися додому — і дізналися кілька свіжих новин. По-перше, попри протести місцевих жителів, на березі Лебединого за кілька кроків від станції метро планують збудувати гігантський торгівельно-розважальний центр — без очисних споруд. Все, даруйте, лайно піде в озеро. До речі, офіційно це вже не озеро. Хтось впливовий (чи добре підмазаний) уже перейменував його в… технічний басейн.

Кінець красі!

Трагедія озера Лебединого — не виняток. Несанкціоновані звалища не відсьогодні взяли столицю незалежної України у міцну смердючу облогу. Тверді відходи нищать те, що на поверхні, рідкі просочуються через ґрунт до водоносних шарів аби повернутись у наші водогінні крани. А в самому Києві — і не тільки в ньому — смі­ття, мов ті метастази, вражає наші двори, парки, сквери і навіть під’їзди.

Жити по вуха у бруді, мов та, вибачайте, свиня — це генетична особливість РАБА. Так він реагує на відсутність свободи і власного майна.

Але ж ми — не раби! Часи, коли нас, українців, поганяли і гнобили чужі хазяї, минули. І не повернуться. А ми дозволяємо нищити безликим архітектурним секонд-хендом історичний центр нашої древньої столиці. Дай ни­нішнім хазяям Києва волю — і вони перетворять його на суцільний офісно-торгівельно-готельно-розважальний центр… оточений еверестами сміття.

Дивний ми народ! Позбулися нарешті ідеологічної цензури в літературі та мистецтві, аби дозволяти певним хворим «геніям» публічно демонструвати те, що у цивілізованому світі показують лише лікареві — гінекологу або урологу.

Ми здобули право на свободу слова і самі не помітили, коли це слово стало матюком.

Ми відстояли своє право обирати, а не тупо голосувати за когось призначеного — аби тут-таки продати це право за пакет цвілої гречки черговому аферисту.

Ми витрачаємо у нашій дуже небагатій країні сотні мільйонів доларів на удосконалення парламентаризму і в результаті байдуже потураємо тому, що до святині цього парламентаризму — Верховної Ради часто-густо втрапляє не еліта нації, а постсовкове сміття.

Що з нами діється? Кажуть, українці повільно запрягають? Товариство, воли давно вже повиздихали від голоду, доки ми тупо видивлялись у телевізорі марафони чергових шустриків.

Українські ЗМІ, захлинаючись від хворобливого збудження, обіцяють нам, що чергові-позачергові вибори будуть ще бруднішими, ніж попередні. А якими вони ще можуть бути у болоті посеред смітника?

В.Н.