Ядерна програма Російської імперії. Її почали впроваджувати ще до Першої світової

Як відомо, на самому початку ХХ ст. німецький вчений В.К.Рентген відкрив так звані «Х-промені». Ще через вельми короткий проміжок часу А.Беккерель, П.Кюрі та М.Склодовська-Кюрі відібрали у матінки-природи таємниці полонія, радія та природної радіоактивності, Д.Д.Томпсон на власні очі «побачив» електрон, а британець Е.Резерфорд в 1911—1914 роках отримав достовірну інформацію про те, що таке атомне ядро та його протони. Звісна річ, кожен з перерахованих тут нами дослідників отримував за свої наукові досягнення досить щедру винагороду у вигляді індивідуальних Нобелівських премій.

Західны спе­ціалісти пысля цих відкритті впали в стан розумової атрофії. В це зараз важко повірити, однак навіть «англійська школа» цієї науки після гучних досягнень своїх представників напередодні Першої світової війни, сором’язливо мовчала все наступне п’ятиріччя, лише 1919 року спромігшись, шляхом трансформації азоту в кисень, здійснити повноцінну ядерну рекцію.

Уряд Російської Імперії, поставивши перед собою питання відповісти на виклики зовні, зокрема, в галузі обороноздатності, у переддень Першої світової війни, своєю чергою, відразу ж опинився перед не менш складною проблемою: як стимулювати на нові досягнення російську економіку?

Через кілька місяців з моменту початку бо­йових дій, 21 січня 1915 року, на черговому засіданні фізико-математичного від­ділення РАН В.І.Вернадський оприлюднив заяву, в якій йшлося про необхід­ність створення «Комиссии по изучению естественных и производительных сил России» — творчого об’єднання наукової еліти країни, чия діяльність була б направлена на конструктивне переведення основних галузей виробництва на військові рейки. Отримавши підтримку академіків Н.І.Андрусова, князя Б.Б.Голіцина, О.П.Карпинського та М.С.Курнакова, головні ідеї цього документу відразу ж лягли в основу спеціального меморандуму, де, між іншим, читаємо: «В переживаемую историческую эпоху, требующую напряжения всех сил нашей страны, Императорская Академия наук не должна оставаться в стороне от того движения, которое захлестнуло сейчас и отразилось на всех учреждениях нашей Родины, — и ее стремления, как и всех, направлены к одной и той же цели — к развитию и поддержанию могущества России, необходимых ей как для возможного облегчения тягот текущей войны, — как сейчас, в ее разгаре, так и после ее окончания. Именно отсюда прежде всего напрямую вытекает необходимость улучшения способов обнаружения, добычи и обработки полезных ископаемых, что, в свою очередь, может быть достигнуто лишь путем опытного научного обоснования».

Через тиждень, реалізуючи на практиці ідею створення КЕПС, постала «Предварительная Комиссия по созданию единого органа, координирующего работу всех естествоиспытателей Империи», до лав якої, окрім вже відомих нам п’ятьох академіків на чолі з Вернадським, активно залучилися член-кореспондент П.І.Вальден, В.В.Залінський, Н.В.Насонов, І.П.Павлов, В.І.Палладін та О.С.Фамініцин. «Частые заседания этого почтенного научного форума, — згадував один з безпосередніх учасників тих далеких подій, — проходили, как правило, достаточно бурно, причем доминирующим желанием всех здесь присутствующих ученых являлось стремление, поскорее избавившись от временного статуса означенной структуры, приступить к исполнению своих обязанностей на постоянной основе». А 4 лютого того ж таки 1915 р. ФМВ РАН, вчергове обговоривши «предложение Комиссии... постановило: 1) признать в принципе желательным учреждение при Императорской Академии наук Постоянной Комиссии для исследования естественных производительных сил Российской Империи в составе как членов Академии, так и представителей правительственных ведомств, ученых обществ и лиц, избранных Академией; 2) С этой целью необходимо избрать ныне же членов Комиссии из академиков для выработки Докладной Записки о задачах и ближайших работах Постоянной комиссии и указания лиц и учреждений, приглашение коих является желательным для участия в ее работах; 3) утвердить доклад Временной комиссии и образовать Постоянную Комиссию в составе академиков А.С.Фаминицына, А.П. Карпинского, князя Б.Б.Голицына, М.А.Рыкачева, В.В.Заленского, И.П.Бородина, В.И.Вернадского, Н.В.Насонова, И.П.Павлова, П.И.Вальдена, Н.С.Ку­р­накова, Н.И. Андрусова и В.И.Палладина».

Такою була тоді Росія: раз взявшись до будь-якої справи, її громадяни, незалежно від рівня власних статків, соціального походження, адміністративного впливу, не заспокоювалися доти, аж поки не доводили створену власними ж зусиллями проблему до логічного завершення.

Вже на початку літа 1915 р., себто — менш ніж через шість місяців після започаткування КЕПС, розпочалася активна підготовка до скликання першої, установчої, конференції даної структури. В усі кінці неозорої країни полетіли запрошення; до університетів та провідних технічних вузів відряджалися спе­ціальні кур’єри, на заводи й фабрики загальноросійського маштабу — робочі делегації. Мета ж цієї кампанії, в якій на рівні звичайних виконавців не цуралася брати участь навіть поважна столична професура, була лише одна — залучити до майбутньої співпраці максимальну кількість талановитих спеціалістів Росії, тих, хто у складних умовах протистояння з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною міг би оперативно вирішувати найскладніші інтелектуальні проблеми.

11 жовтня 1915 р., зібравшись в одній залі для урочистостей у місті на Неві, 56 академіків, ректорів вищих учбових закладів, представників міні­стерств і відомств, директорів промислових підпри­ємств, голів різного роду наукових товариств Імперії прийняли остаточне рі­шення: КЕПСу, структурі, покликаній стати флагманом російської НТР — «зелену вулицю»!

...Таємним голосуванням очолювати нову «контору» доручили В.І.Вернадському, його безпосередніми заступниками стали академіки князь Б.Б.Голіцин і М.С.Курнаков, посади секретарів обійняли О.Є.Ферсман та С.Ф.Жемчужний, до Наглядової Ради увійшли О.С.Фа­мі­ніцин, П.І.Вальден, віце-директор Департаменту землеробства іхтіолог В.К.Бражников.

Наприкінці грудня 1915 р. загальна кількість членів Асоціації досягла 109, в жовтні 1916 — 131, у січні наступного — 139 чоловік. Вона б і далі зростала, причому не лише кількісно, але й за показниками корисних для народу справ, якби не лютнево-жовтневий переворот 1917 р., що кривавим серпом знищив не просто якесь там товариство, а весь старий порядок...

В Росії за царату існувала досить ефективна система, котра дозволяла: а) одним — воювати, б) другим — прибуткувати, в) третім — задавати тон в галузі технічного прогресу. Залишивши осторонь перших два приклади, звернемося до ілюстрування останнього.

1) Починаючи з лютого 1915 року Комітет, членом якого став академік генерал-майор граф В.М.Ігна­тьєв, багато зробив для забезпечення фронту протигазами, вибуховими речовинами, фармацевтичними препаратами;

2) У листопаді — грудні 1915 р. КЕПС провів низку засідань, на яких обговорювалися теоретичні та практичні аспекти хімічної утилізаціії спирту, а також практичні заходи по втіленню їх у виробництво;

3) 28 грудня 1915 р. зусиллями Комісії при Російському Фізико-Хімічному товаристві було створено Військово-хімічний комітет, чиїм головним завдання стала розробка методів та засобів хімічного захисту на полі бою;

4) 12 січня 1916 р., залучивши до співробітництва Олонецького віце-губернатора О.Ф.Шидлов­ського, КЕПС піднімає питання про необхідність залучення до потреб оборони місцевих запасів барію;

4) 16 січня того ж року, зусиллями Б.О.Фе­д­ченко та В.Є.Тищенко, Комісія відкриває серію дослідів, спрямованих на отримання йоду з водоростей і морської капусти;

5) 28 березня 1916 року ознаменувалося для Комісії плідною діяльністю на ниві освоєння майкопської нафти;

6) 1 квітня 1916 р. КЕПСом було проведено науково-практичну конференцію, присвячену збереженню рибних багатств тогочасної Росії;

7) 3 травня вказаного року, обговоривши доповідні записки академіків В.І.Вернадського («Срочные задачи изучения руд редких металлов платиновой группы»), М.С.Курнакова («К вопросу о русской платине») та Л.О.Чугаєва («О мерах, которые необходимо принять для обеспечения рационального использования отечественной платиновой руды в промышленном и научном отношениях»), КЕПС: а) рекомендував урядові Російської Імперії заборонити вивіз за кордон сирої платини та її залишків; б) запропонував центральній адміністрації створити наукокво-дослід­ниць­кий інститут по вивченню й розробці залиш­ків означеного дорогоцінного металу;

 8) Ще кілька тижнів потому, 27 травня 1916 р., заслухавши звіт гідролога С.П.Максимова «Водное хозяйство России», Комісія підтримала клопотання НДІ водного господарства. Тоді ж, за поданням кліматолога М.О.Рикачова, розпочалися надзвичайно важливі для вітчизняної авіації експерименти «над двигательной силой ветра»;

9) В серпні — вересні гру­па членів КЕПСу в складі О.О.Тупольського, О.Є.Ферсмана і О.О.Яковлєва розпочала вивчення покладів бору та сірки у Керченсько-Таманському районі;

10) 18 грудня 1916 р. Комітет, повністю схваливши основні положення статті В.І.Вернадського «О государственной сети исследовательских институтов», звертається до Імператора Миколи ІІ за підтримкою в їх практичній реалізації;

11) 10 січня 1917 року, прийнявши до уваги тези рефератів М.С.Курнакова («Программа исследовательского Института физико-химического анализа»), Л.О.Чугаєва («О необходимости учреждения Института по изучению платины, золота и других драгоценных металлов») та О.П.Поспєлова («Идея Института прикладной химии»), Комісія розпочала клопотання щодо одержання необхідних для створення даних установ коштів. Крім того, була схвалена ідея М.Д.Зелінського про від­криття Інституту нафти в Баку та лабораторії з сухої обробки деревини в Петрограді, а також думка В.Є.Тищенко «о том, что назрела потребность в организации Института эфирных масел».

…Процес аналізу вищезазначеного неминуче налаштовує на думку про те, що в Російській Імперії 1914—1917 років, як міні­мум, розпочалася і йшла вельми бурхливими темпами справжнісінька науково-технічна революція.

Котра, розпочавшись в сферах відносно мирних, досить скоро торкнулася й такої небезпечної сфери, як атомна енергетика...

В період з 1898 по 1907 рр., тобто — в перше десятиліття після відкриття полонія та радія, Європа була захоплена хибними уявленнями про те, що схована в цих хімічних елементах природна радіація лікує онкологічні хвороби. Й досі незрозуміло, хто саме розпускав цю абсурдну думку, однак саме завдяки їй на копальні Іоахімсаталь у нинішній Чехії розпочався видобуток урану, кожен міліграм якого розходився по світу буквально на вагу золота. Купували його і росіяни, причому, віддаючи за краплину даної сировини до 60 тис. крб. золотом, дехто з підданних Миколи ІІ використовував її, звісна річ, не лише для оманливої «боротьби» з раком.

Уже на середину 1909 р. академік В.І.Вернадський досяг майже неможливого — шляхом напружених теоретичних міркувань зрозумів, яким конкретно чином із атомного ядра можна звільнити приховану там величезну енергію. Десятки разів, етап за етапом, з невгамовною прискіпливістю перечитував учений власні роздуми, переглядав формули й записи: чи не «втерлася», бува, де похибка, нелогічність, а то — й відверта помилка. Але всі його критичні міркування виявилися марними — ідея ланцюгової реакції і ядерного синтеза стала предметом розгляду науки Російської імперії.

18 квітня 1913 року в московській квартирі мільйонера П.П.Рябушин­ського Вернадський виголошує доповідь «О радии и его возможных месторождениях в России», чий зміст приголомшив присутніх. Цар, не вагаючись, надав у розпорядження вченого 756 тис. крб. — ще б пак, адже мова йшла про створення у найближче десятиліття зброї небаченої руйнівної сили. Віт­чизняна атомна програма стартувала!

Взявши собі у помічники молодого фізика-ядерника М.І.Соболєва, котрий щойно пройшов стажування в лабораторії Кюрі у Парижі, Вернадський розпочав інтенсивні дослідження. Ціла низка керованих безпосередньо ним «відкритих» експедицій, вздовж та впоперек обійшовши Сибір і Памір, шукала тільки одне — уран... Наступний етап — дослідження на той же предмет басейну Печори, відбувався вже під особистим патронатом самого царя і за участю висококваліфікованих фахівців Військового міністерства імперії. Після того ж, як 1916 року вдалося знайти перші російські поклади урану, а до початку 1917 р. започаткувати таку зовсім нову для імперії науку, як радіохімія, світ зрозумів, що росіяни наблизилися до створення руйнівної зброї небаченої потужності і атомного реактора. Крім того, росіяни знаходилися не межі від­криття не тільки бомби, але й засобів доставки її до супротивника...

Ігор Сікорський створив перші у світі багатомоторні повітряні кораблі «Русский витязь» та «Илья Муромец», пасажирський лайнер, що з’єднував континети, швидкісні кліппери й три покоління сучасних одногвинтових вертольотів. За даними 1914—1917 років, молодий конструктор був одним з очолювачів російського вій­ськово-промислового комплексу. Чим саме займався він тоді конкретно, дізнаються, в кращому випадку, може, тільки наші онуки — адже бойові таємниці, та ще й такої великої держави так скоро не розкриваються! Проте в його спогадах є одне речення, котре наштовхує на роздуми про те, як мало, ми знаємо історію. І звучить воно так: «В последнее время Главный Штаб Русской Императорской армии все время требовал от меня создания аэроплана огромных размеров для несения новой, особо тяжелой и мощной бомбы».

…Чия обслуга, кажуть, вже на етапі попередніх тренувань попереджалися про те, що вони — потенційні смертники, оскільки керовані ними літа­льні апарати ще не мають достатньої швидкості, щоб «втекти» від дії «ударной волны от взрывов тех снарядов, которые им нужно будет сбрасывать на окопы противника…»

Якщо вірити історичним апокрифам, на початку Другої Світової війни, дізнавшись про наближення деяких країн Заходу до виробництва власної атомної зброї, Й.Сталін запросив на консультацію з цього приводу в Кремль вже досить літнього академіка Вернадського. Перше, що вразило надзвичайно ува­жного до всіляких дріб­ниць «вождя народів», були принесені вченим з собою папери як мінімум 25-річ­ної давності — ті, по яких Володимир Іванович виступав свого часу ще на квартирі Рябушинського.

З іншого боку, дещо раніше, у 1915 р., німці вперто проривалися до Риги. Росіяни ж не менш затято її боронили, оскільки саме тут, в головному адміністративному центрі тодішньої Ліфляндської губернії, розташовувався завод по виробництву велетенських аеропланів, про які згадував Сікорський. В чиїх уці­лілих й донині ангарах зараз розміщується найбільша в усій Прибалтиці барахолка.

…Ось і маємо стан, у відповідності з яким комунізм — то регрес інтелектуального потенціалу суспільтства (в нашому випадку — майже на чверть століття!).

З усіма випливаючими звідсіль для нас трагічними результатами!...

 

Алєксандр Машкін, канд. історичних наук.

 

Матеріал люб’язно надано шеф-редактором журналу
«Історія в школі» Юрієм Войцеховським