Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Штрафбат як засіб знищення власного народу

Популярний російський серіал «Штрафбат» не лише викликав запеклу полеміку у ЗМІ наших сусідів, а й спричинився до серйозних наукових розробок цієї болючої проблеми. Одне з московських видавництв у серії з промовистою назвою «Велика Вітчизняна: ціна Перемоги» видало чесне і об’єктивне дослідження професійного історика Володимира Дайнеса «Штрафбати і загороджувальні загони Червоної Армії».

Сухою мовою архівних документів В.Дайнес підтверджує факти, від яких волосся стає дибки навіть у досвідченого, ерудованого читача.

Як відомо, штрафні батальйони та штрафні роти були створені в Червоній Армії згідно з горезвісним наказом Сталіна під номером 227. Цей наказ часто називають «Ні кроку назад».

У книзі В.Дайнеса поданий повний список штрафних підрозділів Червоної Армії за 1942-45 роки. Самий лише перелік займає майже СОРОК книжкових сторінок. Вдумайтеся — самий лише перелік.

І що характерно: у найтяжчий для СРСР і Червоної Армії 1942-й рік було створено не так уже й багато штрафбатів і штрафних рот. Менше однієї сьомої від загальної кількості. Основна кривава вакханалія розпочалась у 1943-му році, коли Червона Армія де-факто переламала під Сталінградом, а згодом на Північному Кавказі весь хід війни на свою користь.

Як тільки Червона Армія увійшла на територію окупованої України, відповідні структури одержали директиву Ставки за підписом Сталіна: всіх солдатів і офіцерів Червоної Армії, а також мобілізованих у 1941-42 роках, котрі опинилися на окупованій території УРСР, негайно відправляти не в нормальні стройові частини, а в штрафні роти та батальйони. Про те, з чиєї вини ці люди втрапили до полону чи мусили переховуватися від фашистів, у директиві, звісно, не було ані слова. Навіть участь так званих «оточенців» у партизанських загонах не рятувала їх від відправки у штрафбат. Як гірко зауважив через багато років поет-фронтовик Костянтин Симонов, «города сдают солдаты, генералы их берут».

Коли лінія фронту наблизилася до Дніпра, цю директиву уточнили: до статусу штрафників мали підлягати не лише колишні солдати і офіцери Червоної Армії, а й ВСІ, кого мобілізовували до червоного війська на визволених територіях. Чи тобі 17, чи тобі 50 — немає різниці. Жив під німцем — марш до штрафбату! Тобто — цими злочинними директивами Головковерх Сталін зробив штрафниками всіх українців.

Ще один факт — В.Дайнес підтверджує, що в Червоній Армії існували й жіночі штрафні батальйони. Вони були ліквідовані лише наприкінці 1943-го року.

Чи були штрафбати і штрафні роти суто фронтовими підрозділами, нехай навіть з особливим статусом? Чи справді їх застосування мало вносити якісь рішучі бодай тактичні зміни в хід бойових дій? На жаль. Попри всю мужність і справді фанатичну відвагу більшості штрафників вони мало що могли зробити. Їх споряджали виключно легкою стрілецькою зброєю, навіть станкових кулеметів не довіряли, не забезпечували належною вогневою підтримкою, про авіаційну годі було й мріяти. Складається враження, власне, не враження, а переконання, що єдиною метою створення штрафбатів було знищити якомога більше радянських громадян руками ворога. І це не перебільшення.

Попри всі намагання встановити справжню кількість людей, що загинули в штрафбатах, історику В.Дайнесу вдалося документально засвідчити лише одне: рівень смертності у цих підрозділах часто-густо сягав абсолютної цифри — 100% особового складу.

Існує припущення, що принаймні частину полеглих штрафників — передусім із числа «оточенців» радянські військові історики віднесли на рахунок солдатів і офіцерів Червоної Армії, котрі загинули у фашистському полоні. А таких було понад 4 мільйони.

 

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com