Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І напоїли санскрит праукраїнські джерела

Продовжуємо публікацію уривків з книги відомого філолога Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ»

Коли відбуваються міграційні процеси і колонізація певним народом чужих земель, то перенесення географічних назв на колонізовані землі є невідворотним явищем. Таких прикладів навіть із життя наших предків набереться досить багато. Дослідниця українських назв сіл та міст А. Коваль, скажімо, з’ясувала, що ще в XI-XIII століттях із Русі-України були перенесені на теперішні російські землі назви Пререяслав (там вона набула форму Переяслав-Залєський), Галич, Звенигород, Трубіж та багато інших. У XII ст. виник на сучасних російських територіях Володимир-на-Клязьмі як пам’ять про наш Володимир-Волинський, а на півночі Росії є навіть Україна-Залєская. Мовознавець О. Стрижак стверджує, що у 638 році серби і хорвати, переселившись із українських країв, перенесли на Балкани українські назви поселень Київ, Києво (там їх аж п’ять), Житомир, Болярка та ін.

Вище наводились дані С. Наливайка про перенесення до Індії із українського Подніпров’я чималої кількості назв об’єктів довкілля. Те почалося із виходом ще першої хвилі наших предків — колоністів індських витоків десь у IV тис. до н. е. Зіставлення ведійських та сучасних індійських географічних назв із українськими дає змогу значно розширити номенклатуру названих С. Наливайком географічних назв, занесених нашими предками на давньоіндійські терени. Скажімо, у Ведах фігурують назви річок Вітаста і Раса. Веди ж називають п’ятиріччям індійський Панджаб, куди вторглася перша хвиля вихідців із Північного Причорномор’я, себто з наших земель. Ті п’ять річок виступають у Ведах під назвами Бгага, Чандра, Іраваті, Віпаша, Джелам. Всі ці назви, за винятком останньої, мають собі двійників, чи хоча б однокореневі слова у сучасній Україні. Назва, наприклад, Вітаста говорить сама за себе, а за назвою Раса чимало хто готовий бачити нашу Рось. Відповідником назви ведійської річки Бгага маємо назви українських річок Верхня Бага та Нижня Бага у Криму, Баги на Одещині, Баговиця у басейні Дністра, дві Багви у басейнах Південного Бугу та Синюхи, Багінка, Багунська і Багінська Розтока у басейні Дністра. Є в нас і потоки із подібними назвами до ведійської Бгаги — то Багин у басейні Тиси, Верхній Багінчик і Нижній Багінчик на Івано-Франківщині, Багінський у басейні Дністра. Окрім того, маємо в Україні поселення: Баговиця на Хмельниччині, Багва на Черкащині. Слово бгага у санскриті означає — достаток, багатство і Бог. І в лексиконі аріїв Перського Нагір’я на означення поняття Бог був термін Бага. В українській мові із коренем баг/бага є слова багатство, багаття, забаганка, бгати і ін.

У назві іншої ведійської річки Чандра, названої очевидно, нашими предками, закладене слово, що означає Місяць. Індолог С. Наливайко переконаний, що корені наших українських географічних назв із основою шандра є відповідниками санскритського Чандра — Місяць. До таких українських назв Наливайко зачисляє назви річок Шандра, Шандрова, Шандровець та назву села Шандра, а також українські прізвища Шандра, Шандрук, Шандровський тощо. Назва ведійської річки Іраваті має потужні витоки в українській землі та й українській мові: десь півтора десятка українських географічних назв приховали в собі прадавню компоненту ір/іра. Це річки Ірша у басейні Тетерева, Ірпінь та Ірклій у басейні Дніпра, Іршава у басейні Тиси, Ірпа у басейні Десни, а також болото Ірдинь на Черкащині. Ту ж основу ір мають назви українських населених пунктів: Ірша та Іршанськ на Житомирщині, Ірпінь на Київщині, Ірлява та Іршава на Закарпатті, Іршики на Хмельниччині, Ірдинь та Ірдинівка на Черкащині.

Якнайкраще можна побачити зв’язок праукраїнського кореня ір з водою (та й гідронімами) у нашій назві водяної істоти іриця (за Б. Грінченком). А ще саме так — іриця називали українці і птаху, яка прилітає із ірію/вирію. Окрім того, на українських землях протікають річки із двоосновними назвами, друга основа яких звучить -їр, очевидно це те саме, що й -ір. То в нас річки Каїр, Каїрчик і десь півтора десятка Каїрок (Суха, Довга, Крута і т. п.). У санскриті законсервувався отой наш праукраїнський корінь ір/іра — ним передані поняття рухатися, підніматися, швидкість, вітер, вода. Корінь ір зберігся в українському слові ірій, яке, за Ю. Мосенкісом, входило до трипільського прасловника української мови. Етнографи повідомляють про існування в українців повір’я, що перелітні птахи української фауни зимують у морі, воді. Певно, тому й місце, куди, за уявленнями українців, відлітають птахи (та й душі померлих предків), в українській мові звучить ірій. Згадаймо, що й птаху, яка прилітає з ірію/вирію, називають у нас іриця.

Основою наведеної вище назви ведійської річки Віпаша є санскритське слово паша, яке тотожне українському паша (корми для худоби). А переднє ві- у назві — то префікс, який у санскриті відповідає нашому говірковому ві- (ви-). Тобто за назвою річки стоїть поняття, пов’язане із випасом худоби — випас (на її берегах). Надзвичайно цікавою для нас є згадувана частенько у гімнах «Рігведи» річка Раса. За тою, як твердить «Рігведа», якоюсь дуже далекою річкою вороги аріїв — злі демони із промовистими для українського вуха назвами пишачі та рокшачі переховували викрадених у Бога аріїв Індри корів. Індра, як виходить із сюжетів «Рігведи», уособлював собою закони природи, що впливають на зміни пір року та ін. А корови у Ведах часто символізують дощові хмари, небесну вологу. Індра врешті-решт руйнує всі перешкоди і звільняє корів-хмар. Дослідники, починаючи із І. Нечуя-Левицького і аж до сучасних С. Наливайка та Ю. Шилова, вважають, що в сюжетах про переховування корів за річкою Раса містяться згадки про подніпровську прабатьківщину індоаріїв та нашу річку Рось. Себто ведійська Раса — то наша Рось. Власне, санскритське слово раса перекладається українською мовою як волога, роса, а український вислів рось — то та ж сама архаїчна форма, що і в словах паморозь, зелень, синь та ін.

У найдавнішій пам’ятці ведичної літератури «Рігведі» фігурує назва міста Гаріюпія рядом із іншою його назвою Гараппа. Звідси й назва відомої так званої Гараппської культури, яку ще називають Давньоіндською. Розквіт її припадає на III тис до н. е. Хвалені й перехвалені у нас арії саме й знищили оту культуру, зрівняли із землею її основні міста Гаріюпію та Могенджодаро, а ще, як зазначається у «Рігведі», сотні інших міст. Але для нашої теми важливо ось що: з уважного прочитання «Рігведи» випливає, що багато імен Богів, героїв та й звичайних слів носіїв Гараппської культури мають спільні корені з іменами та словами аріїв, а ще важливіше — ті мовні корені мають паралелі в українській мові. Кілька із цього погляду цікавих для нас імен героїв Гараппської культури, які протидіяли навалі аріїв, згадується, наприклад, у гімні «Рігведи» 103 мандали (частини) I: «Коли, о Індро, ти вбив Шушну, Піпру, Куяву, Врітру, коли ти розрушив твердині Шамбари…». Кілька імен героїв Гараппської культури постають у гімні «Рігведи» 12 мандали III: «Ти (Індро) розсік Врітру, Дану, Аурнавабгу… швирнув долу Арбуду». Окрім цих імен, «Рігведа» ще називає героїв Гараппи з іменами Урана, Шара, Кулітара, Варчин, Шуміга, Маріча, Шука, Нішуміга, Нігода, Каланамі та ін. Варті особливої уваги й назви етнічних груп творців Гараппської культури, які боролися проти завойовницьких посягань аріїв — то панії, пали, пишачі, рокшаси та ін. Вони у «Рігведі» названі асурами, дасьями, але й дітьми Дани і внуками Дакші-Сонця. Нам би тут згадати русів-внуків Дажбога зі «Слова о полку і гореві Ігоря». Тим паче, що Дакша і наш Дажбог це тезки — Боги Сонця. Ще одна важлива деталь — пишачі та рокшаси, як сказано у «Рігведі», жили на далеких берегах річки Раса/Рось. Далі ми переконаємося, що все, сказане щойно, дуже гарно в’яжеться з українськими землями та й українською мовою.

Можна гадати, у перечислених щойно іменах особових та й назвах етнічних груп маємо найранішу писемну фіксацію мовних коренів імен та назв людності українського Подніпров’я IV тис. до н. е. Західний учений Партола припускає, що Гараппську культуру заснувала перша хвиля вихідців із Північного Причорномор’я. Та й російський учений Л. Клейн стверджує, що перша хвиля колоністів Північно-Західної Індії викотилася із українського Причорномор’я ще в IV тис. до н. е. Інший російський індолог Н. Гусєва переконана, що першими колоністами витоків Інду були трипільці, що збігається і в датуванні, і визначенні людності із припущеннями Партоли і Клейна. Правдоподібно, арії громили на чужій землі своїх колишніх земляків, що підказує і подібність мов творців Гараппської культури та аріїв. Але для нас, українців, надзвичайно важливо, що мова перших і других має промовисті паралелі в українській мові, а до того ж корені чималої кількості імен та назв носіїв Гараппської культури збереглися донині в українських географічних назвах. Тож почнімо зіставлення із рігведійської назви міста Гаріюпія/Гараппа. Основою цієї назви є гарі/гара із багатозначеннєвим змістом у санскриті: гарі — жовтий, блідий, бурий, нитка перлів; гара — той, хто бере, отримує, дістає, приносить, розрушає, одружується. Похідними від цих коренів маємо в санскриті й чимало слів: гаріна/гаріт — Сонце, гарінака –Місяць, гаріта — золото, гарді — серце, гаріман — жовтуха. А одним із санскритських означень поняття Бог є слово гар. Від цих же коренів походять ведійські імена: Гара — епітет Бога Шіви, Гарінчандра — один із царів Сонячної династії та ін. І в нашій українській мові законсервувався отой прадавній корінь гар/гара/гарі у архаїчних словах, серед яких найуживанішими нині є слова гаразд, гарний (у санскриті гарі-шрі — прекрасний), гарячка, нагар тощо. У названих наших словах зберігся і той же зміст, який простежується і в однокорінних словах санскриту.

Прикметно, в Україні є чимало географічних назв, у яких повторюються деякі із названих вище санскритських слів із коренем гар/гара/гарі. Так, наші назви потоків Гараповець, Гарапівський у басейні Тиси співзвучні ведійському Гараппа, а назва потоку Гарі на Івано-Франківщині один до одного збігається зі словом санскриту гарі — жовтий, блідий, бурий, нитка перлів. Назва ж поселення Гардишівка на Житомирщині має основу гард, що тотожна санскритському гарді — серце. Окрім того, в Україні ще є кілька географічних назв із санскритсько-українським коренем гара/гар. До них належать потоки Гараль та Гарівський у басейні Пруту, а також річки Гарачка у басейні Південного Бугу, Великогаранка у басейні Тиси, Гарна у басейні Десни, Гарасся у басейні Сейму, Гарячка на Київщині. Із цим же коренем гара/гар є в Україні кілька назв поселень: Гаранів на Сумщині, Гармаки на Вінниччині, Гарнишівка на Хмельниччині, Гаруша на Волині.

Мовні корені майже всіх названих вище Божеств і героїв першої хвилі колоністів індських витоків чи то творців Гараппської культури мають відповідники в коренях українських географічних назв. Так, рігведійські ім’я Куява та назва етнічної групи куява, як то кажуть, один до одного збігаються із українською назвою річки Куява у басейні Пруту і назвою села Куява на Хмельниччині. Крім того, на Сумщині лежить село Куянівка, а в басейні Десни протікає і річка із такою ж назвою — Куянівка. В українському Закарпатті, за даними поета і етнографа С. Пушика, є кілька слів із коренем куя: куєва — місцина в безлюдному гірському лісі, куява — дерев’яна хата і ін. Арабські автори X ст. знали в українському Подніпров’ї країну із назвою Куява/Куявія, а ще раніше в доісторичні часи, античні автори виділяли з-поміж пелазгійського люду етнічну групу із самоназвою — куява. Населений пункт Куяви, а чи Куява існував в Україні у XVI ст., про що свідчить запис у козацькому реєстрі 1581 року: «Войцех із Куяв». Але що ж означають оті наші назви із коренем куява/куя? У санскриті знаходимо слово куя на означення однієї із назв поняття — дерево. Виходить, знана арабами країна Куява/Куявія у нашому Подніпров’ї — то країна дерев, лісів, чим і є, власне, середнє Подніпров’я. З-поміж противників Бога ведійських аріїв Індри було Божество Арбуда, у першій основі імені якого, як не дивно, закладене слово ар. Окрім того, у Ведах фігурує ще й етнічна група арбуда і гора Арбуда. А ще санскрит знає слова арка — молитва, славень, співець; арча — зображення Бога, ідол; арчака, арчана — той, хто славить, молиться. Трипільського походження мовний корінь ар на українських землях зафіксований писемно Геродотом у V ст. до н.е. у назві річки Арар та сколотських іменах особових Аріант і Аріяпіф(т). А в XII ст. у Галицькій землі, як видно з літописів, було урочище Арбузовичі. І нині в Україні нараховується понад два десятки географічних назв із основами ар. Це назви річок Аратук, Арманка, Арпат у Криму та Приазов’ї, Ардан і Ардзялуша в басейні Пруту, Арса на Одещині, Артиш у басейні Десни, Архар у басейні Дніпра, Артополот (їх кілька) на Сумщині та Полтавщині. Це також і назви потоків Аранці у Криму, Арджів, Аржавець, Арсура у басейні Серету, Ардільський у басейні Тиси. Щодо ведійського імені Арбуда, то друга його основа буда надзвичайно широко представлена в українських назвах об’єктів довкілля. Щоправда, оті всі українські Буди дослідники пов’язують із технологіями виробництва смоли, поташу, дерев’яного вугілля тощо, а цілком можливо, що серед тих українських Буд можна відшукати й назви, пов’язані саме із ведійським мовним коренем буда.

На українських землях локалізується чимало географічних назв із прадавнім мовним коренем ур. А в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження оспівується Божество, ім’я якого витворене із цього ж кореня — Урай/Уран. Функції його підказують, що то Божество весняного Сонця, чи й саме Сонце. Про прадавність кореня ур свідчить наявність його у ведійських лексемах: у «Рігведі» фігурує згаданий вище герой першої хвилі колоністів Індії з ім’ям Урана, а також бик Гаур, що охороняв викрадених у Індри корів. Там же у Ведах є й персонаж — небесна танцівниця Урваша. Тож про назви українських географічних об’єктів із коренем ур можна говорити, що вони мають витоки у добі Трипільської цивілізації. До таких назв належать назви річок Урля у басейні Прип’яті, Урич у басейні Дністра, Уркуста в Криму, а також назви потоків Урсоя в басейні Серету, Урдянець у басейні Тиси, Урив у басейні Дністра. Серед наших назв із трипільським коренем ур є близько десяти назв населених пунктів: Урич та Уріж на Львівщині, Урмань, Урів та Урля на Тернопільщині, Уршулин на Рівненщині, та дві Урсолівки на Київщині і Миколаївщині.

Про зв’язок українських географічних назв із ведійськими та й протошумерськими часами свідчить корінь шара/шар, із якого постали ті назви. У «Рігведі», а ще раніше у протошумерських написах на українській землі, фігурує ім’я особове Шара. Рігведійський Шара, що важливо, належить якраз до першої хвилі колоністів витоків Інду. У «Рігведі» згадується ще й ім’я героя, але уже арійського — Шар’ята, а також назва міста Шараваті. Протошумерський Шара — то, очевидно, один із їхніх державців, що підказує надмогильна брила із карбом того імені, віднайдена у Запорізькій області. До речі, у шумері Бог Місяця також мав ім’я Шара. Ось такий він — прадавній корінь шара, із яким, як сказано вище, є чимало українських назв об’єктів довкілля. То, зокрема, річки Шарай (їх дві) у басейні Дністра, Шаравка у басейні Уші, Шарапан на Вінниччині, Шаринка і Шараверівка у басейні Південного Бугу, Шарівка у басейні Ворскли та ін. У цих назвах річок, можливо, закладені значення, пов’язані із очеретом або й швидкістю, бо у санскриті слово шара означає і очерет, і стріла (швидкість?). Основа шара/шар є компонентою назв і кількох українських поселень: Шаргород на Вінниччині, Шарин та Шарнопіль на Черкащині, Шарівечка на Хмельниччині, Шарки (їх два) на Львівщині та Хмельниччині. А ще в нас є аж сім Шарівок-поселень — у Криму, Луганській, Харківській, Кіровоградській, Дніпропетровській, Хмельницькій областях. В українській мові є архаїчні слова шарітися — червоніти і шаркий — швидкий. Стосовно останнього — то маємо приклад в українських обрядових піснях: «налетіли шаркі дождеве». Згадаймо, що в санскриті із коренем шара збереглися слова, пов’язані зі швидкістю.

Надзвичайно цікавим для з’ясування українсько-ведійських зв’язків є ім’я персонажа «Рігведи» — Кулітара, який знову ж таки належав до супротивників Індри, отже до першої хвилі вихідців із Північного Причорномор’я. Ті ж вихідці назвали одне зі своїх міст, себто міст Гараппської культури, Кулі. У санскриті слово кула означає рід, сім’я, стадо, рій, а слово кулья перекладається не лише як належний до роду, але й струмок. Друга основа рігведійського імені — Кулітара несе в собі санскритське слово Тара — Зірка. А тепер подивімось, як ці ведійські, а точніше праукраїнські, корені простежуються в українських географічних назвах. У басейні Дніпра протікають річка Кульна і потік Кулявка, а в басейні Прип’яті річка Кулчанка. Тепер згадаймо, що слово кулья — то у санскриті — струмок, виходить, що в назвах щойно перерахованих гідронімів саме й закладене поняття струмок, що гарненько ув’язується із потоками води. У басейні Сіверського Дінця локалізується балка Кульбань, у назві якої обидві основи куль і бан(ь) мають ведійські паралелі (про куль говорилось, а бан у санскриті — то швидкість). Серед українських топонімів із основами кулі/куль у назвах варто виділити Кулівці на Чернівеччині, Куль на Харківщині, Кульбіда на Тернопільщині, Кулібаба на Київщині, Кулява та Кульмагичі на Львівщині. А за О. Купчинським, в Україні у XIX столітті були населені пункти Кульчиці Руські та Кульчиці Шляхетські. Ще раніше, у 1190 році, літописець згадує в Київській землі місто із назвою Кульдерев.

Ведійське ім’я Кулітара варте більшої уваги. Друга основа його походить від слова ведійської мови — тара, що по-нашому Зірка. Український учений-індолог С. Наливайко переконаний, що українська назва Тараща постала саме від отого ведійського слова тара. Цих Таращ у нас дві — на Київщині та на Черкащині. За даними О. Купчинського, в Україні у XVII ст. були населені пункти Великі Тарнавичі та Малі Тарнавичі. Окрім того, маємо ще більше десяти сучасних назв поселень, які ввібрали в себе оте тара: Тарава на Львівщині, Тарашана на Чернівеччині, Тарнава на Черкащині, Тарноруда (їх два) у Закарпатті і на Тернопільщині. До 1946 року на Волині було село із назвою Тараза. Треба відзначити й назви населених пунктів Тарутине на Одещині і Таратутине на Сумщині. Суфікс -ин у них вимає висновку, що це патронімічні назви, себто похідні від імен чи прізвищ людей. В Україні, дійсно, побутують прізвища Тарута і Таратута, які, правдоподібно, у своїх коренях мають ще ведійських часів слово тара. До того ж в Україні налічується близько двох десятків гідронімів, твірним для яких був корінь тара: річки Тараганка в басейні Прип’яті, Тарама на Донеччині, Велика Тарна у басейні Тиси, Тараклія на Одещині, Тарок у Закарпатті, потоки Тарча в басейні Дністра, Тарадаєве на Черкащині, болота Тараборика на Волині, Тарське на Житомирщині та ін.

Для вияснення прадавності витоків українських географічних назв, як власне й нашої мови може прислужитися одне із названих вище рігведійських імен особових — Ушанас. Це ім’я мав жрець і наставник супротивників аріїв, себто людності, яка ще десь у IV тис. до н. е. виселилась із нашого Подніпров’я. Діють у Рігведі і герої Ушінар та Ушінара, останній з яких належав до тієї ж першої хвилі вихідців із Північного Причорномор’я. Показово, ті герої були представниками етнічної групи, яка називалась уша. А серед ведійських Богів виділяється Богиня вранішньої Зорі, ім’я якої Ушас. Світло отієї вранішньої Зорі досі відсвічується на українських землях у наших загадкових для багатьох дослідників географічних назвах, таких, як назви річок Ушиця в басейні Дністра, Ушва та Ушня в басейні Десни, Ушука в басейні Прип’яті. Прикметно, літописна назва річки Уша (тепер Уж) повністю повторює наймення ведійської етнічної групи — уша. Промовистою в цьому відношенні є й назва населеного пункту на Житомирщині Ушомир. Мир у наших предків — то громада, суспільство, люди, отже Ушомир розшифровуються як громада уша. Якщо виходити з того, що, крім річки Уша та поселення Ушомир, там же у сусідстві на Житомирщині ще й лежить населений пункт Ушиця, то чи не маємо ми справу із прабатьківщиною ведійської етнічної групи уша, яка у складі першої хвилі колонізувала індські витоки? Адже у військові походи переважно іде лише якась частина людності, а основна маса залишається на насидженому місці, зберігаючи свої родові назви об’єктів довкілля.

Від кореня уш постали в нас ще й назви поселень Ушівка на Чернігівщині, Ушковиці на Львівщині, Ушня (їх дві) на Львівщині та Чернігівщині, Ушкалка на Херсонщині. Сполучення в останній назві двох ведійських коренів уш і кала вказує на правильність пошуків початків перерахованих українських географічних назв у ведійських часах. Вартий уваги той факт, що серед розглянутих назв аж три — Уша–річка, Ушиця–місто і Ушеськ–місто фігурують у літописах Русі-України: перша й третя у 1150 році, друга у 1144 році. Уже це підказує, що наші географічні назви із основою уша/уш мають походження у сонцепоклонницьких часах.

Таке ж доісторичне, трипільське походження, цілком імовірно, має й корінь українських топонімів Равське та Рава-Руська, що на Львівщині. Вище згадувалось ім’я рігведійського персонажу Равана — царя ракшасів, які були ворогами аріїв. Одного разу той Равана навіть отримав перемогу над Індрою — Богом аріїв. Ще один ведійський персонаж мав ім’я Рава. А в сучасній Північно-Західній Індії, де вперше ступила нога наших предків-колоністів індських витоків, протікає річка із назвою Раві. Санскритське слово рава означає — рев, ревіння. Це прадавнє близьке нам слово, можливо, й лягло в основи загаданих щойно наших українських назв Рава-Руська і Равське. У XI-XIII ст. хтось із киян мав ім’я Рав’ята, що зафіксовано у графіті. Але повернімося ще до одного персонажу «Рігведи» на ім’я Варчин, який, згадаймо, належав до першої хвилі колоністів Індії. З цим іменем перегукується ім’я Варуна, але уже пізнішої, арійської, хвилі завойовників витоків Інду.У Ведах зафіксована й назва етнічної групи — варлі.

У санскриті термін вар/варі означає вода. Українське слово варити, себто приготовляти їжу у кип’ячій воді, правдоподібно, саме й приховало для нас оте прадавнє вар — вода. Очевидно, те ж вар — вода колись у прадавнину закладалося і в одну із назв Дніпра Варум/Варух. У часи Русі-України, під роком 1096, літописи згадують на українських землях поселення Варин. Серед сучасних наших географічних назв нараховується майже два десятки назв із основами вар. І що важливо, саме оте вар-вода використане, сказати б, за прямим призначенням для називання доброго десятка водоймів. То, зокрема, річки: Вара у басейні Десни, Вариводка і Варидівщина у басейні Південного Бугу, Варешка у басейні Дніпра, Варитина у басейні Дністра, Вар, Варзна на Чернігівщині. Треба назвати й потоки: Варатій і Варітин у басейні Пруту, Варва у басейні Сяну, Варджина у басейні Тиси. Цікавою є назва Вариводка, у якій, маємо, як висловлюються мовознавці, дуплет — призабуте слово вар ще й передане сучасним його відповідником водка-вода. Можна певно стверджувати, що і в інших назвах українських річок із вар-основою та у згаданих ведійських іменах і словах із основою вар маємо не тільки збіги у мовному корені, а і в семантиці: повсюду — вар-вода. А ще на українських землях локалізується чимало поселень із вар-основами: Варва на Чернігівщині, Варакути, Варилівщина, Варв’янське на Полтавщині, Варівці на Хмельниччині, Варовичі, Варівська на Київщині, Варшиця, Вари у Закарпатті, Варачине на Сумщині та ін. А за даними О. Купчинського, у XIV-XVII ст. в Україні були топоніми Варовичі та Варевичі.

Серед імен Давньоіндської (Гараппської) культури, тобто імен людності, яка вторглася на землі довкола витоків Інду набагато раніше від аріїв, «Рігведа» називає ім’я особове Балі. Корінь бал зберігся в Індії до наших днів — у штаті Оріса нині є міста Баласур і Балотра. У Ведах фігурує і арійське землеробське Божество, у епітетах якого знаходимо компоненту бал — то Баладева/Балавіра. Санскритське слово бала у перекладі нашою мовою — то сила, могуть, влада. Санскрит знає ще й слово балава, яке, за В. Кобилюхом, відповідає нашому булава (гетьманська). Вірогідно, отой корінь бал зберігся у наших словах балабушка, баланда, адже це найпростіша, то, може, і найдавніша, їжа в українців. Окрім того, в наших дитячих прозивалках виступає персонаж Балабан, в імені якого обидві основи є арійського походження (у санскриті бан — то швидкість). Цікаво, озеро Балабан маємо на Волині, а сільський куток Балабани — у одному із сіл Черкащини.

В Україні протікає і чимало річок із бала/бал-основами у назвах: Бала і Барбала в Криму, Балабан-Тарама у басейні Кальміусу, Балай на Одещині, Бали у басейні Прип’яті. Майже два десятки назв українських населених пунктів мають у своїх основах оте бала/бал: Балабанка, Баланини, Балта на Одещині, Балахівка на Кіровоградщині, Бали на Хмельниччині, Баличі на Львівщині. Остання назва була поширена в нас у XV-XVI ст. — за О. Купчинським, були тоді Баличі Підлісні, Баличі Підгірні, Баличі Порічні, Баличі Подорожні, Баличі Гостинні, а ще — Баличі Великі і Баличі Малі.

У Ведах є кілька персонажів із іменами, в основах яких закладена цікава для нас компонента кала/калі. Серед тих персонажів Каланемі та Кала-кунаг — представники творців Давньоіндської (Гараппської) культури. А на боці аріїв пізніше виступає Богиня з іменем Калі, до функцій якої часто зачисляють функції повелительки часу. А ще у ведійській релігії Калі — то зображення Деві-Богині у чорних тонах. У Ведах згадується також гора Калагірі (дослівно — Кали гора). А в сучасному індійському штаті Оріса є два міста з кала-основами у назвах: Калімала та Уткал. У санскриті слово кала багатозначне: тут і чорний, темний, темносиній, тут і час, період, термін, доля. Щодо першого значення, то промовистим буде зіставлення санскритського слова калюша (грязь, нечистоти) і українського — калюжа. З-поміж українських географічних назв подибуємо вражаючі відповідники назві ведійської гори Калагірі (гірі у санскриті — гора) це –наші назви річки Калигірка у басейні Пруту, потоку Калигірка у басейні Стрия, Калигірська місцина (поле) на Черкащині. Маємо також у Закарпатті річку Калило, у Приазов’ї річку Кальміус, а на Черкащині озеро Калине. Згадаймо ще й річку Калку часів Русі-України. Серед назв українських поселень заслуговують уваги Калагарівка на Тернопільщині, Калабатине на Миколаївщині, Калаїнове на Луганщині, Каламаринка та Калюс на Хмельниччині, Калищі на Сумщині, Каллів у Закарпатті, Каличева на Одещині, Калуш на Івано-Франківщині. Варті уваги назви Калагарівка та Каламаринка, адже у їхніх других основах представлені трипільського походження корені гар і мар, які мають відповідники у санскриті.

Переконливі паралелі можна відшукати в українських назвах довкілля до ведійського кореня імені рігведійського Божества Маріча. Як і розглянуті раніше персонажі, воно належить до першої хвилі вихідців із Праукраїни. Необізнану людину може здивувати, що ім’я із коренем мар належало й представникам пізнішої хвилі колоністів Індії: в аріїв були Божества Марути. Але це вже не перші подібні збіги, яких є багато і у звичайних словах, що свідчить про близькість мов творців Гараппської культури та аріїв. Важливо, гараппські та арійські мовні корені мають відповідники у нашій українській мові. Адже із гараппським Маріча та арійським Марути перегукується ім’я нашого купальського Божества — Марена. А ще в Україні побутують прізвища Марута (Київщина) та Мароган (Вінниччина). Корінь мар маємо у санскритському мріті — смерть. Та й у близькій до санскриту авестійській мові є слово мар смерть. Цей корінь мар представлений у кількох українських географічних назвах. Ще в V ст. до н. е. Геродот писемно зафіксував на наших українських землях назву річки Маріс. Нині в Україні протікають річки й потоки: Маричанка на Київщині, Марична, Мариш і Маричайка на Івано-Франківщині, Маришів у Закарпатті, Марангош у басейні Тиси. На Миколаївщині лежить балка Марара, а на Житомирщині — болото Мараха.

Такі ось карби Трипільської доби в українських географічних назвах. Ось так здибуються в нас через тисячі літ наші мовні первені — ті, що вціліли у прарідному ареалі і ті, що вимандрували колись у індський ареал. Тут розглянуті далеко не всі аналоги коренів українських географічних назв та імен і лексем ведійської мови. Такі ж українсько-індські тотожності знаходимо і в назвах міст Гараппської культури, зокрема Галар, Бгагатрав, Куллі, Роджді та ін. Остання назва постала із того ж кореня род, що й ім’я українського Бога сонцепоклонницької віри — Род. Цей же корінь прислужився для витворення багатьох українських географічних назв: річок Родишка у басейні Тетерева, Родунька на Київщині, потоку Родвина на Київщині. На Полтавщині локалізується болото Родівське, а в Запорізькій області — балка Родкова. Про прадавню традицію використання кореня род при утворенні назв об’єктів довкілля свідчить назва літописного міста Русі-України Родень, згадуваного 980 року, та назва урочища Родунь, згадуваного 1151 року.

З-поміж доісторичних міст давньої Індії не можна обійти увагою міста Тріпурі. Ця назва перекладається із санскриту як Троймісто (пуру у санскриті — місто). За «Рігведою», це місто заснував Майя — керманич супротивників арійських Богів. Те місто було обнесене трьома валами, а зруйнував його Бог аріїв Шіва. Український індолог С. Наливайко переконаний, що назва Тріпурі тотожна назві українського населеного пункту Трипілля. Прикметно, в обох назвах закладене сакральне в українців число три, яке і в санскриті звучить так само — трі. Число-слово три знаходимо в українському вислові тройзілля, оспіваному нашими обрядовими піснями як символ достатку, захисту (те саме, що й рай-дерево). А про сакральність числівника три у ведійській релігії говорять імена Богів тієї релігії: Тріта, Трімурті, Трішіра та назва священної гори Трікута. А в Україні маємо з тим сакральним числівником назви сіл Троянів на Житомирщині, Троянка на Кіровоградщині та ін. Отже у цих наших назвах, як і в назві Трипілля, закладені не тільки прадавній, неолітичної доби, мовний корінь, а й прадавній символ.

Прадавні, ще доведійських часів мовні корені, збереглися в українських географічних назвах Мена (річка й містечко на Чернігівщині), а також Менчичі на Волині, Менкури на Запоріжжі. До таких же треба зачислити й назви — Шацькі озера та Пульмо-озеро. Згадуваний С. Наливайко пов’язує корені цих наших назв із ведійськими персонажами, Богами і Божествами: Мена — русалка, Шача — дружина Бога Індри, Пулома і Пуломан — Божества. За Наливайком, назва острова Чонгар на Сиваші тотожна назві індійської сучасної етнічної групи чонгар. А назва українського села Панікарча та й українське прізвище Панікар, за С. Наливайком, співзвучні нинішньому індійському прізвищу Панікар. Тут згадаймо, що серед колоністів Індії була етнічна група панії із тим же коренем пан, що і в щойно наведених назвах і прізвищі. Таких українсько-ведійських та українсько-індійських мовних збігів ще можна наводити дуже багато.

А тепер поміркуймо. Якщо ще із IV тис. до н. е. напрямок міграційних рухів до витоків Інду мав висхідні початки у Північному Причорномор’ї, а там, на землях Індії, знаходимо прадавні мовні одиниці, тотожні одиницям сучасного Північного Причорномор’я, то висновок напрошується лише один: ті мовні одиниці витворені тут, у Північному Причорномор’ї, себто на українських землях, ще перед IV тис. до н. е. Отже, розглянуті вище мовні корені й лексеми є рудиментами мови людності українського Подніпров’я часів Трипільської цивілізації. Це підказує і збереженість тих мовних рудиментів на землях сучасної Індії та Пакистану. Якщо збереглося там, то чому б то не могло зберегтися й тут?

Адже у сучасній Північно-Західній Індії та Пакистані, де якраз і локалізувався арел Гараппської (Давньоіндської) культури, знаходимо чимало географічних назв, у яких простежуються корені українських лексем чи й лексеми в цілому. У сучасному Східному Пакистані то князівства із назвами Багавалпур, Дір, Сват, а також міста Даргай, Дарбан, Тал та ін. Щодо першої назви Багавалпур, то вище уже наводилось чимало українських географічних назв із основами бага/баг. Та й друга основа назви вал виражена словом, що у санскриті тотожне нашому вал/насип.

 

Станіслав ГУБЕРНАЧУК
(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com