Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І напоїли санскрит праукраїнські джерела

Продовжуємо публікацію уривків з книги відомого філолога Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ»

Назви двох наступних князівств, можливо, приховали в собі аналог відомого нам імені князя Русі-України Діра і українське слово сват. До того ж у санскриті є слова сва — свій, свака — свояк, свакрі — свекор. У назвах міст Даргай, Дарбан маємо у перших основах слово дар, яке і в санскриті, і в нас несе однакове значення. Правдоподібно, однокореневими із назвою згаданого пакистанського міста Тал, як і сучасного індійського міста Талчер, можна вважати назви українських населених пунктів Талове (їх два) на Луганщині, Тальки на Житомирщині, Тальне на Черкащині, а також балок Талова на Кіровоградщині і Талівська у басейні Сіверського Дінця. В Україні протікає і понад півтора десятка річок і потоків із тал-основою у назвах. Це п’ять річок із назвою Талова у басейнах Дністра, Сіверського Дінця та Міусу, дві річки Таль у басейні Тетерева, Талаліївка у басейні Сіверського Дінця, Тальянська у басейні Серету, Тальянка у басейні Південного Бугу, Таловець у басейні Тиси, Таламаш і Талапків у Закарпатті, Талачевський на Івано-Франківщині та ін. Тала як слово у санскриті багатозначне: то не тільки рівнина, поверхня, але й долина, глибина. Усі ці санскритські значення, звичайно ж, ув’язуються із річковими потоками — глибокі, рівнинні, на долині. Треба ще додати, що в давньоіндійській «Магабгараті» фігурують етнічні групи таланара (дослівно по-нашому — народ тала), талачара, кунтала. В українській мові із коренем тал маємо назви рослин тала, талабан, талій, а також слова тал — проталина, талувати — витоптувати, таловірка — вид риби. Є в нас і прізвища Талаба, Талай, Таланкар, Талах, Талько, Талавер та ін.

Близьке за змістом зі словом тала у санскриті функціонує слово лока — місце, простір, земля, країна, Світ. Ведійський Бог Вішну мав епітети Локпаті, Локматі, себто батько, мати Землі/Світу. А Богиня Землі/Світу у Ведах має ім’я Локматрі. Фігурує у Ведах назва міфічної гори Локалока. А ще санскрит знає слово лок у значенні бачити. А чи не вклали колись українці у назви своїх річок із основами лок/лока зміст, близький до змісту ведійських міфологем, за якими Боги із компонентами лок/лока в іменах — то батьки Землі? Адже, дійсно, споконвіку річки поїли, кормили людину. По українських землях протікає вісім річок із назвою Локня — у басейнах Сули, Сейму, Ворскли, Десни, Псла і Дніпра. Течуть нашими землями й дві річки із назвою Локниця — у басейнах Прип’яті й Уборті, а річка Локнянка тече у басейні Десни. Серед українських населених пунктів із лок–основою в назвах маємо аж три Локні у різних районах Сумщини, Локачі на Волині, Локницю на Рівненщині.

Вище розглядались українсько-індійські мовні паралелі, які простежуються у Північно-Західній Індії, тобто там, де вперше ступила нога колоністів із нашого Північного Причорномор’я. Проте такі ж промовисті мовні паралелі є на всій території сучасної Індії. Український індолог С. Наливайко стверджує: «Україна має топонімно-гідронімно–етнонімні паралелі не лише у Північно-Західній Індії, що сьогодні вже не викликає сумнівів, але й із значно дальшим ареалом — Східною Індією, сучасними штатами Оріса, Біхар і Західна Бенгалія». Надзвичайно цікавим для українства є штат Оріса. Його заселяє етнічна група із самоназвою ораони (вони ж одри, уткалі). Мова того народу називається орія або ур’я. А багато міст штату мають у своїх основах корені, які тотожні кореням багатьох українських географічних назв. То міста Уткал, Гопапур, Баласур, Маганаді, Гунупур, Калімала, Сурада, Балангір, Райракгол, Норла, Талчер, Удайпур, а також назви річок Маганаді, Деві, Нагавал та ін. Деякі із перерахованих індійських назв уже розглядалися, а черга інших ще попереду.

Щодо штату Оріса, то чітко видно, що його назва, як і назва його населення (ораони), та назва мови того населення (орія) постали із мовного кореня ор. Надзвичайно важливим є той факт, що мова ораонів має подвійну назву — орія/ур’я, підказуючи, що це корені доби тотемізму, коли наші предки-сонцепоклонники називали Сонце — Ор/Ур. Адже в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження оспівується сонячне Божество Урай/Уран, а в санскриті корінь ур входить до багатьох лексем пов’язаних із назвою Сонця. Цей же корінь ур дав життя десь двом десяткам українських назв географічних об’єктів, іменам особовим та прізвищам, які зафіксовані різними документами і словниками. Так, у документах XIV-XV століть фігурують імена особові Урик, Урчик, Урита і географічні назви Урмань, Урзов. Серед сучасних наших географічних назв варто навести назви річок Урля у басейні Случі, Уричанка та Урсоя у басейні Серету, Уркуста в Криму, а також назву села Урич у Львівській області. А в Рівненській області побутують прізвища Урин та Урдинець. Про прадавнє поширення кореня ур в українському Подніпров’ї можна судити зі згадуваного Геродотом у V ст. до н. е. імені сколотського царя Скілур. У другій основі імені саме й маємо ур, а перша основа імені скіл є одниною від самоназви сколоти, бо саме так, за Геродотом, себе називали люди, яких греки нарекли — скіфи.

Корінь ор, з якого постали назви етносу ораони, мови орія, штату Оріса, з давніх-давен дуже поширений і на українських землях. Власне, звідси з нашого Подніпров’я той корінь і потрапив до Індії. Про продуктивність кореня ор на українських землях свідчить те, що його й донині зберігають близько півсотні географічних назв, імен особових та прізвищ. Ще Геродот у V ст. до н. е. знав у нашому Подніпров’ї назву річки Ордес та ім’я особове Орик. У рукописах Русі-України у XII ст. згадуються поселення Оргощ та Ормина. А в документах 1454 року, за О. Купчинським, в Україні фігурують населені пункти Оржичі Великі та Оржичі малі. Нині на просторах України від Приазов’я до Закарпаття, від Чернігівщини до Криму поширені географічні назви, імена особові та прізвища із коренем ор. Серед назв річок і потоків — то Орява та Ореб у басейні Дністра, Орчик у басейні Орелі, Оршинка у басейні Стугни, Оровець у басейні Стрия, Ормиля у басейні Горині, Орисько у басейні Сяну, Ордина у басейні Тиси, Оржиця у басейні Сули, Орені у басейні Росі, Ордовиця у басейні Прип’яті, Ордища у басейні Тетерева та ін. Про існування у XVI ст. назви населеного пункту Оршичі свідчить запис у козацькому реєстрі 1581 року: «Матвій з Оршич». А серед сучасних українських населених пунктів маємо Орів та Ордів на Львівщині, Ордиша на Київщині, Орепи на Житомирщині, Ордівка на Харківщині, Ореандра в Криму, Орищі на Волині, Орв’яниця на Рівненщині, Оршівці на Чернівеччині, Оріанда на Миколаївщині тощо. Отаку значну поширеність коренів ур та ор можна пояснити лише їхньою вкоріненістю в українській землі та тим, що їх витворили саме наші предки-праукраїнці у далекі сонцепоклонницькі часи.

Прадавні українсько-індійські мовні паралелі можна продовжити, посилаючись на згадану вище назву міста Удайпур у індійському штаті Оріса. Перша основа назви цього міста постала із кореня уда, що перекладається на нашу мову як вода. Показово, та основа назви індійського міста один до одного збігається із назвою української річки Удай у басейні Сули. Взагалі ж у нас, в Україні, нараховується більше десятка географічних назв із основами уда. Це, зокрема, назви річок Удиця в басейні Сейму, Уда у басейні Сіверського Дінця, Удич (їх дві) у басейні Південного Бугу, Удава у басейні Псла, Безуд (безводна) в басейні Ужа. А ще є потік Удичева Зворина у басейні Тиси та озеро Удавків на Київщині. Окрім того, українськими землями несуть свої води річки Сіноуда, Жиноуда і Овда, у назвах яких компонента оуда/овда, безперечно, співзвучна нашому уда. Мовний корінь уда дав життя таким українським топонімам, як Уди на Харківщині, Удичі на Вінничині, Удівка та Удайці на Чернігівщині, Удрицьк на Рівненщині та ін. Заслуговує уваги літописна згадка 1164 року поселення Удеч у Галицькій землі (нині це Жидачів). Така давня згадка назви із коренем уда цупко прив’язує оте уда-вода до українських земель, указує на прадавнє його поширення у нас. Очевидно, й українські прізвища Удвуд, Удин, що зареєстровані на Чернівеччині виникли від того ж праукраїнського кореня уда.

Прикладом надзвичайно давніх українсько-індійських мовних паралелей може служити назва сучасного індійського міста Пал-Лагара. Перша основа назви виражена прадавнім словом пал, яке присутнє як мовний корінь у чималої кількості українських географічних назв та й звичайнісіньких слів. Але спершу дізнаймося, що у санскриті пал/пол є компонентою багатьох слів зі значенням захисник, цар тощо. У Ведах фігурують етнос пала та династія царів Пала. Щодо санскритського значення кореня пал/пол — захисник, то варто згадати й українські слова палити, полум’я, палиця, які з первовічних часів, звичайно ж, пов’язувалися саме зі згаданим — захист. Можливо, наші предки внесли оте пал/пол і в назви наших річок, виходячи саме зі значення цих слів (захист). Адже річки своїми водами відгороджували, захищали певні роди, племена від звірів та й недобрих сусідів. На українських землях протікають річки Палоріка, Паловка та Полуня у басейні Прип’яті, три Паланки у басейнах Південного Бугу, Синюхи та Сіверського Дінця, Полуй у басейні Тиси, Полоня у Закарпатті, дві Полтви у басейнах Прип’яті та Західного Бугу, Половня у басейні Тетерева, три Половиці на Київщині та Сумщині, Полква на Хмельниччині, Полтва на Львівщині. А в басейні Тиси течуть потоки Палтин і Великий Палатиш. У середньовічних документах згадується, за О. Купчинським, населений пункт Полкотичі. А в сучасній Україні із основою пал/пол маємо поселення Палове у Чернівецькій області та Полтаву–місто. На Львівщині є село Паликорови, у першій основі назви якого пал, очевидно, закладене значення ще ведійських часів — захист, охорона (корів).

У нас в Україні є чимало географічних назв, особливо назв річок, із основою діва/дівка. Індолог С. Наливайко вважає, що ці наші назви співзвучні назві річки Деві із індійського штату Оріса. У санскриті лексема деві означає не тільки — Бог, але й дівчина. На наших землях протікають дві річки Дівиця у басейні Десни, річка Дівичка у басейні Сули, річка Дівуха у басейні Горині, річка Дівошин у басейні Прип’яті, потік Дівчий у басейні Тиси та ін.

Чимало наших географічних назв мають, як на перший погляд, дещо затемнені основи рад/рада, мана, рата і ін. Простежуються такі основи в нас і в часи Русі-України, і в сколотські. До того ж знаходимо такі корені і в санскриті. Прикладом українських географічних назв із тими коренями можуть бути назви наших річок: Радинка та Радоставка у басейні Прип’яті, Радомля на Сумщині, Радомка на Чернігівщині, Радичів і Радчанка у басейні Дністра, Радча (їх дві) у басейнах Ужа та Уборті. Із коренем рад/рада в Україні нараховується більше півтора десятка назв поселень, зокрема Радич та Радвани на Львівщині, Радвине на Чернігівщині, Радинка на Київщині, Радалівка на Полтавщині, Радомишль (їх два) на Житомирщині і на Волині, Радів (їх два) на Рівненщині та Львівщині, Радовело (їх два) на Житомирщині та на Рівненщині, Радча на Івано-Франківщині та Житомирщині, Радовичі на Волині, Радехів (їх два) на Львівщині та Волині. Згідно з даними О. Купчинського, у XVII-XIX століттях в Україні із коренем рад були населені пункти: Семирадовичі, Старі Безрадичі та Нові Безрадичі, Радовичі Горні, Радовичі Середні, Радовичі Дальні.

Корінь рад у нашій мові є багатозначним: це радість, це й рада–нарада, це й рада-лад (дати чомусь раду/порядок). У санскриті останнє значення кореня рад маємо у терміні радж, який означає очолювати, царствувати (отже, давати раду суспільству, наводити лад), а також блистіти, з’являтися, бути задоволеним (у нас — радіти), кохати. Санскрит знає ще й термін радг, що вживається у значеннях дар, умилостивлювати, рости, процвітати. У ведійському календарі місяць, що відповідає нашим середині квітня — середині травня, звався радга (процвітає усе?). Отже, у певних випадках корені ще ведійських часів рад, рада своїм значенням відповідають таким же кореням, від яких постало чимало українських слів та й географічних назв. Виходить, перераховані вище назви із коренем рад/рада мають витоки ще десь у IV-II тис. до н. е.

Застаріле українське слово ратаї надибуємо в українських доісторичних обрядових піснях із мотивом «золотого плуга»: «В чистім полі ратаї твої… всі молодії». Це ж слово у значенні орачі зафіксоване в XI-XIII століттях у рукописах Русі-України. У ті ж княжі часи у нас були імена особові Ратмир, Ратибор, Ратислав. Окрім того, у нас є й слово рата, яке, за Б. Грінченком, означає — сплату оренди частинами, отже — ділити борг. Аналог українського рата знаходимо у санскриті, яке там вживається стосовно людини, котра щедро підношує дари Богам. А слово раті там же у санскриті означає дар. Серед ведійських Божеств ім’я Раті мала дружина Бога кохання. Чи може бути хоч якийсь смисловий зв’язок між названими українськими та санскритськими термінами? Цілком можливо, бо якщо орати (ратаї) — то краяти, ділити землю плугом, сохою, то й вислів рата як розділений на частини борг є семантично тотожним терміну ратаї. Що ж до санскритського рата — обдаровувати Богів і раті — дар, то зрозуміло, що комусь щось дарувати — це ділитися своїми набутками. Вірогідно, наші слова ратаї і рата мають спільний корінь, який простежується десь у ведійських часах.

А чи не може оцей смисл — ділити, дарувати, підходити до наших українських річок із основою рата у назвах? А чому б і ні? Адже річка і розділяє певний край, і обдаровує людей водою, живністю. Хоч можливо, що корінь рата/рат у назвах наших річок має сонцепоклонницький характер: побіля тих водойм були святилища і жертовники, де й підносили дари-пожертви сонячним Богам (згадаймо санскритські рата і раті — обдаровувати Богів). Ще Геродот писемно зафіксував на українських землях річку із назвою Пората. Може, та назва розкладається на дві компоненти по+рата, себто — по оранці, отже, річка, довкола якої уже орали землі. У прадавні часи при словотворі не завжди дотримувалися внутрімовного закону підрядності, згідно з яким наша назва мусила б звучати Пораті, себто основа рата виступала б у місцевому відмінку, а не в називному, як у реальній назві. Серед українських географічних назв із основою рата/рат виділяються річки Рата у басейні Західного Бугу, Ратча у басейні Тетерева, Ратда у басейні Росі, а також потоки Раточина на Львівщині, Ратундин у Закарпатті, Ратунцева на Івано-Франківщині. У передвоєнні роки були перейменовані села Рата на Львівщині та Ратке на Донеччині. Про давність поширення у нас кореня рат/рата свідчить літописна назва річки Ратча, що згадується у 1159 році. Хоч цей корінь, як ми переконалися вище, простежується ще у ведійських часах.

Компонента рат- присутня у санскритському терміні манья-ратна, що українською мовою звучить як дорогоцінність. Правда, тут основний смисл закладений у першій основі, що походить від кореня ман. Із цим ман у санскриті є десятки слів, в тім числі й багатозначних. Для нас вони привабливі тим, що і в українській мові є чимало слів, зокрема й географічних назв, із отим коренем ман. Санскритське ман, таким чином, може пролити світло на заховане у наших лексемах значення і на часи виникнення групи наших слів та українських назв географічних об’єктів. Отже, санскритське ман означає знати, думати, розглядати, а мана — пристрасть, гнів, повага, пошанування. Манман у санскриті — то думка, зміст, прохання, молитва, бажання. У «Рігведі» фігурує священна гора Мандара — місце перебування різних Богів та напівбогів, а рігведійський Бог Ману — то першолюдина, першопредок людей. Важливо, основу ман знаходимо в імені Мандодарі, яке мала дружина царя асурів-супротивників аріїв, себто представників першої хвилі колоністів витоків Інду. Тобто корінь ман належав до мови людності, представники якої ще в IV тис. до н. е. виселились із українського Подніпров’я до Індії.

Упорядники московського академічного видання «Міфологічєскій словарь» відзначають, що в деяких випадках усі значення слів із коренем ман тяжіють до сфери сакрального, перш за все у ритуалі (згадаймо одне зі значень санскритського терміну манман — молитва). Очевидно сакральність була рушієм фантазії наших подніпровських предків-сонцепоклонників, коли вони давали назви річкам, побіля яких відбувалися сакральні ритуали. Цим, правдоподібно, пояснюються назви українських річок Ман на Черкащині, Маніка і Команка у басейні Десни, Манчулів у басейні Черемошу, Манаготра у Криму, Мандранка в басейні Пруту, Мантуль та Манявка в басейні Дністра, Манджалія в басейні Псла, Манька на Київщині, а також озеро Мандич на Запоріжжі. Вражають наші назви Маніка, Манаготра, Манджалія: маніка — то в санскриті коштовність, а в другій назві друга основа теж виражена санскритським словом готра — жертвоприношення жреця, заклик, у третій назві маємо санскритський суфікс -дж-. Оцей «зманливий», «чародійний» корінь ман спричинився й до виникнення деяких назв українських населених пунктів: Манич на Донеччині, Манчичі на Сумщині, Манява на Івано-Франківщині, Манаген на Хмельниччині, Мантин на Рівненщині, Манвелів на Дніпропетровщині, Маначинівка на Полтавщині, Комань на Чернігівщині. До 1946 року були в нас і назви поселень Мандівка на Полтавщині, Мангуш на Донеччині, Манзир на Одещині, Кіцмань у Закарпатті. Отож маємо десятки географічних назв поширених на всіх українських краях, а це свідчить про загальновживаність кореня ман у мові наших предків ще до виходу частини їх до індських витоків.

Дещо незвично звучить для українського вуха основа сара закладена у назвах майже двадцяти українських географічних назв. Це назви річок Сара Мала на Полтавщині, Сара Велика у басейні Псла, це й назви балок Саранна у басейні Самари і Саранчина (їх дві) у басейні Сіверського Дінця. Маємо й населені пункти: Сари, Саранчине та Саранчівка на Полтавщині, Саражинці на Вінничині, Саранівка на Сумщині, Сарата (їх два) на Одещині та Чернівеччині. До 1946 року були перейменовані село Сарія на Одещині, хутір Саракули на Львівщині, хутір Сар-Яр на Донеччині. Ще на зламі старої та нової ер античні автори називали нинішні українські землі — Сарматія. Назва та завдає багато мороки академічним науковцям — вони не знають, кому б то її спихнути: тюркам, іллірійцям, а чи циганам. Прикметно, на території Сарматії, себто на українських землях, античний географ К. Птолемей закартографував у I-II ст. н. е. поселення, у назвах яких маємо наш корінь сар: Сарум, Сарбакум, Сарбак/Сарвак.

У пошуках походження кореня сар та й наших географічних назв із ним знову звернімося до Вед і санскриту, бо саме там є чимало лексем, імен та назв із нашим сар/сара. Поміж санскритських слів із цим коренем значна кількість пов’язана із водою: сара — рідкий, той, що тече; сар — текти, струменіти, іти, бігти; сарас — озеро, ставок; саріт — потік, річка; сарньїка — вода; сарма — течія; сараньї — потік, річка; сараса — журавель, лебідь, лотос. А ще на землях Індії у ведійські часи протікала священна річка Сарасваті. У Ведах фігурує також етнічна група сарасвата. До ведійського пантеону входила Богиня священної мови, вона ж буцімто й творець санскриту, на ім’я Сарасваті. Присутність кореня сар/сара у іменах ведійських Богів та значна поширеність його у географічних назвах на прабатьківщині індоаріїв, тобто на українських землях, підказують, що той корінь потрапив у мову індоаріїв із Північного Причорномор’я після виходу частини наших предків до Індії. Про це ж говорить і цілий ряд українських архаїчних слів із коренем сара/сар: сарака — бідняк, сарапати — гарячкувати, саркати — фиркати, сардак — вид одежини та ін. Вражає, що в Україні поширені ще й прізвища із коренем сар/сара: Саратюк, Саранман, Сарбушко, Саріон, Саргош, Сарман та ще й Сармат. Ось такі карби Трипільської доби в українській мові.

На українських землях є географічні назви, до яких не знаєш із якого боку й приступитися при з’ясуванні їхнього походження. Дослідники називають такі назви неясними, затемненими. Ряд українських дослідників ламають голови, наприклад, над такими нашими географічними назвами, як Альта, Ікопоть, Зон, Кодра, Оврад, Стрий, Опака… До таких же затемнених можна зачислити й назви Жежава, Кив’ядж, Мжень, Суйми, Тужар, Хухра, Чевель та ін. Дехто поспішає зарахувати подібні назви до назв іншомовного походження, проте у цих топонімах можуть бути корені давно забутих українських слів, чи й слів із мов якихось прадавніх праукраїнських етнічних груп, які ввійшли в етногенез українства. З приводу «затемненої» назви Стрий цікавим є хід мовознавця І. Ющука. У пошуках етимології українських географічних назв із коренем стр- Ющук звертається до мови землі, на якій такі назви локалізуються, себто української. Він, зокрема, залучає до аналізу лексеми стрімкий, стріла, стрижень (птаха) і доходить висновку, що оте стр- у давнину, очевидно, було в давньоукраїнській мові компонентою слів на означення текуча вода, ріка. Саме це значення І. Ющук вбачає в назвах наших річок Стрий, Дністр, Стрижень, Струга, Стрипа, Стримба, Стригосла та ін. Підхід І. Ющука до вияснення етимології перерахованих щойно назв може прислужитися й до пояснення імені нашого сонячного Бога Стрибога, тим паче, що цей Бог є дідом стрімких вітрів.

Для з’ясування походження ряду українських неясних назв може бути плідним, як було видно вище, звернення до лексиконів найдавніших вихідців із Праукраїнської Материзни. Там законсервувалося чимало потенційно давньоукраїнських мовних одиниць, які уже вибули із активного словника українців. Ось у нас, наприклад, є чимало затемнених географічних назв із основою ван, зокрема назви населених пунктів Ваниківці, Ванчинець на Чернівеччині, Ванів, Радвани, Радванці на Львівщині, Ванжулів на Тернопільщині, Ванжина Долина, Ванжули, Ванцаків на Полтавщині, а також назва потоку Вандріча у басейні Тиси. Цілком можливо, що корінь ван — то рудимент якоїсь праукраїнської говірки ще трипільських часів, бо у санскриті є слово ван, на означення однієї з назв лісу. Не буде, здається, помилкою стверджувати, що й основа віч у деяких українських назвах географічних об’єктів представляє залишок мови наших предків ще родо-племінного періоду. Лексикон індоаріїв знає слово віч, що по-нашому — плем’я, а в українській мові є своє слово віче, тож із допомогою санскриту можна вияснити, що наше віче — то просто збір племені. Маючи оці два слова віч та віче, можна сміливо братися за розшифрування етимології таких українських географічних назв, як назви річок Віча та Вічнівчик у басейні Тиси, як назва озера Вічище у Запорізькій області, назви населених пунктів Вічині та Віча відповідно у Волинській та Рівненській областях.

Можливо, можна зняти затемненість і з ряду українських назв географічних об’єктів із коренем гоп і тих, що починаються складом го-. Це, скажімо, назва річки Гопчиця у басейні Росі, назви населених пунктів Гоптівка на Харківщині, Гопчиця на Вінниччині. У санскриті го — то велика рогата худоба, бик, гопа — пастух, а гопака — танок пастуха. У сучасному індійському Панджабі є озеро Говін. У нашій мові теж маємо переднє го- у словах гов’ядина і гов’ядо-худоба. Може із тим трипільським коренем го в’яжуться й назви українських річок та потоків Гобежа у басейні Росі, Гобекли у басейні Самари, Гобра/Гопер у басейні Тетерева, Госелів у басейні Ужа, а також балки Гомина на Київщині та яру Гомалин у басейні Сіверського Дінця. Є в нас із тим го і населений пункт Говичеве на Волині. Певно, й ряд українських географічних назв із основою над/нада теж мають свої початки у мові наших предків-трипільців. У санскриті слово нада — то одна із назв очерету. Можливо, із тим прадавнім нада-очерет пов’язані й назви рукава річки Тиси — Надош, а також наших поселень, зокрема, Надичів на Львівщині, Надатинь на Волині, Надчиці на Рівненщині, Надинівка на Кіровоградщині, Надхівка на Донеччині, Надашень на Хмельниччині.

Приклади на українсько-індоарійсько-індійські мовні паралелі, засвідчені українськими географічними назвами, можна було б ще називати й називати, але й те, що показане вище, наводить на перспективні роздуми стосовно з’ясування етапів розвитку української мови. Адже, якщо мовні корені, зафіксовані писемно Ведами та іншою літературою давньої Індії, збереглися і в географічних назвах сучасної Індії, і в географічних назвах сучасної України, то ті корені є нічим іншим, як залишками мови людності Північного Причорномор’я ще тих часів, коли частина тої людності починала у IV тис. до н. е. рух до витоків Інду.

 

Станіслав Губерначук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com