Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Какая ель, какая ель...»

І в Росії, і в Україні все частіше з’являються публікації, автори яких ставлять перед собою одне, але абсолютно немислиме завдання — посварити українців і росіян. Прості люди з тривогою спостерігають за підступами чужинців. Наша газета, як істинно українське видання, вважає за необхідне висловитися з питання взаємин між росіянами та українцями.

Сьогодні українці з росіянами схожі в одному — багато важливих центрів управління їх суспільним життям знаходиться в чужих руках. Українцям готують ту ж долю, що і росіянам — ми повинні стати дешевою робочою силою, а наші природні ресурси повинні бути привласнені чужинцями, бажано без шуму і за допомогою російських або українських холуїв. Відбувається повзуче захоплення влади над двома найбільшими слов’янськими народами.

Насміхаються над українськими вишиванками та салом, намагаються довести нездатність укра­їнців мати свою державу. Як повідомляють з Росії, там над росіянами також сміються, але в хід пущені личаки. Повідомляють, що по російському радіо і телебаченню перестали транслювати росій­ські народні пісні та частівки. Втім, українцям всі ці прийоми добре знайомі. Досить згадати про висвітлення роботи Всесвітнього форуму українців.

В Росії 70 відсотків фінансових ресурсів знаходяться в руках не росіян. Це означає, що Росія російська тільки номінально. Українські ділки наробили зовнішніх боргів на 95 мільярдів доларів, а це фінансовий защморг на шию не тільки наших дітей, але і онуків. Їм доведеться або втекти з України, або тягти лямку жалюгідного існування, адже борги доведеться повертати.

Одного разу на одному з українських телеканалів показували балакучу політбабу. Вона не знайшла кращої теми для розмови, як протестувати проти законопроекту Мовчана і Яворівського про державну мову. Бачте, вона «думає по-російськи», а тому українці повинні змиритися і припинити зусилля по відродженню рідної мови.

Намагався дізнатися прізвище «захисниці російських цінностей» в Україні. Мені сказали, що то виступала «сельодка с луком». Чому таке їдке прі­звисько і повна відсут­ність бажання запам’ятати прі­звище політбаби? Тому, що вона не те говорить. Українська мова неухильно відвойовує свої законні позиції в суспільстві, і це знають вороги державності України. Ось і виставляють на посміховисько «сельодок с луком». Щоб сіяла ворожнечу.

Повірте, українці і росіяни вирішать питання мови найкращим чином. Українцям потрібна сильна і багата Росія. Росіянам потрібна незалежна і віль­на Україна. Справжнім українцям і росіянам, а не холуям чужаків, що зайняли ключові пости в ЗМІ і в Україні, і в Росії. Якщо подекуди намагаються насильно провести українізацію, то ще треба придивитися, кому вигідне непотрібне нагнітання пристрастей. Українська стає повсякденною мовою українців, і це дуже лякає ворогів незалежної України. Нам же — своє робить! З часом українською мовою будуть користуватися всі, як, наприклад, чехи чеською. А були часи, коли чеська майже зникла. Терпіння та толерантності у українців вистачить.

Ніхто не заперечує, що в літописі взаємин двох великих слов’янських народів були і чорні сторінки. Але ж була, є і буде і справжня дружба, солідарність.

Пам’ятають в Україні і тих солдатів, які принесли звільнення в страшні роки війни. Багатьох людей, що чекали «наших зі сходу», вже немає в живих. Але перед відходом в світ інший вони вважали своїм обов’язком розповісти ді­тям та внукам про російських солдатів, з якими в роки війни довелося жити і вмирати. Примітно, що розповіді українських бабусь і дідусів про події тих років пам’ятають вже і діти їх внуків.

Не знаю, чи пам’ятають в Івановській області частівку із словами: «Какая ель! Какая ель! Какие шишечки на ней!» Упевнений, що «Сельдь с луком» цю частівку не знає, та і знати не бажає, адже тут грошима і не пахне. А в українському селі Любомирка та на хуторі Настине цю частівку пам’ятають. І пахне вона порохом і свіжою кров’ю російських та українських солдатів. Почули її пяти-шестирічні діти з вуст доброго російського дяді-солдата, який розважав українських дітей, переляканих вибухами снарядів та кулеметними чергами.

В кінці 1943 року німці з боями відступали. В тилу звірствували зондер-команди, в які були набрані покидьки суспільства. В одну страшну ніч небо над сусіднім з Любомиркою селом з сумною назвою Вдовичий хутір стало багряним від пожеж. На ранок через Любомирку потягнувся обоз зондеркоманди. На залитих кров’ю возах сиділи німці, і жерли сало з пшеничним хлібом. У Любомирці вони зупинилися, щоб побенкетувати. Зігнали жі­нок і чоловіків, що уміють різати свиней. На возах свиней було багато. Там же лежали і гусаки, і качки, і кури. Було багато бутлів з самогоном.

Головорізи бенкетували довго. Тільки один німець прийшов до жінок, що готували страви. Він тихо плакав, показував патрони і присягався, що він жодного разу не зробив «пуф-пуф». Напевно, цей німецький солдат потрапив в зондеркоманду випадково. На ламаній українській мові він казав: «Це звірі! Вони нелюди!» Про нього пам’ятають і сьогодні. І він став уособленням чесних німців, втягнутих у війну.

З Вдовичого хутора почали повертатися любомирчани, що побігли дізнатися про долю родичів. Люди ридали. У розстріляному і спаленому до тла Вдовичому хуторі вони побачили гори трупів і випалені садиби. Одна жінка, наша родичка, при розстрілі встигла впасти, випередивши кулі. Потім її прикрили тіла розстріляних односельців. Жителі сусідніх сіл, що збі­глися, почали розбирати гори тіл загиблих. Вони виявили поранену, замерзлу, але живу жінку. Єдину, якій Бог врятував життя. Вона була вся облита кров’ю односельців, і з її кожушка капала їх кров.

Немов божевільна, вона розповідала безперервно, що коли розстріл закінчився, на гору трупів з під тіла убитої матери вибрався дворічний хлопчик. Він плакав. Навколо гори ходив головоріз із зондер-команди і пострілами з пістолета добивав тих, хто ще ворушився. Хлопчик протягнув руку до нелюда. Другою ручкою він тримався за своє прострілене вушко. «Дядю, вава!» Мерзотник холоднокровно прострілив хлопчикові головку. Люди знайшли тільце малюка з простріленим вушком і великою діркою в голові.

Виявилось, трохи раніше на хуторі було весілля. Там були і поранені партизани, і поліцай Савченко з сусіднього села Вищі Верещаки. Виникла сварка між хуторянськими чоловіками і поліцаєм, якому без роздумів надавали по морді. Той поїхав з жалобою в Олександрівку, де розміщувалася зондер-команда. Четверо партизанів знали психологію зрадників, тому були напоготові, і вчасно пішли в ліс. А за побиту морду зрадника склали голови 1100 ні в чому не повинних українців.

Я добре пам’ятаю квітучий яблуневий сад і горб землі з великим дубовим хрестом на місці хати і сараю. Це означало, що в хаті всі згоріли живцем. Ті, хто встигав вибігти з хат, вели на роз­стріл. Пам’ятаю і неприродний холод, який обгорнув мене. Холод і якесь незвичайно прозоре, чисте повітря над тією садибою з квітучими яблунями. Щоб садибу не топтала худоба, односельці обгородили її обпаленими дубовими стовпами і колючою проволокою. Тепер майже всі садиби в тому хуторі скуплені якимись скоробагатьками...

Як до чудової музики люди прислухалися до далекої канонади. «Наші йдуть!» А одного разу рано вранці над узліссям з’явився радянський літак і скинув двох парашутистів. Це були розвідники і коректувальники артилерійського вогню. Сьогодні неможливо встановити, чи були вони росіянами чи українцями. Ніхто тоді не питав про національність. Були тільки «наші» і «німці».

Розвідники вирішили сховатися не в прифронтовому лісі, де було повно німців, а в селі. Вони і не приховували, що з армійської розвідки, а говорили російською мовою. Німці зігнали всіх чоловіків в конюшню і зажадали видати чужих. Інакше спалять всіх, щоб знищити «ваших ворогів». Навколо конюшні стояли і плакали жінки і діти. Знищення сусіднього Вдовичого хутора не залишало надій на порятунок чоловіків.

Староста села, який був підпільником, божився і присягався, що чужих в конюшні немає, тільки свої любомирчани, що завжди були лояльними до ні­мець­ких солдатів. Кмітливі жінки швидко принесли самогон і їжу німцям. І трапилося диво! Чоловіків разом з розвідниками випустили із конюшні, вже підготовленої до спалювання. Там, в конюшні, чоловіки просили один у одного вибачення за всі взаємні образи і гріхи. Ніхто і не подумав врятуватися, видавши розвідників німцям.

Потім на наш хутір Настине прийшов загін розвідників. Всі дев’ятеро були росіянами. Навряд чи хто може уявити сьогодні, якими рідними стали нашим батькам і матерям ці російські хлопці з Івановської області! Дуже скоро їх залишилося троє. Останні загинули, але не відступили. Інакше німці перебили б і мирних жителів Настиного. Вони добре бачили в біноклі, що люди допомагали солдатам. Німецький снайпер вбивав і солдатів, і чоловіків в цивільному.

Прийшла підмога. Кістяком роти були росіяни з Івановської області і Підмосков’я. Замість убитих в боях в окопи приходили українські новобранці. Багато хто був ще в цивільному одязі, і вони були дуже слабо навчені. Інакше, напевно, бути не могло, бо втрати в окопах були страшними. Їх замінювали українці з сіл, розташованих на десяток кілометрів східніше.

У нас в хаті відігрівався і відпочивав лейтенант Пшенічніков Саверин Петрович з Одинцовського району Московської області. В хаті моєї хрещеної поселилися два солдати з Івановської області. Тітка Явдоха з моїми братами, п’ятирічним Гришою та трирічним Вілею, ховалася від куль і осколків в нашому погребі, бо він був глибокий. Вирішили, що якщо потрапить снаряд, то помруть всі разом і всім родом.

Німці вночі не стріляли. Пізно увечері можна було вибратися з сирого погреба, піти в хату, натопити піч, обігрітися та приготувати їжу собі і солдатам. Двоє друзів з Івановської області були весельчаками. Вони просили дітей сказати щось по-українському. «Вы не говорите! Вы поете!» — так казали росіяни дітям. Потім добрий дядечко-солдат співав веселі частівки, щоб діти забули про прокляту війну.

Ті солдати, імена яких встановити вже не вдасться ніколи, не говорили, що думають по-російськи. Вони хотіли навчитися розмовляти на співучій українській мові. Діти заспівали їм «Розпрягайте, хлопці, коней!», про зелений сад і криниченьку. «Це про нас!» — жартували солдати. «Тільки ми копаємо не криниченьку, а окопи».

Напевно, серед українських садів з опалим листям і посіченими осколками і кулями гілками вони відчували себе не так, як удома серед прекрасних зелених ялин. Тому солдат співав: «Какая ель! Какая ель! Какие шишечки на ней!» Але українські діти його не розуміли. Вони ніколи не бачили ялину! У нашій місцевості ялини не ростуть. Довелося російським дядям малювати це казкове дерево. Подібне в книжці бачили тільки мої старші сестри Нюся і Галя. А шестирічній Валі, п’ятирічним Олі та Гриші довелося задовольнитися малюнком того чарівного дерева з далекої Росії. Маленький Віля навчився добре малювати, і найчастіше це була ялинка з прикрасами. Справжню ялину діти побачили тільки через декілька років, вже після голоду 1947 року.

«Проженемо німця, вам в школу на Новий рік привезуть ялинку. Ви тільки попросіть своїх вчителів! І прикрасьте віти ялиночки своїми іграшками!» Іграшок у дітей вже не залишилося. Близькі вибухи снарядів перетворили їх на мотлох. Уціліла тільки передня лапа фарфорового білого ведмедя та Валіна лялька, яку вона ніколи не випускала з рук.

Вийшло все не так, як в пісні про сад і копання криниченьки. Солдати рили траншеї другої лінії оборони. Ця лінія проходила над яром, метрах в тридцяти від хат. Треба було пройти через сад, сховатися в хаті, де в гарячій з ночі печі стояв борщ. Добрі дяді-солдати зайшли в сад. І тут рвонув німецький снаряд. Мозок з розбитої голови одного солдата обліпив стовбур вишні. А частини розірваного тіла солдата, який співав такі веселі частівки, повисли на гіллі декількох молодих вишень. Снайпер тримав сад під прицілом, зняти і поховати по-люд­ськи останки солдата довго не вдавалося. Це був жах!

Російські солдати-визволителі загинули в українському саду. Невже хтось може сподіватися, що про них забудуть? Ті вишні стояли в саду, поки не усохли самі по собі. Тільки тоді їх зрубали. Вони були пам’ятником і батькові родини Віктору Пелі, етнічному поляку, який на фронті пропав безвісти, і російським солдатам. Розповіді про війну передаються з покоління в покоління, і ніхто не зможе ні розірвати, ні знищити цю священну золоту нитку пам’яті. Пам’яті серця.

Коли роту вибили осколки і кулі, а наш лейтенант, якого перейменували на український лад і називали Савою, вмер з простріленими грудьми, довелося нашим родинам стати біженцями. Запрягли корів, дітей уклали в солому упоперек воза. За хутором Валя розплакалася, бо вона забула ляльку, якою треба буде прикрасити ялинку після війни! Довелося батькові повернутися додому, і забрати ту ляльку.

Колеса воза в темноті наїжджали на тіла вбитих. Діти плакали, а німці стріляли в темноту з кулемета, на плач дітей. Матері боялися, що або колесо розвалиться, наскочивши на труп убитого солдата, або в віз потрапить кулеметна черга, і діти не зможуть дійти до сусіднього села Янич, до якого було ще далеко. Втім, після війни жителі перейменували свій Янич на Іванівку.

В темноті почувся тупіт людей, що бігли назустріч. Це на фронт поспішала підмога. Ще хлоп’ячий голос командира запитав з темноти: «Нам надо попасть на хутор Настенька! Мы правильно идем?» Раді, що біжать в потрібному напрямі, солдати швидко зникли в темноті. Місце 19-річного Сави зайняв ще молодший за нього лейтенант-росіянин.

А поліцая в 1960-і роки виявили за кордоном. У нього був легковий автомобіль і вантажівка, жив він в достатку. Не в міру демократичні канадці не видали зрадника нашому правосуддю, хоча було доведено, що на совісті у нього 1100 погублених невинних душ. Аякже, хіба ж можна на українському весіллі бити поліцайську морду!

Давайте будемо терпішими один до одного. Досить сіяти ворожнечу між росіянами та українцями. Якщо будемо безперестанно звинувачувати однен одного, то обов’язково з’являться зрадники з побитою мордою, і їх «захистиьть» яка-небудь зондеркоманда...

З проблемами міжнаціональних стосунків треба розбиратися з холодною головою. Сьогодні­шнє керівництво Росії робить дурницю, налаштовуючи своє населення проти українців. Але чому ми маємо повторювати їх помилки? Наша сила в толерантності, терпимості, в історичній обізнаності зрештою. Інтелігентна, компетентна розмова важливіша за базарну суперечку. Так, є межа поступливості, якщо це стосується незалежності держави. І розуміння цього прийде до росіян з часом, як би їх не налаштовували проти нас вороги слов’янства.

Була, є і буде могутня Росія, наш одвічний сусід. Є і буде вистраждана нашими пред­ками вільна та сильна Україна. Іншого Богом не дано!

 

Володимир РЕПАЛО.
Спеціально для «Персоналу Плюс»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com