ЖИТІЯ СВЯТИХ ГРІШНИКІВ

«Як коротко й страшно пише ця людина», — сказав Горький про Стефаника. «Коротко», бо сама ситуація вкрай промовиста будови комунізму пролягли по шпалах із людських трупів. А що страшно, то... повторімо попередню фразу — і цього досить. Тут важливо інше — хто є автором книжки.

А її автор — не «барабан» учорашньої епохи, що, напродукувавши мажорних виробничих романів, кинув партійний квиток і заходився обслуговувати новітню кон’юнктуру, писати про голодомор, про секс, кримінальний світ, страхіття сталінського режиму, «помаранчеву революцію» — байдуже про що, аби втриматись на плаву, Михайло Іванченко з села Гусакове, що на Черкащині, справді пережив голодомор, а його батька — сотника Вільного Козацтва 1918 — 19 років, — розстріляли 1938 року. Він справді розповсюджував листівки націоналістичного підпілля під час німецької окупації Галичини, за що потрапив до арбайтабору під Данією, звідки спробував утекти товарним потягом дістатися Батьківщини, забравши з собою пісню «аби не лишати її за ґратами»: «Та забіліли сніги, забіліли...» «І невтямки було мало битому, що забіліють мені замість рідних та сніги Заполяр’я. І носитиму я там за свою першу втечу тавро «Склонен к побегу».

У радянських таборах тавро, накладене у фашистських: чи потрібні розлоги коментарі до цього факту? Але рубаною фразою — вивершені образи, які б зробили честь знаному поету: «Під стелею тьмяне світло. Теж у наморднику». «Ми ламаємо скелі. З-під кайла відлітають тільки уламки нашого життя».

Книжка «Новели неволі» Михайла Іванченка — твір яскраво обдарованої людини, хистом і літературним і художнім. Можна не сумніватися, що й вірші, за які дістав «гонорар» у вигляді десяти років заполярних таборів теж були не гірші від тих, на честь яких за радянських часів співали панегірики штатні критики. Але така доля...

Свого часу «Один день Івана Денисовича» перевернув людські душі, а з тим і авторитарний режим. Можна зрозуміти, чому цю книжку, написану одразу після повернення додому, не було тоді ж видано. Як зізнається Михайло Іванченко, ескізний варіант «ховав закопаним у скляній банці. У 80-х роках при загрозі спалив»: адже жив і працював художником-оформлювачем «під гласним і негласним наглядом». Зрозуміло, чому не видав книжку й пізніше навіть коли б і відновив її: не марно тоді казали, що коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві рубають пальці, а у Львові — голови. Та й відновити таке з пам’яті не просто, й не тому, що призабулося, а відкриваються старі рани й, треба неабиякої мужності, аби пережити той біль.

Здавалося б, що тепер можна сказати нового про епоху, коли слово «зека» розшифровувалось як «забайкальський комсомолець»? Виявляється, — можна, якщо розповісти одну з багатьох історій, нічим не грішачи супроти життєвої правди, Марійка святкує вбоге своє весілля з пораненим на війні приймаком, і молодята щасливі, хоч і тяжко борються з бідністю. Однак фронтовик — груди у бойових нагородах — відмовляється підписатися на позику і за це «гримить» до Заполяр’я. І юна, безмежно віддана йому жінка, продавши зароблену ударною працею теличку, їде слідом за чоловіком, не відаючи, як далеко той «засніжений світ, обнесений колючими дротами». Любов та ще мамине напутє слово «шукай добрих» — ось єдина її зброя.

Та людське співчуття виявляється пасткою: офіцер ґвалтує її, не виконавши обіцянки організувати побачення з милим. І найчистіша душа мусить віддати на поталу своє тіло, аби донести до Максима карбованці, що зберегла за пазухою: «вольняшка» за шмат хліба миє посуд, пере білизну, блукає від зони до зони в шинельці з чужого плеча. «Це та, що архаровці мнуть», — йде про неї поголос. Врешті, добившись до коханого, чує від нього: «Згинь з моїх очей, сучко! Підстилка! Шльондра!» І зрозумівши, що завагітніла після колективного зґвалтування, кидає навстріч неминучій смерті останню свою надію: «Максюто, любий! Хіба я ношу в лоні байстрюка? Не може бути. Твого сина ношу. Вільного. Не зека». І є в цьому щось від парадоксу Франціска Ассізського, котрий сягнувши дна приниження, змусив людство засумніватися в цінностях, яким воно поклонялося. Новела «Ціна любові» звучить як «житія», бо може бути ілюстрацією до християнської настанови «не суди», яку людина так важко осягає. Втім, як і будь-який твір з книжки Михайла Іванченка, де наглядачі дико збиткуються з беззахисних зморених голодом людей, бо ж — «судять» їх за відступництво від того, в чому чуються непогрішимими: вірність радянській владі, любові до «товариша Сталіна». І от же дивина! У німецькому арбайтаборі наглядач — старий Бернард жаліє юнака, бо і в самого син поліг під Ленінградом, шукає в нього душевної підтримки /»Перед голубою імлою»/. Зате від «своїх» годі чекати співчуття: «Ти вмреш сьогодні, а я завтра» — закон однаковий що для зеків, що для тих, які їх стережуть. І, що найстрашніше, виживають ті, котрі «всім панам наймити», як сторож з новели «В’язка», присвяченої пам’яті сестри Олени.

Океан страждань, залізниця, вимощена трупами закатованих голодом, холодом і непосильною роботою — і що? У післямові Михайло Іванченко дає вичерпну відповідь на це питання. Йшов голодний 1947 рік. Та не брак рук і техніки на родючих нивах хвилювали керівництво Радянського Союзу. «Вождям йшлося про розмінування людської вибухівки, здатної повалити комуністичний режим... На Північ тяглися довгі ешелони ув’язнених. Колгоспників, які збирали колоски на «власному» полі. Робітників, які продавали заводську каструлю або котушку ниток, аби порятувати родину від голоду. Військовополонених, які не хотіли застрелитися і потрапили до німецького полону. Та ще породжених сталінізмом власовців і поліцаїв. І німецьких «колаборахтів», які, щоб не згинути в окупації від голоду, служили у створених німцями адміністраціях та установах. Та найбільше везли українських націоналістів з ОУН-УПА. Вони не завойовували Москви чи Варшави. А відчайдушно боролися проти окупантів всіх мастей за незалежну Україну. А ще везли на Північ за «антикомуністичну агітацію» — будь-яке слово правди, часто людей малограмотних. А з ними й репатріантів-остербайтерів. Та й вояків, переможців німецького фашизму, які зацікавилися кращим життям Європи. Впереміш із трудящими везли й галасливі орди босоти та шпани. Їх не могли втримати рамки комсомолу, як і привладних бандитів не утримувала дисципліна компартії. «У війну вони навчилися виживати розбоєм», — пише автор.

Причину було підмінено наслідком, тому коли йшлося про «перемелення на табірну пилюку» тих, хто бодай потенційно міг не скоритися, потреби в проекті залізниці не було. Відтак — гори скелетів під шпалами, нещадне знищення тих, хто тікав або ж чинив опір і — безгосподарність у витраті коштів, зібраних з вдів, фронтовиків та нужденних дітей. Після смерті Сталіна виявилося, що по магістралі, котра вважалася колись ударною будовою комунізму, «возити нічого й ні для чого», і її просто списали. «Комуністичне капище на крові» поглинув пливун. Він покрутив рейки, неначе землетрус. Природа повалила мости. Водостоки перетворила на провалля. А коли знайшли газ та нафту, довелося тягнути до Нового Уренгою ще одну залізницю. Зовсім нову, з півдня через тюменські болота. Горбачовську «перебудову» чекісти сприйняли як непорозуміння. Вони законсервували табори і запломбували ворота зон. «Авось еще прігадітся». Не для себе ж старалися».

З цією думкою і доживають віку, вислуживши в держави, яка пішла за історичним вітром, непогані пенсії — на відміну від тих, хто чудом не згинув під їхнім невсипущим оком.

Чому ж воно в нас так — га?

Що у вісімдесятих роках минулого століття «Новели неволі» Михайла Іванченка вийти не могли, — зрозуміло. Але як сталося, що вони не побачили світу 1998 року в незалежній Україні, коли були відроджені? Побачили аж через десять років — за фінансового сприяння Володимира Мовчана, якому автор висловлює подяку.

І як колишній голова ревізійної комісії я знов і знов ставлю перед Володимиром Яворівським «позастатутне» питання, за яке виключена із Національної Спілки письменників: чому талановиті люди з такою долею мають у незалежній Україні поневірятися по спонсорах? Що нині видає «Український письменник», якому від радянських часів дісталися 2000 кв. м. площі, більшість якої здається в оренду? На що йдуть кошти від знову ж таки зданих в оренду чи просто проданих південних земель і будинків творчості? Дух таких моїх земляків як Михайло Іванченко не дозволяє мені мовчати.

«Я — мрійник, що шукає собі подібних... З нас витісують «дрібнокаліберних майорів» — сержантів. А я цікавий ще й до друкованого слова. У нашій газеті «Советский богатырь» бачу вірші Олександра Гончара. Україномовні, звичайно, радянсько-патріотичні. Замість літери «і» знак оклику. Старший сержант Гончар числиться старшиною мінометної роти. Вона поряд з нашим учбатом. Та служить він експедитором продскладів. Зрідка появляється з відряджень. В офіцерській формі і хромових чоботях. У картузі набакир. До нас, репатрийованих, ставиться зверхньо. Не шукає земляків. Він на твердому шляху до слави», — такий промовистий епізод є в новелі Михайла Іванченка «Дембель».

Невже й надалі в нашій історії Пілати, віддавши на розп’яття Ісуса Христа, хизуватимуться на людях у його терновому вінку? Ось таке болюче, обернене в майбуття питання випливає з книжки «Новели з неволі».

Наталя ОКОЛІТЕНКО,
доктор біологічних наук