Навіщо вірним ленінцям роги лукавого?

(Початок у попередніх номерах)

Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, Гітлер — апологети расизму

У газеті «Коммунист» і в стінах парламенту від комуністів — одне і те ж: «В Украине оголтелый национализм и позорная сдача национальных интересов»; «За роки незалежності в Україні під керівництвом націоналістів цілеспрямовано здій­сню­ється фашизація суспільства»; «фашифізація суспільства через реабілітацію Шухевича»; «Президент Ющенко став головним апологетом фашизму. Вся його діяльність спрямована на перегляд рішень Нюрнберзького трибуналу» і т.п., і т.п. (№№ 63, 64, 76… 2008; СВРУ 30 травня 2007 р., 1 серпня 2008 р…)

Люди давно помітили, що коли у політичній перепалці комуністам не вистачає аргументів, то сподіваючись на затюканість «мас», вони хапаються за жупел фашизму — «український фашизм», «російський фашизм», «грузинський «, »прибалтійський» і т.д. Щоправда, у Росії лідер комуністів Г.А. Зюганов, як видно із його виступів, дає відсіч тим, хто лякає «русским фашизмом». В Україні ж — навпаки , «фашизм», «фашифізація суспільства» — улюблені епітети і модальні слова лідерів КПУ.

Насильницький комунізм і насильницький соціалізм (фашизм) викублилися із марксизму. Всі ці категорії Ленін ототожнював, й томуто, мабуть, як запевняють дослідники, він, перебуваючи у Копенгагені на міжнародних соціалістичних зібраннях, сидів в оточенні К. Ліб­кнехта і Муссоліні, а перебуваючи у Швейцарії, дружив із духовним наставником А. Гітлера — бароном фон Ланцем...

Гітлер був лідером од­нієї з червонопрапорних ланок соціалістів. Часто його промови за політичним контекстом, лексиконом, навіть за пафосом та емоціями мало чим від­різнялись від промов ін­ших марксистів. Наприклад, у своєму зверненні до націонал-соціалістів, німецького народу і солдатів Східного фронту 22 червня 1941 р. Гітлер сказав (цитата із російськомовного джерела): «Уже более двух десятков лет большевистские власти из Москвы предпринимают попытки поджечь не только Германию, но и всю Европу… Я же, напротив, пытался достичь нового социалистического порядка в Германии, который не только ликвидировал безработицу, но и приносил трудящимся большие прибыли от их труда, планомерного устранения сословий и классовых различий и создания действительно народного хазяйства, не имеющего подобного нигде в мире…» (журнал «Наш современник», № 6, 2008, с.6).

 Щоб знати, звідкіля ненависник східних народів А. Гітлер міг черпати натхнення, ще раз звернемось до шостого тому «Сочинений Маркса-Энгельса»: «У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не лише реакційні класи та династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде прогресом» (с. 188); »Всесвітня війна, яка тоді спалахне, розсіє цей словянський Зондербунд і зітре з лиця землі навіть імя цих упертих маленьких націй» (с. 188); «Німці завоювали словянську область в інтересах цивілізації» (с. 287); «ми будемо знати, що нам робити. Тоді боротьба, нещадна боротьба не на життя, а на смерть зі слов’янством, що зраджує революції, боротьба на знищення та нещадний тероризм — не в інтересах Німеччини, а в інтересах революції» (с. 306).

То скажіть: був чи не був Гітлер марксистом? І чи не уподібнюються партійці гітлерівцям, коли кажуть, що їх партія «озброєна найпередовішою у світі теорією суспільного розвитку — марксизмом-ленінізмом» ?

Ленін, небажаючи, щоб Антанта, і передусім Росія здобула перемогу у Першій світовій війні, закликав перетворити «імперіалістичну війну на війну громадянську». Генштаб Німеччини добре зметикував, що означатиме для нього «громадянська війна» в тилу воюючої з Німеччиною Росії. Це означало: що Росія буде виведена із війни, і Німеччина убезпечить себе зі Сходу, а більшовики будуть базою для боротби з Антантою. Й тому німці, виділивши диверсантам-більшовикам достатню суму фінансів, вкрай таємно від Антанти закинули їх у Росію. Головним завданням більшовиків було: перехопити владу у Тимчасового уряду, заволодіти всією країною, знищити російську армію, передусім її офіцерство, курсантів, а також науковців, інженерів, інтелігенцію, духовенство, годувальників армії і всієї країни — селянство.

Для досягнення такої мети більшовиками широко використовувались захоплені російською армією в ході війни військовополонені. Військовополонених у Росії на 1917 рік було 2,2 мільйони, у т.ч. угорців біля 500 тис., австрійців — 450 тис., німців — 190 тис., румунів — 120 тис., турків 63 тис. та ін. Щоб приховати безпосереднє керівництво військовополоненими Німеччиною, їх представляли як «соціал-демократів-інтернаціоналістів, які підтримують радянську владу». Таких «інтернаціоналістів» в Росії було понад 500 тисяч. За офіційними даними, в одній лише Червоній армії воювало 250-300 тисяч німців та їх союзників.

27 серпня 1918 р. у Берліні додатково до Брестського мирного договору підписали російсько-німецьку фінансову угоду й інші російсько-німецькі протоколи, згідно з якими Росія зобов’язувалась заплатити Німеччині контрибуцію в 6 мільярдів марок, у т.ч. 1,5 млрд. марок золотом та на 1 млрд. доставкою товарів. За секретними документами (нота міністра Закордоних справ Німеччини Гінце та ін..), Росія зобов’язувалась здійснювати Німеччині сировинні поставки, доставити їй 500 мільйонів пудів хліба, й інші продукти, дозволяла Німеччині використовувати на її розсуд Чорноморський флот і порти, воювати з Антантою та національно-визвольним рухом в самій Росії…

«Тріумфільна хода» більшовиків була заюшена кровю. Так, у грудні 1917 — січні 1918 рр. у Севастополі по-звірячому вбили близько 800 офіцерів бувшої царської армії та цивільних осіб, у Євпаторії — понад 300. У Сімферополі — те ж саме, тут навіть кидали живими людей у паровозні топки. Кримським ВРК керували вірні ленінці Бела Кун та Розалія Землячка.

Масові розстріли військових та цивільних осіб проходили у Ярославлі, Рибінську, Муромі. У ніч з 16 на 17 липня 1918 року за вказівкою Леніна і Свердлова була розстріляна царська сімя. У вересні лише у Москві (у Срібному борі, на Ходинському полі та Ваганькові) розстріляно до 800 осіб, тут кати розстрілювали навіть під музику військових оркестрів. У Петрограді розстріляли понад 1300 осіб, і десь половину із них становили офіцери царської армії. У Нижньому Новгороді 31 серпня розстріляно 141 заручника, У Вятці за один тиждень розстріляно 409 заручників. У селах Печерського повіту (Північ Росії), жителі якого надавали допомогу воїнам царської армії, більшовики чоловіче населення винищили повністю. У Холмогорському концтаборі замучили сотні молодих офіцерів царської армії, й тому Холмогори стали називати «усипальницею російської молоді». Кривава різанина була влаштована у Казані, Ставрополі, Пятигорську, Тулі, Брянську, Астрахані. Як повідомляла більшовицька газета «Голос России» від 21 березня 1921 року, для ліквідації десятитисячних мітингів протестуючих проти більшовицького свавілля трудящих більшовики застосовували не лише гвинтівки, а й гранати, кулемети, артилерію. Хто не загинув під час мітингів, то їх «»стали пристреливать в подвалах комендатур, во дворах. На пристани, жалея пуль, людей связывали по рукам и ногам, привязывали тяжести на шею и сбрасывали в воду…». У Ставрополі практикували публічні страти, привселюдно було зарубано шаблями 60 осіб — жінок, дітей, літніх.

Червоний геноцид лютував на Дону й Кубані. Вбивства козаків були масовими, поголовними. Тут верховодили в основному ті, котрі потрапили у полон до Росії у роки Першої світової. Скрізь шугали десятки каральних загонів, кожен із яких щодня кулеметами страчував по 40-60 мешканців станиць. Для придушення козацьких повстань використовували артилерію. У 1918-19 рр. на Дону та Кубані знищено більше двох мільйонів козаків.

У Харкові один із підрозділів Червоної армії — спеціальна китайська рота щодня розстрілювала по півсотні цивільних людей. Звірячі розправи над мирним населення здійснювалися у харківському концтаборі. Жахи цих розправ зафіксовані і слідчою комісією Денікінської армії. У 1919 р. екзекуціями ЧК у Києві керував комуніст Мартін Лаціс. Слідчій комісії вдалося у місиві останків виявити 4800 трупів, хоч їх було набагато більше. За даними населення, зникло у Києві у 1919 р. від червоного терору понад 12 тисяч душ. В Одесі із квітня по серпень 1919 розстріляно й замучено, спалено живими у топках понад 2 тис. цивільних, а в одеському концтаборі лише за одну ніч більшовики розстріляли 1200 офіцерів царської армії. У Ростові щодня страчували по 100 людей. Те ж саме відбувалося у містах Сибіру й Далекого Сходу — Єкатеринбурзі, Іркутську, Омську. У Ніколаєвську-на-Амурі, де мешкало більше 12 тисяч людей, після трьох місяців перебування червоних терористів залишилось біля 2-х тисяч, місто було зруйноване.

Придушенням селянського повстання у Тамбовській, Орловській, Воронезькій губерніях під проводом А.С.Антонова, особисто керував по телеграфу вождь Ленін. Для розправи над селянами були використані артилерія, газові атаки, бомбування аеропланами. У концтабори заганяли навіть матерів з грудними дітьми. Більшовицькими карателями під час придушення повстання вбито й замучено понад 100 тисяч селян. Щоб зламати селянство, Ленін організував штучний голод. Весь хліб у 35 губерніях звозився за колючий дріт, охоронявся «заградотрядами», вивозився у Німеччину, а часто, за нестачею вагонів, зсипався просто неба за колючий дріт й гнив. Від голоду народ помирав. Наприклад, у Севастополі за перші п’ять місяців 1922 р. від голоду загинуло 14154 чоловік. По вулицях валялися трупи померлих, яких довго не прибирали. У совєтскіх газетах можно було прочитати: «3-го июня на улицах Одессы подобрали 142 трупа умерших от голода, 5-го июня — 187. Граждане! Записывайтесь в трудовые артели по уборке трупов!«. »«Це був не просто голод, — сліпо констатувала більшовицька газета «Маяк комуни» від 1 червня 1922 р, — це голод, що веде до вимирання цілих селищ і шаленого людожерства…».

Вивчаючи ці події, робиш висновок, що таке знищення більшовицькою хунтою народу, знищення дійсних і потенційних захисників країни було не лише актом залякування «масс» для майбутнього, а й послугою у відродженні німецького мілітаризму, а отже, у розв’язанні Другої світової війни. (Тут використана інформація із журналу «Наш Современник», № 12 за 1989 р. та ін. Зумисне наведені російські джерела, оскільки українські джерела комуністи вважають «необан­дерів­ськими»).

 

Хто відгодував гітлерівських фашистів?

Здається, скільки часу існує компартія, стільки й часу вона українців обзиває фашистами. Тут, не інакше, як спрацьовує оте «на злодієві шапка горить». Наприклад, у геноцидні 30-ті душу українців пронизували ось такі комуністичні перлини:

«Звинувачені зливаються у єдину постать українського войовничого фашизму» (із репортажу газетяра «Комуніста» Макрка Берліна про сфабрикований у 1930 р. расистами суд над українською інтелігенцією — «Союзом визволення України»).

«Фашист Яворський дав не що інше, як фашистсько-націоналістичну концепцію історичного розвитку на Україні», — із статтті О. Шліхтера про історика М.Яворського (журнал «Більшовик України», № 9, 1933 р).

«Боротьба з українським націоналізмом має в українській літературі велику і повчальну історію. Під керівництвом ЦК ВКП(б) і особисто товариша Сталіна більшовики України на чолі з Лазарем Мойсеєвичем Кагановичем у 1926-27 роках розгромили «хвильовізм» — цю агентуру українського фашизму» (із статті О. Корнійчука у газеті «Радянська Україна» за 2 вересня 1946 р.)…

Сьогодні, намагаючись підтягти під мірку фашизму неприязнь людей до абсурдних компартійних реалій, вірні ленінці дублюють все ті ж терористично-геноцидні 20-30-ті: «Ющенківщина — це український фашизм ХХІ століття. І такий режим хочуть встановити в країні, розташованій в самому серці Європи!»; «В Украине насаждается античеловеческая национал-фашистская идеология»; »Приборкати фашистський терор!»; «СБУ сьогодні, по суті, перетворилася на політичну поліцію президента»; »Стратегічний курс президента — на радикалізацію етнонаціоналізму й утвердження в Україні націоналістичної диктатури фашистського типу» (див. «Коммунист», №№ 43, 51 за 2008 р. та ін.).

 Але не може ж бути, щоб, ніби просякнуті до кісток боротьбою з так званим «українським фашизмом», КПУ не знала, що для відродження мілітаризму Німеччини та появи у цій країні фашизму гігантський, а може й вирішальний внесок зробили комуністи СРСР? Адже відомо, що за Версальським мирним договором, а також санкцій та обмежень, розроблених низкою інших міжнародних конференцій (Канською, Генуезькою, Гаазькою, Лозанською тощо) Німеччина, як переможена держава, не мала права мати свої військові сили й розвивати військову промисловість.

Та міжнародною дипломатією, думкою світової громадкості Ленін нехтував. Наприклад, на засіданні комуністичної фракції ВЦРПС 11 квітня 1921 року з приводу затвердженого на Х-му зїзді компартії декрету про концесії він вперто доказував: «Для Росії союз з Німеччиною відкриває велетенські економічні перспективи, незалежно від того, чи скоро там переможе німецька революція. Ми можемо договорюватись із буржуазним урядом Німеччини, тому що Версальський договір прирікає Німеччину на неможливе становище, а союз із Росією відкриває зовсім інші можливості. Оскільки в Італії немає своїх джерел палива, то вони (німецькі концесіонери — В.М.), взялися розробляти вугілля на Кавказі, яке досі ніхто не розробляв. Не дивно буде, коли німці поласяться на нафтові концесії, тому що в Німеччині зовсім немає палива». А з приводу схвалених на Х-му парт­з’їзді концесій в Баку і Грозному, Ленін, звертаючись 14 квітня 1921 року до комуністів Азербайджану, Грузії, Вірменії, Дагестану, настирливо закликав їх «використати економічно, всіляко, посилено, спішно капіталістичний Захід у політиці концесій і товарообміну з ним. Нафта, марганець, вугілля (Ткварчельські копальні), мідь — такий далеко не повний перелік величезних гірських багатств… Не скупитися: нехай десятки мільйонів дуже цінних гірських продуктів дістануться йому (капіталістичному Заходу — В.М.)» (там само, стор.181).

Незабаром — 16 квітня 1922 — таємно від світу між Німеччиною та Росією був підписаний Рапалльський договір, за яким ленінсько-більшовицький уряд надав рейхсверу право готувати на його території льотчиків, офіцерів військово-повітряних, хімічних і танкових військ, проектувати, випускати та випробовувати наступальні види зброї. На радянських полігонах німці вели навчальні танкові та повітряні бої, газові атаки. У військових школах та академіях СРСР проходили підготовку навіть найвищі чини, наприклад, генерали Гудеріон, Клюге, Мантейфель та інші — ті що у 1941 штурмували СРСР як давно знайому їм й вивчену ними країну. Німецькі військовики поповнювали свої знання і на радянських військових заводах.

Комуністи також забезпечували Гітлера його союзниками. Наприклад, напад СРСР на нейтральну Фінляндію та війна з нею (30 листопада 1939 — 21 березня 1940) закінчились тим, що, рятуючись від більшовицького агресора, ця країна стала союзником Німеччини, а Ліга націй виключила СРСР із своїх членів. Дуже обурило світову громадкість і те, що у вересні 1939 року — після розчленування Польщі — у містах Гродно, Бресті, Ковелі, Пінську проводились спільні, радянсько-німецькі так звані «паради військ-переможців».

Надто інтенсивними були поставки стратегічних вантажів у Німеччину після підписання 23 серпня 1939 року советсько-німецького пакту про ненапад, а 28 вересня 1939 — договору про дружбу. Згідно з таємними доповненнями до цих документів у Німеччину йшло більше 40 % радянського експорту. Лише у 1940-41 рр. — за 17 місяців — СРСР для армії Гітлера відправив 865 тис. тонн нафти, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн міді, 3 тис. тонн нікелю, 101 тис. тонн бавовни, 11 тис. тонн льону, понад мільйон кубометрів деревини, півтора мільйона тонн зерна, тисячі тонн мяса, масла, шкірсировини… Окрім цього, Радянський Союз дозволив Німеччині перевозити через його територію стратегічні вантажі із країн тихоокеанського басейну.

Навіть у перші години після початку війни між червонопрапорними соціалістами-гітлерівцями і червонопрапорними комуністами-ленінцями, на Захід (до Німеччини) продовжували йти ешелони з радянським стратегічним вантажем — пально-мастильними матеріалами, металом, харчовими продуктами, сировиною для вироблення вибухівки тощо. На Схід з України котились «товарняки» із живим вантажем: за таємними наказами комуніста Берії у далекі, холодні краї виселялись українці як «контрреволюціонери», «вороги народу», «шпигуни», «фашисти», хоч цілком відомо, що справжніх фашистів у Європі вигодувала комуністична країна.

Отож, СРСР гітлерівських фашистів навчив воювати, він їх озброїв, обмундирував, забезпечив на тривалий час харчами, аби вони, проторюючи шлях «світовій революції», нищили, як вимагали марксисти, «контрреволюційні народи», недопускали національно-визвольної боротьби, у т.ч. і на території України.

Озброюючи стратегічною сировиною Німеччину, ЦК ВКП(б) захищати Україну від гітлерівського фашизму наче й не збирався. Комуністи, сподіваючись на підписаний з Гітлером договір про дружбу, бачили головного свого ворога в українському національно-визвольному русі — націоналістах, бо, як свідчать офіційні дані останніх днів перед початком війни — 22 червня 1941 року, всі шість механізованих корпусів Західного військового округу не мали жодного 152-мілі­метрового снаряду до танкових гармат, а вісім механізованих корпусів Київського військового округу були забезпечені ними лише на 12 від­сотків! Із доповідної командира 33-ї танкової дивізії штабу Західного військового округу від 18 червня 1941 року забезпеченість цієї танкової дивізії бензином 1-го сорту була на 15 % і автобензином на 4 %. Абсолютно не було у цій дивізії на початок війни гасу і дизельного палива. Таке ж становище було із іншим забезпеченням — боєприпасами, механізованим транспортом, бойовими машинами, медицинським устаткуванням і медикаментами...

Оскільки ленінські договори про концесії діяли впродовж всіх довоєнних років, викачуючи із СРСР до 95 % (!) прибутку, то стає зрозумілим, чому баки німецьких танків були заповнені радянським пальним, а баки радянських танків — порожні.

Ні, не Шухевич, не УПА, а марксистсько-ленінська партія була підсобником гітлерівської армії, компартія відгодувала фашистів і саме з вини комуністів-ленінців ця війна, не дивлячись на колосальні стратегічні ресурси СРСР, тривала майже повних чотири роки і забрала у могилу десятки мільйонів людей.

З приходом гітлерівців лиха в Україні не поменшало: після відступу з України каральних загонів наркомісара комуніста-ленінця Лаврентія Берії прийшли інші кати — рейхскомісар (гауляйтер) соціаліст-гітлерівець Еріх Кох із каральними спецзагонами «Банденбекемпфунг». Відмінностей, за винятком мовних, між більшовицькими і фашистськими окупантами не було, навіть і перші, і другі воювали під червоними прапорами, що лишній раз нагадувало про те, що фашизм виповз із соціалізму.

 

Боротьба з націоналізмом — незаперечна ознака расизму

 Крикуни із «современной КПУ», аби хоч якось викликати до себе у людей прихильність, заявляють, що їх партія «була заборонена»: «Прийшовши до влади, — кажуть вони, — внаслідок контрреволюційного перевороту, зрадники, перевертні, необандерівці незаконно заборонили Комуністичну партію України»(?!) («Комуніст», № 52, 2008).

Насправді, це була не заборона — влада в особах тих же комуністів на чолі із секретарем КПУ не могла заборонити КПУ! Це була під видом заборони чистка від проукраїнськи налаштованих комуністів. Скажімо, у 1933 році, аби не допустити будь-якого супротиву у запланованому комуністичними расистами геноциду в Україні, провели — за постановами ЦК КП(б)У від 22 листопада 1932 р. і ЦК ВКП(б) від 10 грудня 1932 р. етнічну чистку — за рознарядками виключено, замордовано або відправлено на трудові концесії 51 тисячу українців-комуністів.

На 1991 р. КПУ нараховувала у своїх лавах 3 мільйони 241 тисячу членів. Звісно, великий відсоток її складала всяка швань — ті, що крали, пиячили, матюкались, тупо і слухняно виконували партійні вказівки. Весь їх інтелект зводився до того, щоб, як у 30-ті, за директивами ЦеКа громити жорна і ступи. Були комуністами й ті, які поплелися у партію спонтанно, хоч самі ніколи марксизму-ленінізму не вивчали. Адже чесна людина, яка прочитала 5-те видання творів Леніна, або хоч би один — отой 36 том про боротьбу вождя із селянськими повстаннями! — то така людина позбавиться рожевого уявлення про марксизм-ленінізм. Забрели у партію й такі, котрі ще з дитинства піддалися забобонам, як ото: «Ніби планета із сонцем стрічається — то Ленін з портрета до нас усміхається» (із шкільного підручника)…

А були в КПУ і чесні люди, проукраїнськи налаштовані. Вони скептично ставились до марксизму-ленінізму, але зобов’язувала перебувати у комуністах їх посада, а відтак через членство у партії хоч якось допомогти українському народові. Серед поміркованих комуністів-українців були сотні тисяч таких, хто міг захищати український народ й Україну і з позицій Миколи Михновського, Дмитра Донцова, Івана Франка, і з позицій Олександра Довженка, Олеся Гончара, Петра Шелеста, Бориса Олійника… Адже вже у кінці 80-х навіть на партконференціях і пленумах комуністи заговорили про гостру необхідність пропорційного представництва націй у владних, освітніх, інформаційних структурах. Ясно, що у такому представництві вірні ленінці вбачали націоналізм, і це їх лякало. Звісно, у 90-ті (це в же далеко не 30-ті!) не допустити такого «пропорційного націоналізму», та ще й за ініціативою наймасовішої організації можна було лише методом підлогу — фіктивної заборони компартії: розігнати «забороною» ті 3 мільйони 241 тисячу членів, а натомість створити нову, таку собі кишеньково-містечкову, але інформаційно-крикливу компартію. Так і сталось. Тепер »оновлена» партія налічує 103 тисячі комуністів. І хоч це у тридцять (!) разів менше, ніж було до кріпто-чистки, зате тепер її цека за складом, світоглядом та стилем роботи не має відмінностей від цека двадцятих-тридцятих.

Те, що КПУ не була заборонена — безліч доказів. Ну, наприклад, забороняючи ту чи іншу партію, забороняють не саме існування людей (таке могло бути лише за Леніна), а забороняють передусім її ідеологію. А марксизму-ленінізму в Україні досі ніхто не забороняв. Та й цього у 1991 р. і не могло статися, бо тодішній лідер КПУ перед самісінькою забороною на зїзді комуністів клявся: «Я защищал партию, я защищал Ленина. И тогда, когда было тяжело, я защищал эти идеи, и впредь буду их защищать!» («Правда Украины» за 22 червня 1990 р., стор. 4). Після фіктивної «заборони» тисячі пам’ятників Леніну та його соратникам (за винятком кількох) бовваніють на тому ж місці, де й були. Назви вулиць, площ, міст продовжують носити імена навіть тих, хто заливав Україну кровю її народу. Так звана «оновлена КПУ» з перших днів відновила випуск газети часів червоного терору. КПУ продовжує насаджувати культ Леніна, використовує ту ж партійну атрибутику. Щоправда, єдина новизна — це розміщені на прапорі КПУ, поруч із серпом і молотом ще два загадкових гострих предмети. Дехто вважає, що вони дугою окреслюють край циркової арени, на якій написано слово «компартія» (комедійна партія?), і слово «України», інші — що це дві шаблі або дві коси без держаків, а ще інші — що це розмашисті роги лукавого. Особливо чітко вбачаються роги лукавого, коли дивитися на прапор у його вертикальному положенні.

Фокус із «забороною» КПУ ніби вдався. Тепер ця «оновлена» партія наче розперезалась! Якщо, скажімо, постанова пленуму ЦК КПРС від 28 січня 1987 р. закликала «обеспечивать надлежащее представительство (!) в партийных, государственных, хозяйственных, общественных организациях всех наций и народностей, добиваться, чтобы состав руководящих кадров более полно отражал национальную структуру населения (!)», то вже у роки після проголошення незалежності (!) України, після «оновлення» КПУ один із «великих поліглотів» — тих, що знають аж дві мови, і кожен свій абзац почергово виголошують то російською, то українською, — перед мікрофоном заявив: «Нам, коммунистам, безразлично, какой национальности депутаты в парламенте!». Тримаючи у таємниці від українців проголошене ООН Десятиріччя корінних народів світу (1994-2004), «оновлені» комуністи газету Верховної Ради забруднюють ось такою беріївщиною: «Нацпатріоти, виходячи із своєї націонал-шовіністичної (?!) концепції, чинять скажений (?!) опір будь-яким крокам, у яких вони вбачають замах на права «корінної нації»… Націонал-екстремістські (?!) сили роздмухують ідеї українського буржуазного націоналізму…» і т.д. (ці прокляття і глузди на адресу корінного народу України із витворів П. Симоненка; див. «Голос України» за 21 березня 1996 р. та ін. числа).

Головне завдання «оновленої» КПУ — воювати з українським національно-визвольним рухом — націоналізмом, не дати можливості втілити у життя українську ідею, перманентно паплюжити її, перешкоджати етнічним українцям досягти у своїй країні влади, У розрахованій на залякування населення «Резолюції 42 зїзду КПУ» (червень 2008) так і сказано: «Зїзд вважае головним завданням партії в сучасних умовах згуртування патріотичних сил і організацію мас на боротьбу з антинародним буржуазно-націоналістичним (?!) компрадорським режимом (!?) із загрозою встановлення націоналістичної диктатури і фашизації суспільства (!?)» («Комуніст», № 52 2008). Такі ж страхи і в «Зверненні до народу України»: «Прийшовши до влади внаслідок контрреволюційного перевороту, зрадники, перевертні, необандерівці (!?) незаконно заборонили (!?) комуністичну партію України, прагнучи в такий спосіб позбавити трудівників їх надійного і випробуваного часом захисника (!?).« (Там само)

Вже від цих двох висловів-штампів, які мільйони разів писались і звучали із вуст Квірінга, Косіора, Кагановича, Берії, таке враження, що їх спартолила не «оновлена компартія», яка під «сучасними умовами» розуміє хіба що носіння європейського піджака та білої сорочки з краваткою, а ті, що носили кітелі та гімнастьорки — члени «чрезвичайкі».

На ці два «резюме» можна відповісти коротко: споконвіку всі расисти — від Чінгіс-хана до Леніна і Гітлера, вдаючись до найбрутальнішої брехні, воювали і воюють з національно-визвольним рухом, з націоналізмом.

Тут доцільно ще і ще раз нагадати прості, зрозумілі кожній чесній людині істини: нація — то є народ. Людство планети тим і цінне, що є різні нації. Як і людина, жодна нація не хоче гинути. Якщо є нація, то мусить бути і її захисник! Націоналізм — це захист нації, його землі, багатства, культури, традицій, мови. Націоналізм — це національно-визвольна боротьба проти расистів, якими б шляхами вони у нас не появились — відверто воєнними чи псевдореволюційними, у машкарі «соціалістів», «комуністів», «демократів» чи ще когось.

Націоналіст — це учасник національно-визвольної боротьби, захисник рідного народу від інтервентів-расистів.

Расисти, аби зашкодити розвиткові національно-визвольного руху — націоналізму, не допустити його, завжди дискредитують національно-визвольну боротьбу — націоналізм.

Мета расистів — не допускати поневоленого ними корінного народу до влади. Боротьба расистів з українським націоналізмом — не допустити етнічних українців до влади. Окрім фізичного знищення націоналістів, расисти вдаються і до ідеологічних диверсій, вони звинувачують націоналістів у всіх бідах, навіть, як це ми сьогодні чуємо від комуністів, у… «зраді національних інтересів».

Оскільки жодного українського націоналіста у Верховній Раді, в Кабінеті міністрів, серед власників приватизованих заводів та фабрик, банків, великих торговельних мереж, телеканалів, серед мільйонерів та мільярдерів нема, то, воюючи з українським націоналізмом, КПУ у такий спосіб забезпечує надійний тил для тих, кого вона називає абстрактними словами «олігархи» та «буржуазія», хто сотворив цю ж саму, «містечкову», «оновлену» компартію. Чи не є так звані «олігархи», яких КПУ начебто проклинає, таємним відгалуженням компартії? Адже позиції КПУ і «олігархічних» партій у національному питанні повністю збігаються.

Ідеї расизму — іноді відверті, але у більшості випадків приховані під «класову боротьбу», чітко вбачаються у Маркса, Енгельса, Леніна. Марксизм-ленінізм — це псевдонаука для дорослих людей із школярським мисленням. Псевдонаукою це явище можна назвати вже тому, що його назва утворена від двох псевдонімів. Наука, яка є винуватцем десятків мільйонів жертв — то не наука.

Отже, боротьба з націоналізмом — незаперечна ознака расизму.

Націоналізм — вища, ніж патріотизм категорія відданості Вітчизні і її Народу. Воюючи за Батьківщину тієї чи іншої нації, свою кров можуть пролити і самі вороги-загарбники. А вже друге й наступні покоління завойовників, які народились у завойованій країні, мимовільно (спонтанно) стають її патріотами. Такі «патріоти» також дорожать завойованою їх предками країною, але, як нащадки непроханих чужинців, переслідують її корінний народ, тобто воюють з націоналістами.

Справжній, щирий, стійкий інтернаціоналізм (чи союз націй) — це той, який складається із націоналістів, бо хто не дорожить гідністю своєї нації, не захищає її від расистів, той ніколи не захищатиме іншу націю. Народи виживають завдяки націоналізму. Організувати справжній, міцний інтернаціоналізм при одночасній боротьбі з націоналізмом — це міф. Тримати народи в покорі, в кучі, при одночасній боротьбі з націоналізмом можна лише за допомогою дула та репресій, але така куча, як правило, недовговічна.

Ідеологи КПУ, кепкуючи із незалежності, беруть слово «незалежність» в лапки. Тут вони мають рацію, бо справжня незалежність країни без її корінного народу при владі неможлива. Коли ж нема корінного народу при владі — то таке утворення називається колонією.

Постійне залякування населення українськими націоналістами, паплюження українства стало кваліфікацією комуністів, особливо тих, які так безжалісно експлуатують свої (не інакше, як «приватизовані») українські прізвища. Коли расисти носять українські прізвища — ситуація в Україні ще більш ускладнюється.

Все прогресивне людство трактує націоналізм як прогресивне явище. Ні в міжнародних документах, ні в Росії, ні в Україні, в жодній цивілізованій країні — ніде нема у законодавстві вказівок на злочинність націоналізму чи ксенофобії.

Денаціоналізація корінного народу забезпечує злочинну денаціоналізацію народного господарства, бо зденаціоналізована «масса» не вміє протистояти расистам. Саме насильницька денаціоналізація, перманентна боротьба з націоналізмом розвалила СРСР. Як відзначають аналітики, комуністи своєю систематичною боротьбою з націоналізмом та національною ідеєю перетворили народ в отару баранів, і цю отару може повести за собою будь-який поводир.

 

Василь Мазорчук
(Далі буде)