ЗУНР: битва за легітимність

Питання легітимності влади давно оформилося у самодостатній науковий напрям, важливими атрибутами якого є концептуальні конструкти філософів, полі­то­логів, істориків, починаючи від античності й до сьогодення.

Виступаючи 19 грудня 1917 р. у віденському парламенті, Є. Петру­шевич наголошував на тому, що «галицькі землі — інтегральна частина української київської держави IX—XIV ст.», а «галицький нарід і досі має сильне відчуття спіль­ности і єдности з усім українським народом», і тому Східна Галичина «в ці­лості» повинна перебувати або у складі Австро-Угорської монархії як окремий коронний край, або приєднатися до Української Народної Республіки, зазначивши, що останній варіант «відповідає найвищому ідеалові української нації».

Якщо Наддніпрянська Україна стала ареною жорстокого збройного протистояння різних політичних сил, то на підавстрійських теренах усе ще покладали сподівання на майже сакральну силу закону. Це прагнення діяти у чинному правовому полі, у тому числі й міжнародному, знайшло вияв у пошуку легітимних форм автономізації Галичини. Згідно з таємним «галицьким протоколом», Австро-Угорщина зобов’язувалася до 20 липня 1918 р. підготувати пакет законопроектів, які санкціонували утворення окремого коронного краю на землях, де українці становили компактну біль­шість. Однак під тиском угорських та польських полі­тиків Відень анулював свої зобов’язання.

Вразлива позиція уряду, який прагнув заручитися підтримкою більш чисельних поляків, з одного боку, і не пускати на самоплив розвиток подій в українських анклавах, поставила українські політичні сили перед необхідністю пошуку інших засобів впливу. 24 березня
1918 р. члени УПР та депутати регіонального галицького сейму обговорили нагальні проблеми боротьби за справедливе розв’язання «українського питання», а наступного дня на нараді представників українських політичних партій йшлося «про конституювання українського державного організму в Австрії». Прогресуюча агонія центру спонукала західноукраїнських діячів розглянути у практичній площині питання про організацію адміністративних та військових інституцій, спроможних перебрати владу після падіння ім­перії.

На порозі краху Австро-Угорщини близько 500 членів українських партій під проводом віце-президента австрійського парламенту Юліана Романчука ухвалили резолюцію, що містила вимоги невідкладної ратифікації Брестського мирного договору, відокремлення українських земель від польських, забезпечення їх автономії та рівноправності, передачі до складу Наддніпрянської України Холмщини та Підляшшя.

Враховуючи роль та місце греко-католицької церкви у системі суспільних координат Галичини, надзвичайного значення набувала її позиція в «українському питанні». Більше того, є всі підстави вважати УГКЦ одним із найбільш вирішальних чинників легітимації процесу державотворення на західноукраїнських землях. Адже архієрей та клір працювали у всіх сферах життя суспільства, формуючи в різних верствах галицької спільноти національну свідомість, активну життєву позицію, готовність до злагоджених, консолідованих дій. А те, що від викликів часу не відсторонився духовний провідник галичан митрополит А. Шептицький, виводило ці процеси на рівень, вищий від звичайних політичних та дипломатичних акцій. Саме першоієрарх греко-католицької церкви як член палати панів підтримав позицію президії Української парламентської репрезентації, яка різко негативно сприйняла плани Відня передати Галичину й Холмщину Польщі, а також ухвалила рішення про скликання широкого представницького зібрання — «з’їзду мужів довір’я», який мав вирішити долю краю.

12 жовтня 1918 р. цісар Карл прийняв представників парламентських клубів, аби з’ясувати їхню оцінку подій. На відміну від чехів та поляків Є. Петрушевич та К. Левицький зайняли вичікувальну позицію, усе сподіваючись одержати санкцію на державність західноукраїнських земель із рук віденської верхівки. На жаль, послідовна проавстрійська орієнтація тих, від кого залежала інтенсивність державотворчих процесів, дискредитувала їх в очах держав-переможниць, зменшуючи шанси на гідне місце у повоєнному європейському устрої.

18 жовтня у Львові зібралися українські посли австрійського парламенту і крайових сеймів Галичини й Буковини, делегати галицьких Національно-демократичної, Радикальної, Християнсько-суспільної та Соціал-демократичної партій та буковинських Національно-демократичної, Соціал-демократичної та Радикальної, представники єпископату УГКЦ та посланці академічної молоді — усього 69 осіб. Установчі збори проголосили утворення з українських теренів Австро-Угорщини Української держави. Як тимчасовий представницький орган Українська національна рада (УНР), очолити яку довірили Є. Петрушевичу, окреслила межі новоутвореної держави і взяла на себе підготовку конституції.

На пропозицію про невідкладне з’єднання з Великою Україною поміркована частина УНР висунула власні контраргументи: а) неминуче погіршення стосунків з Віднем у випадку, коли Австрійська держава вціліє; б) невизначеність ситуації у самій Наддніпрянській Україні; в) можливість участі в Паризькій мирній конференції, в той час, як Східна Україна зашкодила собі в очах Антанти, уклавши Брестський договір із Берліном і Австро-Угорщиною. Таким чином, данина австрійським парламентським традиціям в даному випадку виявилося тягарем, який не дозволяв встигати за швидкоплинним перебігом подій.

Рішення про чтворення дуржави підтримали архієреї УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. А вже 20 жовтня після урочистої служби Божої у катедрі св. Юра відбулося проголошення Української держави на галицько-буковинських землях.

Тим часом чехи, хорвати, поляки й німці рішуче крокували до незалежності, коли впродовж третьої декади жовтня проголосили самостійність чехословацької, австро-ні­мецької, південно-сло­в’ян­ської держав, а поль­ська ліквідаційна комісія почала перебирати владу з рук австрійської адміністрації.

Єдине ж, на що спромоглася УНР — це формування трьох делегацій: а) виконуючої у Відні на чолі з Є. Петрушевичем; б) галицької у Львові на чолі з К. Левицьким; в) буковинської у Чернівцях (О. Попович). Ці органи мали забезпечити реалізацію українських політичних вимог. Та оскільки дезінтегруючі процеси в імперії набули безповоротного характеру, центр ваги змі­стився до Львова. З місцевою делегацією пі­шов на співпрацю Центральний військовий комітет (ЦВК) на чолі з І. Рудницьким.

Опосередковано легітимність курсу, обраного Українською національною радою, засвідчує його суголосність із деякими кроками провідних держав світу, які визначали букву і дух міжнародного права.

Послідовно дотримуючись власних принципів, керівники Української національної ради провели 31 жовтня нараду з представниками ЦВК і надіслали делегацію до намісника Галичини графа Гуйна. 1 листопада формальний протокол про передачу влади українським чиновникам було підписано.

Та оскільки поляки, заручившись підтримкою США й Антанти, готувалися перебрати владу у Львові, український табір логічно вдався до превентивних дій, і вранці 1 листопада війська ЦВК зайняли майже всі стратегічні об’єкти міста. У відозві до населення, зокрема, зазначалося, що на теренах Української держави мають бути усунені всі «дотеперішні неприхильні» уряди (тобто, владні структури). Усі військовики-українці від­кликалися з фронтів і під­порядковувалися війсь­ковим властям держави. «Представники національних меншостей мали надіслати своїх делегатів до УНРади. До вироблення нових законів обов’язковим для виконання залишалося чинне право. «Як тільки буде забезпечене й укріплене існуваннє Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави».

Ще однією формою ле­гітимації нової влади стала широка її підтримка з боку всіх верств українського суспільства. Свідченням цього є беззбройне перебрання влади українцями у Станіславі, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Жовкві та інших населених пунктах. У Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Самборі, Густинському повіті влада перейшла до українських сил у результаті селянських виступів, у Дрогобичі — селянських і робітничих.

До державотворчої роботи залучалися тисячі громадян: на народних вічах з-поміж них обиралися комісари і члени революційних комітетів.

У тих місцевостях, де польські сили чинили спро­тив встановленню української влади, застосовувалися силові методи. Саме таким чином розвивалися події у Кам’янці-Струмиловій, Бережанському та Бродівському повітах.

25 жовтня у Чернівцях виник Український крайовий комітет (УКК) на чолі з Омеляном Поповичем, який одночасно керував буковинською делегацією УНРади. У складі УКК діяли комісії: адміністративна, народної оборони, фінансів, міжнаціональних відносин, редакційна. З листопада тут відбулося віче, що висловилося за прилучення української частини Буковини до Західноукраїнської держави, з наступним об’єд­нанням з Наддніпрянською Україною. У Чернівцях україн­ські комісари взяли під контроль пошту, телеграф, промислові та оборонні об’єкти. Були створені українська жандармерія, поліція, суд. Усі службовці присягнули на вірність УНРаді.

Та оскільки легіон УСС вирушив у Львів на під­тримку нової влади, Буковина залишилася без військ, чим скористалися румуни. 11 листопада румунські війська оволоділи Чернівцями, а згодом і всією Буковиною.

Налагодження всіх сфер державного життя ставило на порядок денний низку найбільш нагальних завдань. Нова держава, що на час виникнення охоплювала територію в 70 тис. кв. км і мала 6,2 млн населення, потребувала управлінського апарату, законів, правоохоронних структур, війська і т. ін.

Вищим органом влади у державі залишалася УНРада, яка володіла законодавчими повноваженнями. Лише 9 листопада було сформовано уряд — Тимчасовий державний секретаріат (згодом — Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з К. Левицьким. Вищий виконавчий орган творився на багатопартійній основі, що свід­чило про запозичення єв­ропейських демократичних традицій. Того ж дня була затверджена офіційна назва держави — Західно-Українська Народна Республіка.

13 листопада УНРада схвалила текст тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У контексті даної доповіді слід звернути увагу на артикул І, в якому зазначалося, що ЗУНР «проголошена на підставі права самоозначення народів».

Аби УНРада підтримувала статус повноцінного репрезентативного органу влади, кожен повіт та мі­с­течко мали обрати й делегувати до її складу по одному представнику.

Серед перших юридичних актів нової влади — «Закон з 16 падолиста 1918 р. про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки» і «Закон з 21 падолиста 1918 р. про тимчасову організацію су­дів і власти судейської». Перший із них залишив правочинність нормативних актів імперії в тому обсязі, в якому вони відповідали державності ЗУНР; підпорядковував адміністративні установи Державному секретаріату; до унор­мування державно-правних відносин запроваджував посаду повітового комісара, призначуваного держ­секретарем вну­трішніх справ. Низові міс­цеві органи управління змін не зазнали. Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, а також громадські комісари у населених пунктах. Поза їхньою компетенцією залишилися суди, пошта, телеграф, залізниці, питання земельних володінь.

4 січня 1919 р. набули чинності ще два важливі конституційні документи. Закон «Про виділ Української національної ради» базувався на «комбінації колегіального принципу голови де­ржави із принципом одноособового шефа держави». Законодавчий акт закріплював за радою «функції, що звичайно входять в обсяг повноважень президента держави». Закон про внесення змін до статуту УНРади покладав поточну роботу виділу на президію УНРади: президента Є. Петрушевича, чотирьох його заступників, двох секретарів та заступника секретаря.

У період 22—26 листопада планувалося провести демократичні вибори до сейму, однак цьому перешкодили військово-політичні обставини.

Із цих кроків керівництва республіки рельєфно проступають два принципові моменти: по-перше, данина австрійській державницькій традиції, що відбилося у збереженні значної частини нормативних актів та управлінських структур; по-друге, стійке прагнення сповідувати демократичні засади державотворення. Ці іманентні риси нової влади також можна вважати опосередкованими ознаками її легітимації.

Збройний виступ поляків у Львові спричинив евакуацію керівництва ЗУНР. У Станіславі відбулася II сесія УНРади, під час якої був переобраний провід УНРади. Крім того, тут було ухвалене рішення про створення комісії закордонних справ, земельної реформи, фінансової, шкільної та інших.

Аксіомою для новопосталих держав є здатність себе захистити. Молода західноукраїнська демократія не встигла відразу створити власне військо і втратила Львів. Та вже за кілька місяців ЗУНР мала свою армію, якою командував Євген Мишковський. Мобілізаційна кампанія відбувалася в атмосфері патріотичного піднесення. До весни 1919 р. Українська галицька армія налічувала 125 тис. бійців та офіцерів, мала піхотні, артилерійські і навіть авіаційні частини. Наявність власних збройних сил також можна віднести до одного з чинників легітимації влади.

Реалії часу виявилися такими, що ЗУНР постійно потребувала зовнішньої підтримки. УНРада не могла розраховувати на західний світ, оскільки держави Антанти мали свої інтереси. Тому у середовищі керівництва республіки все більше усвідомлювали необхідність об’єднання з Великою Україною.

З січня 1919 р. закон про об’єднання ЗУНР та УНР ухвалила новоскликана УНРада у Станіславові.

22 січня у Києві відбулося урочисте проголошення акту злуки. 30 березня офіційна делегація соборної УНР нотифікувала цей факт перед послами всіх акредитованих у Відні держав.

Акт злуки фіксував утворення не цілісного державного організму, а лише конфедеративного об’єд­нання. Кожен з його су­б’єктів збе­рігав законодавчу і виконавчу компетенцію на власній території. Активні інтеграційні процеси мали місце переважно у військовій сфері. За формально-правовим актом злуки крилося чимало внутрішніх суперечностей, різного розуміння ситуації та засобів виходу з неї. Помірковано-ліберальні кола ЗУНР та радикальне керівництво УНР мали різні погляди на кардинальні питання державотворення. Надалі це спричинило антагонізми і непорозуміння, що мали фатальні наслідки.

Як відомо, на міжнародному рівні легітимація тієї чи іншої держави пов’язана з її визнанням з боку світової спільноти. Аби вийти на світову арену як незалежна держава, президент УНРади Є. Петрушевич та уряд С. Голубовича вели активну роботу на дипломатичному фро­нті. Однак геостратегічна ситуація складалася не на їхню користь. Гіперболізуючи «більшовицьку загрозу», США і держави Антанти першочерговим завданням вважали створення противаги у формі сильної Польщі. Оскільки і ЗУНР, і УНР об’єктивно стояли на заваді цьому, їм важко було розраховувати на підтримку «українського національного проекту». 25 червня 1919 р. країни Антанти санкціонували дії польської армії на театрі дій до р. Збруч. 20 листопада Польща одержала від Ради послів Антанти мандат на 25-річне управління Східною Галичиною.

Процес легітимації де­ржавотворення у Західній Україні мав усі формальні й неформальні атрибути. Українські політичні сили використовували всі наявні можливості парламентаризму до часу, поки існувала владна вертикаль Австро-Угорської імперії. У цей час вони діяли згідно з міжнародним правом та рекомендаціями найвпливовіших геополітичних гравців.

Усі доленосні рішення, пов’язані з утворенням ЗУНР, базувалися на засадах народоправства і широкого громадського пре­дставництва.

Натомість Відень і Варшава обрали тактику доконаних фактів, відмовивши українським полі­тичним силам у праві на паритетну участь у вирішенні питань, що становили взаємну зацікавленість і безпосередньо визначали долю українських земель.

 

Олександр Реєнт,
член-кореспондент НАН України

 

Матеріал підготовлено за сприяння шеф-редактора журналу «Історія в школі» Юрія Войцеховського та заступника редактора Андрія Гусєва