Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

УКРАЇНЦІ В НІДЕРЛАНДСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ

(Закінчення. Початок у № 4, 2009 р.)

… І чужого не цуратись

Одразу після з’яви в «Персоналі плюс» публікації «Українці в Нідерландському королівстві» до редакції телефонували читачі, які упереваж схва­льно поставилися до бачення Владиславом Безпалим і Василем Копистком проблем українського буття через призму європейських цінностей. Зокрема, чимало з них поділяють їхню думку про те, що ментальність українців дуже близька до ментальності голландців. І називають риси, які їх зближують. Це, зокрема, — любов до землі, до праці, спроба поєднати виклики урбанізації з турботою про збереження природи.

Інша справа, як використовуються ці можливості. Нідерланди змогли вирішити чимало проблем завдяки тій-таки працьовитості, цілеспрямованості, хазяйновитості, що характерні й українцям.

І — завдяки технології, якої у нас, на жаль, немає, але цілком могла бути, якби ми, кажучи Шевченковими словами, і своє шанували, і чужого не цурались.

Узяти хоча б такий факт: маючи лише один відсоток сільського, а точніше — фермерського населення, Нідерланди виробляють стільки сільськогосподарської продукції, що посідають з нею одне з перших місць у європейському світі.

Що нам заважає досягти подібних результатів — до того ж на землях значно кращих, ніж голланд­ські, на знаменитих українських чорноземах? Про це зокрема продовжуємо розмову з людьми, котрі побували в Голландії, і досі мало знайомій багатьом нашим співвітчизникам, — навіть попри стрімку зміну реалій сучасного європейського буття, коли можна мандрувати світом і пізнавати його.

Були б, звісно, можливості, а не лише бажання.

Таку щасливу змогу на власні очі побачити, чим живе нині Європа, відчути її сучасний дух за підсумками конкурсного відбору одержав нещодавно кандидат філософських наук, викладач Київської національної музичної академії, політолог Владислав Безпалий. Здійснив він цю захоплюючу і корисну мандрівку разом з Василем Копистком, координатором товариства «Україна — Нідерланди».

— Знаєте, пане Олександре, мене обурює ця політична тріскотня, яка спостерігається нині, про те, що ми, мовляв, європейці і прагнемо до Європи, — розпочав розмову пан Владислав. — А де конкретні кроки на підтвердження цього? Їх ми не бачимо, а дехто із владців та політичних лідерів заявляє, що орієнтуються виключно на американську модель українського розвитку.

Але ж є стара й справді — порівняно з Америкою — добра Європа: Голландія, Бельгія, є Німеччина, є Франція… Чому ми не беремо позитив, напрацьований там упродовж тривалого історичного часу? Скажімо, ту державотворчу модель, яку обрали нідерландці, дуже близькі нам за ментальністю. Тоді як модель американська, на мій погляд, несе в собі чимало негативу, а часом і жорстокості капіталізму на стадії первісного накопичення капіталу.

Є, звісно, і в Європі свої проблеми, і тому й до поїздки я не ідеалізував тамтешню ситуацію, але впродовж трьох тижнів немало побачив, збагнув, відкрив для себе. І не тільки в Нідерландах, а й у сусідніх європейських країнах, де вдалося побувати.

 

Перед Кельнським собором

Василь Копистко: — Нещодавно в одній з програм Національного радіо ми аргументували свою позицію, хоча, погодьтеся, завжди непросто переконати людину, якщо вона навіч не бачила того, в чому ти її хочеш перепевнити. За прикладом ходити далеко не треба. Так і з Владиславом було. Перед поїздкою я йому казав:

— Славко, з Голландії ти повернешся геть іншою людиною. От побачиш.

На це він лише скептично усміхався: мовляв, у мене склалися свої уявлення про Європу і тамтешні цінності.

— Я вже не так мало прожив на землі й побачив багато міст, у Парижі ще в своїй молодості побував. А ти: станеш іншим!..

— Гаразд, друже. Але не квапся запевняти мене в своїй незворушності до світу, який розгорнеться перед тобою.

Дорогою в Нідерланди ми заїхали до Німеччини. І тільки-но прибули до Кельна — повірите? — Влад став на коліна перед велетенським собором, що його неоднораз бачив на кольорових картках…

Ніби не йняв віри своїм очам, що він тут, насправді, перед живим архі­тектурним красенем, який пережив чимало історичних епох:

— Боже, це я приїхав!.. — пригадую, тільки й мовив він скоріше збентеженою душею, ніж устами.

І я розумів його: краса і велич не можуть не вразити уяву небайдужої людини, до якої культури вона б не належала.

 

Не йти вперед потилицею

— Пане Владиславе, чи не здається вам, що й ми в Україні жили б нині не гірше, якби в часи сталінських репресій не було винищено справжніх господарів?

— Так, я згоден з вами і вважаю: голландцям і багатьом іншим народам Європи поталанило, що над ними не провадили комуністичних експериментів. Безумовно, усе тримається на господареві. Той господар, або куркуль, а по-нинішньому фермер, у нас був фізично знищений, Голландія ж тримається на цих мозолястих руках. Саме тому там чистота, порядок і немає жебраків. Це насамперед.

Ми були у невеличкому містечку, де чимало приватних ділянок. На одній побачиш овечок, що пасуться, на другій — коника, на третій — кури квокчуть, курчата клюють зерна, і всі ділянки доглядаються. Інакше й бути не може. Маєш у користуванні землю — подбай про неї. І це знову ж таки — спільне в ментальності українця і тієї людини, котра живе в Голландії. Тіль­ки у нас, як я вже зазначив, ту безцінну господарську жилку в характері українця було підтято. І треба час і турбота влад­ців, чиновників, щоб її оживити. А головне — неабиякі зусилля самих людей, яким у багатьох випадках треба до землі повернутись, щоб господарювати на ній.

Звичайно у нас своя давня, в тому числі — сільськогосподарська куль­тура, і я вважаю себе патріотом землі, де народився і виріс. Але, знаєте, ну не можна йти вперед потилицею, перепрошую. Милуватися нашою минувшиною, козаччиною. Нічого принизливого не буде, якщо, пам’ятаючи свою історію, в котрій чимало героїчних сторінок, ми в когось і повчимося. Принаймні у мене після поїздки виникла думка: а чому б не запрошувати сюди фахівців голландських. Вважаю, що не в одній сфері українського буття вони могли б зарадити.

Подивіться, скажімо, на такий тамтешній феномен. Місцева мерія, прийом відвідувачів. Великий хол, посередині — робочі міс­ця двох секретарів, і ви звертаєтеся до когось із них, а не йдете в той чи інший кабінет до чиновника. Навпаки: секретар до вас викликає клерка, той сідає навпроти, усе відкрито, ніяких пакетів, конвертів — і питання вирішується. Оця відкритість, як на мене, — своєрідний попереджувальний удар щодо можливої корупції. Прозорість, відповідальність. Чиновникові там навіть економічно невигідно брати хабара, бути корупціонером. То чому б цей досвід не перейняти?

Або така картинка голландського буття.

Одного вечора ми їхали на авто і спостерігали, як поліція зупиняє транспорт для перевірки алкоголя в крові водія.

По одному чи по двоє поліцаїв на трасі немає, а одразу цілий гурт їх — зустрінеш. І в тій ситуації ми, грішним ділом, подумали, чи не запізнимося відтак на зустріч із представниками української громади. Таж ні. Навпаки: з’ясувалося, що ті семеро на нашій дорозі — не випадково: задумано так. Система. Сім чоловік, і один за одним ніби стежать. Не знаю, як почуваються вони при цьому, але з вами поводяться чемно, толерантно, навіть вибачливо. Мовляв, служба така. А ти, як належить, подаєш поліс­менові страховку, документи. Хтось одразу через компп’ютер перевіряє, чи машина, бува, не перебуває в розшуку, інший полі­цейський — технічний стан твоєї автівки. Дякують насамкінець, посміхаються — «Все гаразд!» — і авто рушає. Й усе це так швидко, що ти не встигаєш допити свою склянку соку з автомата, розташованого поруч.

Все відкрито, наші ж даішники, як відомо, часто діють по-партизанськи вистежуючи «жертву» з-за лісових кущів.Та що казати: навіть у двоповерхових голландських «хатинках», типових для країни, влітку вікна не закриваються, не зашторюються. Ніби символ відкритості всього життя цієї країни та її людності.

— Як колись у вкраїнському селі?

— Так, принаймні, хати й клуні раніше в Україні не зачинялись…

— Інколи у нас почуєш, що, мовляв, аби вийти з кризи, треба орієнтуватися тільки на все національне, на власні сили…

— Певною мірою я згоден з цим. І, вважаючи себе українським патріотом, все ж зазначу, що Голландія дуже толерантна і в питаннях вірувань, і в ставленні до представників інших етносів. І, сказати б, рівень патріотизму в останні роки тут зашкалює. І це при тому, що з шістнадцяти мільйонів населення одна десята — громадяни інших країн, які мають нідерландське під­данство, що існує в країні федеральна структура держави.

 

Діаспора нам допоможе?

— Чи є в Нідерландах українська діаспора і як вона налаштована щодо участі в розбудові прабатьківської землі; пригадуєте, на зорі незалежності був поширений вислів: діаспора нам допоможе?..

— Так, пригадую: це ж у нашому часі було!.. А діаспора в Нідерландах є, нині вона саме формується. І є великий запас оптимізму співпраці з нею. Бо люди, з якими ми зустрічалися, по-справжньому люблять Україну і прагнуть допомогти їй. Вважаю, що й ми повинні йти їм назустріч, це має бути двосторонній рух. Аби й наші співвітчизники в Голландії не відчували себе відірваними од землі, де вони народилися, од своїх пракоренів, од краю, де їхня пуповина закопана.

Тож я й кажу, що в мене після численних спілкувань у цій країні виникло запитання: а чому б не запрошувати сюди голландських спеціалістів-менеджерів, серед котрих чимало вихідців з України. Якщо вже наші олігархи залучають європейських менеджерів у футбольні команди і на свої підприємства, то чому б не запрошувати спеціалістів у ту ж мерію або навіть міністра?

Ще раз наголошую: коли мовлю про європейський напрямок розвитку України, то, безумовно, географічно українці були і є нацією європейською. Але, на жаль, комуністичний експеримент, про який я говорив вище, відкинув нас од Європи. І зараз треба шукати оптимальні шляхи повернення до європейських цінностей.

 

Скільки тих «ліхтарів»…

— Якщо стисло, то що для вас, панове, іще важливо в сприйнятті світу, в якому живуть голландці?

Василь Копистко:

— Ви знаєте: дуже здорова нація. Вся Голландія бігає. Повсюди — футбольні поля, тенісні корти, майданчики для гри у гольф. Вразив мене там один, певно, звичайний, для нідерландців епізод.

Старенька мама прийшла на стадіон і своєму синові, якому вже, певно, під сорок, каже: сину, я пишаюся тобою, що ти все-таки витримав цей марафон. Зовсім інші цінності там. Це ж не наші, перепрошую, відморозки, які з пляшкою пива сидять у вас на голові в маршрутках. І нічого їм сказати не можна. Почуєш у відповідь зухвале: «Я отдыхаю!» Кадр відпочиває. У Голландії такого немає. Там повага до старших.

Або марафон, свідками якого ми стали. Це — свято! Все місто — на вулиці, і через кожні п’ятнадцять метрів стоїть духовий оркестр у своїй неповторній формі і манері й стилістиці виконання.

Стосовно ж наркотиків і того сумнозвісного кварталу «червоних ліхтарів»… Як на мене, то це, скоріше, стереотип засобів масової інформації, котра часто базується на страхові, насильстві, сенсації, сексі, а почасти — на застарілих даних. Мас-медійний прийом, безумовно, комусь вигідний. Зізнаюся, що до поїздки в Нідерланди я також був у полоні цих стеоретипів. І здивувався, коли побачив на голландських вулицях чимало багатодітних сімей.

А згодом виявив іще одну прикметну особливість тамтешнього родинного буття. Так от: у Нідерландах дуже ревно оберігають патріархальні традиції, тут культивується повага до старших у сім»ї, діти охоче спілкуються з батьками, а ті, своєю чергою, стежать за успіхами своїх нащадків, усіляко допомагають їм.

- А як все-таки щодо доволі стійкої асоціації цієї країни, в якій ви побували, також і з «вулицею червоних ліхтарів»?

 — Напевно, мало хто знає, що мер Амстердама підписав розпорядження, і його скорочують, цей квартал «червоних ліхтарів»; його майже немає тепер, з’являються натомість магазини, кафе, картинні галереї.

Владислав Безпалий: — Ще й така собі, з дозволу сказати, екзотика на наших людей діє. Там же — музей сексу. Для багатьох туристів, не лише наших, чомусь цікавіше піти, скажімо, не в музей міста Ейндховена, чи компанії «Філліпс», чи, врешті-решт, знаменитого пива Хеннекен, а прилучитися до тієї, сумнівного ґатунку екзотики.

І ще завважмо. Як тільки така публіка підходить і дізнається, що вартість квитка 30 євро, — інтерес до сексу одразу зникає. Бо 30 євро — значні гроші навіть для голландців. Тож усі ці «видовища» переважно на іноземців розраховані…

А що ж самі голландці? Їх у численних музеях і музейчиках своєї країни завжди зустрінеш. Їх ми бачили, наприклад, у музеї Рембрандта. Музей національного значення, чимало залів, і квиток тут коштує лише 10 євро. Будь ласка, ідіть, люди, дивіться, насолоджуйтесь. До речі, музей килимами встелений, якийсь роздумливо-привітний, уже при вході налаштовує на сприйняття високого мистецтва.

І людський потік туди не зменшується. Йдуть і дорослі, і діти. Одну прикметну, на наш погляд, картинку ми там спостерігали. Ось серед тієї невпинної різновікової вервечки заходить учителька зі школярами. Вчителька їм щось пояснює про Рембрандта, про те, напевно, хто він і як варто розуміти його творчість. Дітвора ж ця, приблизно другокласники, слухають її, потім сідають на килим під рембрандтівським шедевром і щось малюють. Бачили б ви їх, їхні натхненні обличчя!

Таких захопливих вражень упродовж поїздки країною у нас було чимало. Втім, як і розважливого, може, навіть дещо відстороненого погляду — таки іноземці ж — на реалії нідерландського буття, що його ми подумки, зізнаюсь, неоднораз намагалися перенести на український грунт.

 

Розмовляв
Олександр КАВУНЕНКО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com