Напередодні

Цього року минає 68-річниця нападу Німеччини на СРСР. Що передувало цій сумній даті історії. Як жили Європа і Україна напередодні великої війни?

В планах «дранг нах остен» Україна посідала чи не найголовніше місце. Але і А.Гітлер, і А.Розенберг (у 1941 р. очолив міні­стерство Рейху для окупованих районів Сходу) підходили до цього плану не зовсім з однакових позицій. Якщо Розенберг ще у 20-х роках пропонував створити союз між Берліном і Києвом, оскільки цей союз, як він потім писав у своїх щоденни­ках, був державною необхідністю для майбутньої німець­кої політики, то Гітлер підходив до цього питання прагматично. 5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії відбу­лася таємна нарада, де розроблялися стратегічні плани подальшої політики. Там стояло питання про долю Австрії, Чехословаччини, Судетської землі (частина Чехії) і України. Але про Ук­раїну там мало що було сказано. Вже трохи пізніше, відра­зу після Мюнхена, Гітлер говорив, і говорив про це не­однора­зово, що йому Україна потрібна лише як житниця, як країна, в якій є величезна кількість вугілля і величезна кількість руди. На перший погляд виходило, що якихось особливих планів щодо України не існувало. Як геополітична одиниця вона розглядалася Гітлером виключно як житниця, важливий економічний доважок до Рейху. В одних випадках Гітлер це особливо підкреслював, але в інших він користувався «українським питанням» як козир­ною картою у дипломатичній боротьбі, зокрема, з Поль­щею. Скажімо, ще 1935 р. почався флірт німців з поляка­ми. Козирною картою у цій грі виступала Україна. Що треба було Гітлеру? Йому треба було в жодному разі не допустити союзу Польщі з СРСР. Тому що у першому варіанті передумовою розгрому Франції був не розгром Польщі, а забезпечення спокійного тилу на сході. План підписання пакту про ненапад зі Сталіним з’явився трохи пізніше, а насамперед Гітлеру треба було вести гру з Польщею, щоб до певного часу тримати її в ролі союзни­ка у гітлерівських розрахунках як проти Франції, так і проти СРСР. Чим міг привернути до себе поляків Гітлер? Зви­чайно ж, Україною. Тому він у бесідах з міністром закордонних справ Польщі Ю.Беком у 1935 р. неодноразово казав, що Німеччина ніяких претензій щодо України не має. Хай собі Польща заби­рає хоч усю Україну, аби звідти Гітлер міг вивозити вугілля, збіжжя, м’ясо, руду тощо. У такий спосіб Гітлер «заколисував» Бека, оскільки вже тоді, у 1935 р., фюрер однозначно вирішив з Польщею покінчити. Але оскільки на той час у Німеччини ще не було достат­ньо сил, її лякала майже нереальна можливість зближен­ня Польщі з Радянським Союзом в умовах можливої небезпеки німецького реваншу. З метою забрати тери­торії, які відійшли до Польщі після Версалю, Гітлер про­довжував цю гру. Бек був недалекоглядним політиком. Бек, зокрема, висував вимогу, щоб Німеччина га­рантувала Польщі контроль у майбутньому над усією те­риторією України. Це були ірреальні сподівання. Гітлер не збирався віддавати Польщі жодної української тери­торії, а навпаки прагнув поглинути й саму Польщу. Спра­ва полягала лише в тому, коли це робити — до заво­ювання Франції чи після.

Коли ж після Мюнхена Гітлер уже остаточно розпере­зався і його плани щодо Польщі дістали повну окресленість, він і висунув оту спекулятивну ідею щодо Украї­ни. Тепер йому треба було з’ясувати позицію Сталіна щодо Украї­ни, а Польща вже була на той час приречена.

У нас немає жодних підстав вважати, що у ницистів складалися реальні плани відтворення Великої України. Про це свід­чить брутальний територіальний поділ українських земель між союзника­ми Німеччини в 1941 р. Одна їх частина перейшла під і юрисдикцію Генеральної губернії, друга — до рейхскомісаріату «Україна», інша — до контрольованої Румунією Транс­ністрії, четверта — до Угорщини, ще одну частину української землі контролювали безпосередньо фрон­тові власті. Цим, власне, й закінчився «план Розенберга», цей своєрідний міф, на який, щоправда, клюнула певна частина української еміграції, що сповідувала пронімецькі настрої.

А замість плану Розенберга Україна отримала гауляйтера Е.Коха, який по приїзду в Україну у вересні 1941 р. заявив: «Мене знають, як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України усіх товарів, які лише можна захопити без огляду на почуття І власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось так підкреслював свою відразу до нас українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина, як стверджують окремі дослідники, більше ніж хтось інший спричинилася до того, щоб збурити українців проти німців.

Надалі нацистські власті проводили щодо українців досить варіа­тивну політику, яка залежала від становища на схід­ному фронті. Насправді німецькі власті шукали собі союзників у певних колах українців як на теренах України, так і в еміграції. Вони певний час загравали з емігрантськими організаціями насамперед з метою шантажувати польсь­ке керівництво. Так вони шукали контактів з гетьманом П.Скоропадським, окремими представниками ОУН, на-віть спробували розіграти оунівську карту. Велися переговори з одним із оунівських провідників Р.Сушком.

Польща надзвичайно гостро реагувала на ці переговори у Берліні з оунівським представництвом, особливо під час короткочасного існування Карпатської України, коли Розенберг демонстрував свою готовність підтримати український націоналістичний рух і допомогти йому у створенні української незалежної держави.

Це був звичайнісінький шантаж польської сторо­ни напередодні переходу коридору, Данціга та інших вимог, які мали виправдати нацистську агресію проти цієї держави.

У такий спосіб нацистська пропаганда учиняла своєрідний шантаж і самого Сталіна, прагнучи створити у нього уяву про можливий спільний похід Польщі й Німеч­чини на східноукраїнські землі. Але досвідчений дипло­мат М.Литвинов досить швидко розгадав, витоки цих спе­куляцій на «українському питанні». Ще у грудні 1938 р. він писав послу у Франції Сурицю, що увесь цей галас навколо України здійнято у Берліні спе­ціально для того, щоб шан­­тажувати Польщу й СРСР.

Повернімося до плану нападу на СРСР. Розроблена генштабом сухопутних військ директива «Барбаросса», підписана у грудні 1940 р., передбачала наступ на Радянський Союз на трьох на­прямках: південному — Україна, центральному — Смо­лен­ськ, а в подальшому Москва і прибалтійському — через Прибалтику на Ленінград. Стосовно України план передбачав: тут наступатимуть три німецькі армії і одна танкова група. Дві армії і частина танкової групи мали наступати з південної Польщі (з району Любліна), йти на південь від басейну річки Прип’ять, обтікаючи з півночі і з півдня, гори й болота. Основна група німецьких військ мала наступати на Україну з півночі. Це були найбільша у вермахті 6-а армія, 17-а армія, а також дві третини 1-ї танкової групи. Ще одна загальновійськова армія — (11-а) і третина танкових військ мали завдання наступати на південному фланзі через нижню течію річки Прут разом з румунськими військами. Задум був такий: ліве крило, яке наступатиме з півночі, дійде до Києва, легко візьме його, а потім посуне вздовж Дніпра на південь, в той час як південне крило наступатиме з Румунії до Дніпра і на північ з тим, щоб десь у районі Дніпропетровська замкнути у кільце усі війська Червоної Армії на Правобережній Ук­раїні і знищити їх. На той час, згідно з концепцією німець­кого генерального штабу, між лінією радянсько-німець­кого кордону і лінією двох річок — Західної Двіни й Дніпра — мало завершитися також знищення основних сил Червоної армії на московському напрям­ку.

Вважалося, що після того, як на цьому просторі, тобто між західним кордоном і лінією річок Західна Двіна й Дніпро, німці знищать радянські війська, то далі на сході вони вже не зустрінуть організовано­го опору. Після того, як основні збройні сили будуть роз­громлені біля західних кордонів СРСР, частину німецької армії планувалося відвести у Західну Європу і лише одна третина військ залишалася на окупованій радянській території.

Плани були розроб­лені і затверджені. Проте 17 березня 1941 р. Гітлер раптом наказав переглянути плани наступу правого крила, а наступальну операцію про­водити лише лівим крилом. На підтримку 6-ї й 17-ї армій він наказав перекинути на північ усі наявні танкові сили, що концентрувалися у Румунії. Німецькі танкові сили було перекину­то на північ, і якщо раніше наступ мав здійснюватися двома клинами на півдні і на півночі, які охоплювали, наче ле­щатами, всі радянські війська Південного і Південно-Захід­ного фронтів, то опісля ця операція набула дещо іншої конфігурації — велетенського танкового серпа, який мав просуватися на південь і охопити одним ударом усі ра­дянські війська на Правобережній Україні.

Але плани підкоригувала агресія проти Югославії і захоплення Криту. Якраз у тих опера­ціях були задіяні 11-а армія В.Ліста і значна частина першої танкової групи Клейста, які мали наступати на Україну. Відомо також, що план «Барбаросса» передбачав дату наступу не 22 червня, а 15 травня. І про це також було відомо у Москві. Оскільки цей план не було здійснено, то Сталін вже не реагував на повідомлення від радянських розвідників і на попередження від самого Черчілля про нову дату нападу на СРСР.

Він був переконаний, що усе це — англійські прово­кації, тобто спроби британського прем’єра посварити його з Гітлером, а самому відсидітися за Протокою. Своїм же роз­від­никам кормчий не довіряв, бо у Європі залишилися переважно ті радянські агенти, які не виконали наказу з Центру і не повернулися до Москви, де б їх, ймовірно, чекали катівні НКВС. До того ж Гітлер конфіденційно попереджав свого крем­лів­ського партнера, що в разі виникнення на ра­дянсь­ко-німецькому кордоні якихось ускладнень, Сталін не повинен вважати їх початком збройного конфлікту, а лише провокацією з боку німецьких опозиційних генералів, що виступали проти його союзу з Кремлем.

Сталін, чо­мусь повірив дешевим запевненням Гітлера. Тим часом Гітлер ще 14 серпня 1940 р., задовго до затвердження директиви «план Барбаросса» викликав до себе генерала Георга Томаса, відповідаль­ного за тилові служби, І наказав йому приступити до створення адміністрацій, що мали управляти окупованими територіями СРСР. Оскільки наступ здійснюватиметься блискавично і всі заводи, так би мовити, «на ходу» дісталися б німцям, Томас мав продумати, як організувати на тих підприємствах роботу. На захоплених заводах і фабриках мали влашто­вуватися ремонтні майстерні для потреб армії. І це за рік до початку війни!

Але дата нападу на СРСР все ж змінилася з 15 трав­ня на 22 червня через зазначені події на Балканах. Тому група армій «Південь» розпо­чала його в ослабленому складі. Німецькі війська зустрі­ли до того ж в Україні більш організований опір військ Південно-Західного фронту, ніж на мінському й смоленсь­кому напрямках. Це зрозуміло, адже тут Сталін зосере­див для наступу найсильніші й найукомплектованіші час­тини Червоної армії, в той час як основні ударні сили вермахту завдавали удару по Західному фронту в Білору­сії. Саме там було сконцентровано дві танкові групи і два повітряні флоти, а південний напрямок згідно з планом «Барбаросса» був допоміжним, другорядним.

Про те, що головні ударні сили вермахту було зосереджено не проти України, а проти Білорусії свідчить і підбір виконавців. На той час безпосередніми виконавцями плану блискавичного наступу на Москву було призначено Гудеріана й Гота — тих самих танкових генералів, що забезпечили блискучий успіх у кампанії проти Франції в 1940 році. На півдні ж танковою групою командував консервативний Клейст.

Як готувалися до війни радянські війська? 5 травня 1941 р. Сталін виступав перед ви­пускниками військових академій у Кремлі, де зауважив: «Зараз ми стали на шлях наступальної політики... тепер нам треба перейти від оборо­ни до наступу».

Як зумістити таку самовпевненість у власній армії і такий страшний результат у перші дні війни? Червона Армія до оборони тодішніх уже нових кордонів практично не готувалася. Усе те, що ми читали в мемуарах радянських полководців напівправда. Правда ж полягає в тому, що Сталін до оборонної війни не готувався. Плану роз­гортання військ, котрі б зустріли німецький удар такої сили, яким він був 22 червня 1941 р. не існувало. Був інший план. Це був детально розробле­ний план наступальних операцій. Зараз важко сказати чи то була авантюра, чи Сталін таким чином підбадьорював себе і армію напередодні війни, але плани ударів по Німеччині дійсно існували.

Сталін вперто концентрував війська для наступу з двох виступів, що глибоко вклинювалися в ні­мецьку територію — Пере­мишльського та Білостоцького. Там зосереджувалися ударні частини Червоної армії.

Влітку 1941 р. у західних округах уже було зосереджено понад 20 танкових і механізованих корпусів. Щоп­равда, вони були ще не повністю укомплектовані бойовою технікою і особовим складом, але їх укомплектування здійснювалося швидкими темпа­ми. До того ж ці корпуси підпорядковувалися не коман­дуючим округами, а безпосередньо верховному коман­дува­нню. Головна роль у проведенні операції «Гроза» — наступу в напрямку Кракова і Варшави — відводилася Південно-Західному фронту. Сталін мав багаторазову перевагу майже у всіх видах озброєння, хоча це озброєння поде­куди й поступалося якістю німецькому.

Напад німців на СРСР для Сталіна був таким несподіва­ним, бо той сам увів себе в оману факто­ром неможливості для Німеччини воювати на два фронти. Коли навесні 1941 р. Сталін вів переговори з японським міністром закордонних справ Й.Мацуокою, Гітлер уже тоді готував наступ на СРСР, але все робилося в такій таємниці, що навіть своєму союзни­ку фюрер не прохопився жодним словом про те, що штурму Британських островів не буде, а наступною жертвою його агресії стане СРСР. Понад те, коли Мацуока проїжджав дорогами Польщі, Гітлер наказав від­вести зі станцій німецькі війська, аби японський міністр своїм досвідче­ним оком не оцінив реальну ситуацію. Коли все ж, радянська сторона висловлювала стурбованість концент­рацією німецьких військ на території Польщі, а відомості про це постійно надходили до Москви з відповідних агентурних джерел, німецьке командування вдавалося до перевіреного аргументу — мовляв, війська виведено на Схід з-під ударів англій­ської авіації, а тут вони готуються до штурму Британських островів. Для того, щоб переко­нати радянських представників, їх навіть возили на спе­ціально для цього споруджені макети англійських укріп­лень.

Найголовнішими ж причинами того, що Сталін не вірив у можливість німецького нападу було те, що Гітлер справді майстерно ввів його в оману і галасливою кам­панією у пресі про підготовку до операції «Морський лев» (висадка на Британські острови), і затяжною кампанією на Балканах, яка завершилася за­хопленням острова Крит лише 1 червня 1941 р.

Вочевидь, що Сталін мислив надто схематично. І коли в його голові вже складалася якась схема, він підпо­рядковував їй усі свої дії і ніхто не наважувався його пере­конати у зворотному. Надто вже пам’ятними були уроки попередників, що їх сотнями знищував Сталін в середо­вищі свого найближчого й далекого оточення. Після масових репресій се­ред командного складу Червоної армії в 1937—1938 рр. ніхто не міг йому заперечити. Люди, яких він поставив на чолі армії — Тимошенко, Жуков, Ворошилов, Мерецков та інші, здебільшого дбали про те, щоб їх не спіткала гірка доля попередників.

Така ситуація робила Червону армію безініціативною, інертною, негнучкою і фактично небоєздатною. Це показали безглуздо великі втрати у війні проти Фінлян­дії і в перший період радянсько-німецького конфлікту 1941—1942 рр. Готуючись до нападу на Німеччину, Сталін і в 1941 р., вже після початку війни, мислив ірреально. Він обрав згубну для Червоної армії тактику непідготовлених контрударів, вимагаючи за будь-яку ціну зупинити агресора і відкинути його за межі кордонів СРСР. У цих безнадійних контратаках гинули або потрапляли в полон сотні тисяч солдатів і офіцерів. Безліч бойової техніки, величезні запаси продовольства, матеріалів тощо стали легкою здобиччю вермахту. Лише після втрати Києва Сталін віддав наказ про перехід до стратегічної оборони.

Анатолій Трубайчук, історик
(Підготував до друку А.Гусєв)