Ціна Перемоги

Великий син німецького народу Гьоте ще 200 років тому стверджував: «Коли розколюється світ, прірва проходить через серце поета». Наступні криваві століття підтвердили, що саме художнику, справжньому, звісно, дано на незбагненному інтуїтивному рівні відчути і афористично сформулювати Правду історії.

Яскравий приклад: портрети мало чи не ста з гаком генералів — героїв війни 1812-го року — прикрашають спеціальну галерею Зимового палацу в Санкт-Петербурзі. Але Велику правду про цю кампанію написали не вони, а скромний відставний капітан артилерії, котрий, на додачу, народився через 15 років по тій війні. Так, Лев Толстой у своїй епопеї десь помилявся в подробицях, десь видав бажане за дійсне, щось свідомо замовчав, але він сказав правду про головне, про людську сутність цієї війни. А що ж генерали? Їх сьогодні пам’ятають виключно як персонажів роману.

Місяць тому в Росії вийшла остання книга Віктора Астаф’єва, одного з найпотужніших письменників ХХ століття, справжнього класика за життя. Цінність публікації, окрім усього, в тому, що до неї увійшли листи письменника. Тобто — тільки в епістолярному жанрі в паскудні роки радянської ідеологічної цензури навіть такі титани, як Астаф’єв дозволяли собі бути відвертими.

Вражають дві фрази в листі адресату, прізвище якого дослідникам не вдалося встановити. З тексту зрозуміло, що це був офіцер-фронтовик, можливо, навіть генерал, котрий відстоював офіційний погляд на Велику Вітчизняну війну, завізований у політбюро ЦК КПРС і Головному політуправлінні Радянської Армії.

«З війни не повертаються», — пише Астаф’єв. А за кілька абзаців — ще одна геніальна фраза: «Перш, ніж говорити про ціну перемоги, подумайте, що вона зробила з нами, з усім народом».

Чи потребують розшифровки і коментарів ці думки геніального письменника, котрий зовсім іще юним солдатиком у 1943-44 роках пройшов з боями всю Україну, форсував Дніпро, помирав на Лютіжському плацдармі, бачив впритул безмірну велич подвигу простих вояків і безмірну підлість політпрацівників, котрі, сидячи в тилу, клепали фальшиві реляції і реальні нагородні листи — для себе, коханих і для своїх «ППЖ».

Коли Віктор Астаф’єв пише, що лише один раз за всю війну він бачив снаряд, на якому хтось написав, вочевидь, спеціально для фотокореспондента, слова: «За Сталіна!» і, знову ж таки, лише один раз чув, як наші бійці йшли в атаку з криками «Ура!», то йому віриш. Бо він, як і те покоління фронтовиків, що вже відійшло, знав і ціну Перемозі, і ту трагічну істину, що з війни не повертаються. В ній так і живуть — до кінця своїх днів.

Але те, що для справжніх героїв тієї війни було трагедією, для деяких нинішніх політиків-апологетів більшовицьких історичних концепцій перетворилося на фарс. Бо справді сумно дивитися, як шмаркач-нардеп, котрий не те що на війні не бував — від армії відкосив, поводиться так, наче він особисто брав Берлін і піднімав над Рейхстагом прапор Перемоги.

Одразу після 1945-го року в українську літературу прийшла плеяда молодих письменників, які називали себе «поколінням лейтенантів». Найславетніші з них, звісно, Гончар, Стельмах, Загребельний, старший Тютюнник… список можна продовжити. Але так склалося, що жоден із них, окрім, хіба що Гончара, не залишив по собі недоговорену публічно правду, бодай у щоденниках чи листах. А покоління нинішніх літераторів, народжених через 15, 20 і т.д. років по війні, переймається іншою тематикою. Провалля розколотого світу благополучно обминають їхні серця.

Відтак — залишається перечитувати листи колишнього червоноармійця, одного з численних героїв битви за визволення України сибіряка Віктора Астаф’єва. Світла йому пам’ять.

В.Н.