Хто винен в наших бідах?

Почнемо з того, що в древні часи, коли багатьох сучасних країн, у тому числі й Росії, ще й на світі не було, виникла могутня європейська держава Київ­ська Русь-Україна.

Ця держава була могутньою не лише у воєнному чи економічному відношенні. Вона запровадила християнську віру, розвинула високу культуру, освіту, демократію, народний добробут. Та була у неї одна біда, яка врешті-решт привела її до загибелі: київські князі із покоління у покоління роздавали у володіння своїм синам усе нові й нові вотчини і тим самим все більше дрібнили, тобто руйнували власними руками власну країну. Адже кожен удільний князь був самостійним царьком у своїй вотчині, волів не підкорятись центральній владі київського князя. Міжусобні князів­ські суперечки, конфлікти, а то й війни, ставали постійними, непоборними. В результаті такого внутрішнього самоподріблення Київська Русь — Україна втратила своє державне самоуправління і виявилась безсилою проти татаро-монгольської навали, яка поработила її.

З тих пір розпочалось поневолення України, її народу:

— Монгольською Ордою — 123 роки (1240—1363 рр.);

— Литвою — 206 років (1363—1569 рр.);

— Польщею — 85 років (1569—1654 рр.);

— Царською російською і більшовицько-комуністичною радянською імперіями — 337 років (1654—1991 рр.).

Іноземне поневолення тривало упродовж 750 років. Такої тривалості іноземного поневолення не зазнав жоден інший народ світу. І вже одне лише те, що український народ вцілів, зберіг себе в таких умовах, є яскравим доказом його витривалості, сили духу, є предметом гордості кожного українця. І це тим паче, що за цих умов він не лише зберіг, а й значно розвинув свою віру, мову, культуру, освіту, сімейний, життєвий устрій, звичаї тощо. В той же час чимало народів за незрівнянно коротші періоди іноземного поневолення все це втрачали і безслідно зникали.

По-різному поводили себе іноземні окупанти за ці довгі віки. Монголи головним чином збирали свій ясир і фактично не втручались у внутрішнє життя українців.

За Литви відбувався ледь не «український ренесанс»: литовці перейняли українську письмен­ність, на якій вели всю державну документацію свого князівства, запозичували нашу освіту, культуру, звичаї. Литву послідовно змінило третє, польське поневолення, яке виявилось незрівнянно жорстокішим, ніж два попередні.

Поль­ська шляхта захоплювала вільні українські землі, гнобила, кріпачила селянство, нищила народні права, віру, культуру, звичаї. Це викликало рішучий супротив волелюбних українців, що весь час зростав, переростаючи у масові збройні повстання. Повстанці формували козацькі загони, створили Запорозьку Січ, куди йшли борці за волю з усієї України. У результаті переляканий польський король змушений був створити українське військо з реєстрових козаків на чолі з гетьманом, щоб з їх допомогою утихомирити народне невдоволення, побороти повстанський рух. Та оскільки шляхта продовжувала жорстоко закріпачувати українців, реєстрові козаки, гетьмани все частіше ставали на сторону народу, захищали його. Все активніше проявляло свою організованість, силу і козацьке військо Запорозької Січі. У всенародній боротьбі за волю фактично сформувалась Українська гетьманська держава та ще й козацька вольниця — Запорозька козацька воєнна республіка, які проіснували ледь не 2 століття.

Гетьман Богдан Хмельницький очолив народну боротьбу за визволення України із польського поневолення. Його козацьке військо вщент розбило армію польського короля і взяло в полон його самого. В результаті Україна певний час стала незалежною державою.

Гетьманат успішно розбудовував свою країну, розвивав її віру, культуру, освіту, виробництво, міжнародні відносини, торгівлю, народний добробут, мав потужну армію. Друковані спогади іноземців тих часів свідчать, що їх вражали висока культура, освіченість пересічних укра­їнців, які (чоловіки й жінки) вміли читати, писати, а чимало з них володіли кіль­кома мовами, їх зачаровувала краса українських жінок, вишуканість їхнього національного одягу, манер, високий громадський авторитет. Вражала краса українських міст і селищ, чепурних селянських хат, обійсть, врожайних ланів, вгодованість, тучність худоби. Подібного у ті часи в Європі, інших краях світу ще не було. Ще й сьогодні зведені у ті часи християнські храми, інші будівлі вражають своєю величною красою.

Як і серед королів, царів, ханів, султанів інших країн серед українських гетьманів теж траплялись нікчеми. Але вкорінена, пануюча демократія дозволяла козацтву порівняно швидко позбавлятись їх. І більшість гетьманів вірно служили своєму народу. Гетьманська держава, Запорозька Січ яскравий довготривалий період національної історії.

До всього цього треба додати ще й те, що саме в стародавні часи створено понад 300.000 чарівних народних пісень, дум, балад, які в минулому і сьогодні безмежно люблять, співають українці, якими милується весь світ, від яких у захваті видатні вітчизняні і зарубіжні письменники, поети, композитори. Те ж стосується і запальних українських народних танців, національного вбрання, вишиванок, рушників, предметів побуту, посуду тошо.

Із 7,5 століть іноземного поневолення найтяжчим виявилось четверте — російське. В ньому чітко вирізняються два етапи: перший 262-річний царсько-імперський, і другий 75-річний більшовицько-комуністичний.

Перший з них був незрівнянно жорстокішим за всі три попередні іноземні поневолення, разом взяті. Саме в цей період були знищені Гетьманщина і Запорозька Січ, Україна втратила найменші ознаки своєї національної державності і була розподілена на кілька губернських територій. Селянство загнали в тотальне кріпацтво, позбавили найменших прав, вільної праці на власній землі, традиційного добробуту. Жорстоких утисків зазнали національна культура, мова, українська церква. Однак усе це були лише «невинні» квіточки у порівнянні з тими смертельно отруйними «ягідками», які з них виросли на другому етапі вже більшовицько-комуністичного поневолення після розвалу російської імперії. За своїми наслідками цей період виявився нечувано, небачено жахливим, незрівнянно перевершив наслідки всіх попередніх 600 років поневолення разом з жахливим фашистським 1941-1944 рр. З перших років після захвату влади криваві більшовицькі кати розпочали тотальне знищення українців як народу, нації. Під час розкуркулення знищили саму вмілу, мудру, трудолюбиву і вольнолюбиву частину селянства — його еліту, квіт. А вже потім, фактично без супротиву всю селянську масу, яка тоді складала, по суті, весь народ, загнали у колгоспне рабство. Протягом майже 30 років колгоспники працювали здебільшого безкоштовно, не знали твердої зарплати, пенсій, не мали нормованого робочого дня і вихідних, відпусток, а жінки — навіть декретних, лікарняних, власної профспілки тощо, тоді як робітники, службовці все це мали. Обійстя колгоспників обклали не підйомними податками (був період, коли ввели податок навіть на кожне фруктове дерево, ягідний кущ) та ще й змусили щорічно підписуватись на позики і вносити гроші готівкою, якої у селян не було. Щоб не загриміти до тюрми, доводилось продавати останню скотину, яку все рівно забрати б на погашення займового боргу. Було чимало випадків, коли забирали корів у багатодітних вдів загиблих фронтовиків і прирікати їх дітей на голод. А щоб селяни не могли вирватись із колгоспного «раю», їм не видавати паспорти, які мали жителі міст і містечок. З тієї ж причини колгоспники не могли дати подальшу освіту своїм дітям після закінчення школи. І їм часто доводилось заради того давати «в лапу» голові колгоспу, щоб видав потрібну довідку. А дорослим дітям колгоспників, які зуміли стати жителями міст і містечок, щоб забрати до себе пристарілих, виснажених непосильною працею батьків, доводилось давати «в лапу» голові сільради. Тобто доводилось викупати їх з колгоспного кріпацтва, подібно до того, як колись викупили з панського кріпацтва Тараса Шевченка.

Однак всього цього, інших постійних масових антинародних репресій більшовицьким катам було замало. І вони вчинили три жахливі голодомори — суцільний геноцид українського народу, якого ще не знала історія людства. Різні дослідники наводять різну кількість жертв цього геноциду — 6, 10, 12 мільйонів. Але ж ці дані не можуть бути точними, бо ніхто ті жертви не рахував — їх підбирали в селах і містах (це були селяни, що зуміли прорватись до них у пошуках їжі), грузили у підводи і без будь-яких підрахунків, списків, немов падаль, скидали у ями і яри, присипали землею. Данні переписів 1926 і 1939 років свідчать, що кількість українців за 13 років зменшилась з 84 до 28 мільйонів, тобто зменшилась на 53 мільйони. Тоді як загальна кількість населення СРСР і більшості союзних республік за цей час помітно зросла.

Розтягнуті на 3 десятиріччя, періодично повторювані З голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років, криваво насильницькі розкуркулення і колективізація, інші масові репресії мали на меті не лише знищити фізично мільйони українців, а й водночас навіки посіяти в їх душах нездоланний жах. Кати чудово знали свою справу, кваліфіковано її робили і в результаті вцілілі народжували насмерть переляканих у підсвідомості дітей, а ті — таких самих переляканих своїх дітей. І так кілька поколінь поспіль. Тож не питайте, чому й сьогодні чимало українців ще такі залякані, боязливі.

І при всьому цьому нащадки більшовицьких катів, нинішні комуністи, сидять у Верховній Раді і без найменшого сорому, страху волають, що ніяких голодоморів не було. Давно настав час, щоб українці міцно взяли за горлянку і гнали геть з України кожною, хто нині живе серед них, не визнає голодомор, геноцид і тим відкрито глумиться, знущається над пам’яттю мільйонів закатованих голодом їх спів­вітчизників.

Одночасно з усім розмаїттям антиселянських репресій більшовицько-комуністичні кати особливо ретельно нищили українську інтелігенцію — еліту української нації. Оголосили боротьбу з так званим буржуазним українським націоналізмом, за приналежність до якого катували, а потім розстрілювали. Одночасно оскаженіло нищили духовний фундамент нації — релігію, церкву, храми, священнослужителів.

Навіть після смерті Сталіна, коли Хрущов почав скасовувати колгоспно-селянське рабство, жорстока боротьба з українським націоналізмом і релігією не припинялась, тривала аж до розвалу СРСР. Впродовж всіх 75-ти радянських років українську національну еліту буквально винюхували, вишукували поштучно і викорінювали, нищили напрочуд ретельно, завзято, успішно: безкрайні простори Сибіру і Соловки засіяні кіст­ками, политі кров’ю кіль­кох її поколінь, їх останки заповнили потаємні ями-могили найжахливіших кадебістських катівень.

В термін 750 років іноземного поневолення України входить і її фашистське поневолення 1941 — 1944 років. Українською територією двічі прокотились запеклі бої найстрашнішої в історії людства 2-ї Світової війни, яка вщент зруйнувати наші заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи, промислове й аграрне виробництво, транспортно-комунальну інфраструктуру, соціально-побутову сферу, знищила тисячі сіл, містечок, міст, сотні тисяч будівель, жител, обійсть тощо.

Особливо лютими, нелюдськими виявились 3 роки фашистської окупації. Масові репресії, катування, розстріли і шибениці мирного населення, його злидні, голод були щоденним явищем. Сотні тисяч українських дівчат, жінок, неповнолітніх юнаків депортували до Німеччини у спра­вжнє рабство, десятки тисяч мирних громадян запроторили у табори смерті.

З 1941 по 1944 рік загинуло 14 мільйонів українців, що дорівнює кіль­кості населення деяких разом взятих європейських країн, і в два з лишнім рази більше, ніж загинуло німців за всі роки війни (1939—1945).

Найбільше постраждала, зазнала втрат ще вціліла, не знищена комуністичними катами українська національна еліта. Найвправніші, найсильніші воювали з фашизмом на фронті, в партизанських загонах, у підпіллі і в массі своїй полягли в боях. А коли повернулась радянська влада, комуністичні кати продовжили фашистську справу — послідовно нищити залишки національної еліти і вкорочувати кількість українців.

Берія й Жуков підписали секретний (тепер уже розсекречений, відомий) наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. про тотальну депортацію українців до Сибіру. На його виконання перший ешелон жертв відправили, а потім щось застопорилось: чи то ешелонів не вистачило, чи Сибіру? А може завадив шалений опір УПА, яка несамовито билася з військами НКВС і більшовицькими активістами на власних теренах?

Коли одні придушували повстання УПА інші верховоди СРСР знайшли старий упокорення: в 1946—1947 рр. організували штучний голод на інших українських теренах. Вмерли сотні тисяч.

Нині Україні дорікають, що вона вже 18 років тупцює на місці, борсається в нескінченних кризах, тоді як колишні маленькі порівняно з нею прибалтійські країни стрімко обігнали її у своєму розвитку, добробуті, хоча потрібні для цього ресурси у них незрівнянно менші, ніж у нас. І це дійсно так, то гірка правда. Але ж не забуваймо, що ці республіки й сателіти перебували у більшовицько-комуністичному рабстві набагато менше, ніж Україна, а про попереднє сім­сотлітнє її іноземне поневолення годі й говорити. А саме за цих умов впень зруйнували головний її ресурс — національну еліту, без відродження якого про будь-який розвиток годі мріяти.

Ще серед козацької старшини, тодішньої еліти, розповсюдилось таке ганебне явище, як запопадливість до окупантів і зрадництво. Саме зрадники Ніс і Саломаха таємно провели загони Меншикова у добре укріплену гетьманську столицю Батурин. Це дозволило росіянам захопити її без бою, а потім вирізати все населення до немовлят включно.

Зрадник провів російське військо відомими йому таємними стежками у Запорозьку Січ, яка була захоплена зненацька, фактично без супротиву чималого добре озброєного козацького гарнізону. Свої ж реєстрові козаки зрадили і віддати на страту полякам гетьманів Сулиму, Трясилу, Павлюка, Томиленка, Остряницю. Свої — давній друг, по суті, родич Кочубей і полковник Іскра зрадили гетьмана Мазепу.

Підлабузництво і зрадництво національної старшини супроводжує, пронизує всю українську історію. Особливо розцвіло воно за радянських часів, добре збереглося і в роки незалежності, про що кожен українець добре знає. Наші вороги не змінилися донині. Тільки методи упокорення варіюють.

Одночасно еліта все більше втрачала мудрість, мужність мислення і здатність до рішучих відповідальних дій...

Так, після перемоги над Польщею, завоювавши незалежність, маючи наймогутнішу в тогочасній Європі, вишколену в боях 300-тисячну армію, згуртований у визвольній боротьбі народ, козацька старшина не лише не подбала про подальше самостійне, суверенне існуванням своєї держави, а в пристрасних дискусіях вирішувала тільки одне питання: — Під кого йти — під Туреччину, Польщу чи Росію?! Обрали Росію і добре відомо, чим це скінчилось...

Те ж саме повторилось після розвалу Російської імперії, коли Україна отримала новий реальний шанс стати незалежною, суверенною. Але тодішня національна еліта на чолі з Грушевським зробила все можливе й неможливе, щоб цього не сталося. Перш за все, президент М.Грушевський і прем’єр В.Винниченко вирішили ліквідувати армію, принизливо запобігали перед Росією. І як не протестував проти такого рішення, не переконував їх у його злочинному безглузді військовий міністр С.Петлюра, вони його не послухали, змусили піти у відставку. А коли більшовицька армія Муравйова посунула на Київ, щоб знищити Центральну Раду, захищати столицю було нікому. Патріотичні гімназисти, студенти, курсанти юнкери чинили опір армії гвалтівників. І муравйовські кати під Крутами розстріляли, закололи заживо штиками 300 погано озброєних, ненавчених юнаків, а захопивши беззахисний Київ, за кілька днів вирізали понад 5 тисяч його жителів. У цей час винуваті в цьому Грушевський, Винниченко і К° були вже за кордоном.

Нинішні комуністи протестують проти вшанування Петлюри, спорудження йому пам’ятника, бо вважають його зрадником. Зрадником кого? Більшовицьких катів? І не було б нічого дивного, якби вони запропонували звести в Києві пам’ятник своєму герою Муравйову.

Чи буде колись спра­вжнє відродження нашої нації після цих багатовікових бід. Вірю, що буде, але для цього треба нам треба змінюватися: бути сміливішими, наполегливішими у відстоювання власних погляд, навіть агресивнішими. Світ любить сильних і зневажає слабших, а ми живемо у світі вовків, а не овець. Будьте сильними, українці!

 

 

Ярослав БЕРЕГОВИЙ