Чуємо батьку, чуємо…

Як відомо, 2009 рік ЮНЕСКО визнало роком М.В. Гоголя, нашого великого письменника, 200-ліття якого відзначає нині увесь світ та його Батьківщина – Україна.

Поряд з дійсно чудовими святкуваннями, виставами, публікаціями є намагання виставити нашого генія чомусь не просто диваком, а спроби скривдити, «підшити» йому неіснуючі діагнози. Воістину, немає страшніше боротьби, ніж боротьба посередності проти таланту, який належить усьому людству. Адже геній та злодійство несумісні. Чи був Гоголь російськомовним українцем, чи російсько-українського походження, чи романтик, чи містик? Окрім багатьох мов, Гоголь не просто знав російську мову, він використав її багатство та виразність і збагатив своєю природною, українською. Думаючи українською, він картав мовою поневолювачів царське самодержавство, боровся зі своїми сатрапами, з кріпацтвом російською мовою. А це вже подвиг. Саме завдяки цій мові він відкрив усьому світові красу поневоленої України ще у ХІХ столітті, і у цьому його історична місія. Микола Гоголь вважав творцем та носієм мови народ. З благоговінням, захопленням та любов’ю він боровся за національно-самобутні основи літературної мови, за її демократизацію, за творче збагачення та розвиток кращих досягнень мовної культури народу, за використання всього багатства загальнонародної мови, її яскравих самобутніх засобів і прийомів висловлення. Глибоко усвідомлюючи роль письменника в розвитку та удосконаленні мови, він постійно нагадував про особливу відповідальність письменника при виборі та вживанні слів, вимагав кропіткої роботи над мовою творів, і сам явив нам її зразки. Саме це стало земним призначенням українського генія, якою мовою він про це б не написав у своїх творах.

Про багатство та виразність мови.

Висловлюється сильно російський народ! І якщо наділить кого слівцем, то піде воно в рід, і в потомство, візьме він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І як вже потім не хитруй і не облагороджуй своє прізвисько, хоч і застав пишучих людей виводити його за найменшу платню від давньокняжого роду, ніщо не допоможе: каркне саме за себе прізвисько на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідкіля вилетіла птаха. Проголошене влучно, все одно що писане вирубується сокирою. А вже яке буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де немає ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам – самородок, живий та спритний російський розум, що не лізе за словом у кишеню, не висиджує його як квочка курчат, а заліплює відразу, як пашпорт на вічне носіння, і нічого добавити вже потім, який у тебе ніс, або губи – однією рискою намальований ти з ніг до голови!

Серцебаченням та мудрим пізнанням життя відізветься слово британця; легким франтом блисне та розлетиться недовговічне слово француза; вигадливе придумає своє, не всякому доступне розумно-худорляве слово німець; але немає слова, яке було б таким замашистим, як влучно сказане російське слово». Ці рядки ми знаходимо в «Мертвих душах» Гоголя.

«Для освіти читців сприяє і мова наша, яка ніби і створена для великого читання, вміщуючи у собі всі відтінки звуків і найсміливіші переходи від піднесеності до простого в одній і тій ж мові». Так говорить Гоголь про читання російських поетів перед публікою.

Почніть з першопочаткових основ. Перечитайте всі граматики, які у нас вийшли, перечитайте для того, щоб побачити які страшні необроблені поля і простори навкруги нас. Не читайте нічого, не роблячи тут же зауваження ваше. Не думайте про те, як записувати краще і не обробляйте ні фразу, ні думку, кидайте все як матеріал. Прочитайте уважно, надто уважно академічний словник. На кожне слово зробіть зауваження тут же на папері. В душі вашій замкнені закони загального. Але горе вам проповідувати їх тепер… тільки тоді, коли досліджуєте всі відхилення, винятки, найменші подробиці та приватності, тоді тільки можете явити загальне у всій його колосальності». Про це писав Гоголь у листі до С. Аксакова.

«…Сама незвичайна мова наша є ще та таємниця. В ній всі тони та відтінки, всі переходи звуків від твердих до ніжних та м’яких; вона безмежна і може живою, як життя, збагачуватися щомиті, черпаючи, з одного боку високі слова з мови церковно – біблійної, а з другого боку вибираючи влучні назви з незчисленних своїх прислівників, що розсипані у наших провінціях. Маючи можливість таким чином в одній і тій же мові зійти до висоти, недоступної ніякій іншій мові, і опускатися до простоти, відчутній дотику найнепонятливішої людини. Мова, яка сама по собі вже поет і яка недарма була на якийсь час забута нашим кращим суспільством і необхідно було щоб вибалакали ми на чужоземних прислівниках весь мотлох, який не пристав до нас разом з чужоземною освітою, щоб всі ті неясні звуки, неточні назви речей, - діти думок, що не вияснились і суперечливих, які затіняють мови, - які б наважилися затьмарити дитячої ясності нашої < мови > і повернулися б до неї, вже готові думати і жити своїм розумом, а не чужоземним. Все це ще знаряддя, ще матеріали, ще брили, ще в руді дорогі метали, з яких викується інша, сильніша мова. Так писав Гоголь про те, в чому ж нарешті суть російської поезії і в чому її особливості.

Про відповідальність письменника в обходженні зі словом.

…Поет на поприщі слова має бути також бездоганний, як і всякий інший на своїй ниві…Потомству немає діла до того, хто був винуватцем, що письменник сказав дурницю або нісенітницю, або ж висловився взагалі необдумано та не зріло. Воно не стане розбирати хто штовхнув його під руку – чи то близорукий приятель, підбурюючи його на тимчасову діяльність, чи журналіст, що клопотав лише про вигоду свого журналу. Потомство не прийме до уваги ні кумівство, ні журналістів, ні власну його бідність та скрутне становище…

Поводитися зі словом необхідно чесно… Небезпечно жартувати письменникові зі словом. Слово гниле та не виходить з вуст наших! Біда, коли про предмети святі і піднесені стане проголошуватися гниле слово, нехай краще вже розлягається гниле слово про гнилі предмети. Так писав Гоголь про те, що таке слово.

З листа С. Аксакову: вже давно було сказано на світі, що склад у письменника створюється тоді, коли він знає добре того, кому пише.

За самобутні, національні основи літературної мови.

….Вибачте! Винний! Здається із уст нашого героя злетіло слівце, помічене на вулиці. Що робити? Таке на Русі становище письменника! Проте, якщо слово з вулиці потрапило у книгу, не письменник винний, винуваті читачі і перш за все читачі вищого суспільства – від них перших не почуєш ні одного порядного російського слова, а французькими, німецькими та англійськими вони, мабуть, наділять у такій кількості, що і не захочеш. І наділять навіть із збереженням всіх можливих вимов – по-французькому в ніс та картаючи по-англійському промовлять як належить птаху, і навіть фізіономію зроблять пташину, і навіть посміються над тим, хто не зуміє зробити пташину фізіономію. А ось тільки російську нічим не наділять, хіба що з патріотизму вибудують для себе на дачі хатку на російський манер. Ось які читачі вищої касти, а за ними і всі, хто зараховував себе до вищої касти! А між іншим, яка вибачливість! Хочуть всі неодмінно, щоб все було написане мовою самою строгою, очищеною і благородною, тобто хочуть щоб російська мова сама собою опустилася раптом з хмар, оброблена як має бути, і сіла б їм прямо на язик, щоб більше нічого не залишалося, як тільки роззявити рота та виставити його». Це теж «Мертві душі». Не зайве відзначити, що в розмові двох дам домішувалось дуже багато іноземних слів. А іноді повністю довгі французькі фрази. Але як не сповнений автор благоговіння до похвального звичаю нашого вищого суспільства і тій рятівній користі, яку приносить французька мова Росії. І хоча висловлюється на ньому у всі години дня, звичайно, через глибоке почуття любові до вітчизни, але при всьому тому ніяк не наважиться внести фразу якої б то не було чужої мови досі в російську свою поему.

Проти «мовного жаргону».

У «Мертвих душах» читаємо: …Ще потрібно сказати, що дами міста N відзначалися, подібно багатьом дамам петербурзьким, незвичайною обережністю і пристойністю в словах і висловах. Ніколи не говорили вони: «я вишмаркалась, я впріла, я плюнула», а говорили «я полегшила собі ніс, я
обійшлась з допомогою носика». Ні в якому разі не можна було сказати: цей стакан або ця тарілка смердить. І навіть не можна було сказати нічого такого, що подало б натяк на це, а говорити замість цього – цей стакан не добре поводить себе або що-небудь на кшталт цього. Щоб ще більше облагородити російську мову, майже половина слів була зовсім викинута з розмови, і тому вельми часто була необхідність долучатися до французької мови. Зате вже там, по-французькому, інша справа – там дозволялися такі слова, які були значно жорсткіші за згадані.

Про мову і склад деяких письменників.

При імені Пушкіна відразу осіняє думка про російського національного поета. В ньому, неначе у лексиконі, вмістилося все багатство, сила і гнучкість російської мови. Він більше всіх, він далі розгорнув йому кордони і більше показав весь його простір… Його епітети такі виразні і сміливі, що іноді один заміняє цілий опис, перо його літає.

Ще кілька слів про Пушкіна

Ніхто з наших поетів не був ще такий скупий на слова і вирази, як Пушкін, так не дивився обережно за самим собою, щоб не сказати непомірного та зайвого, лякаючись притомності і того й іншого.

…поезія була для нього святиня – ніби храм. Не заходив він туди неохайним і неприбраним…

Жоден італійський поет не обробляв так сюжети свої, як обробляв він ці легкі, як видно, миттєві витвори. Яка точність у кожному слові! Яка значущість кожного вислову! Як все округлене, закінчене та замкнуте!

Василь Слободяник.