Слони на складі порцеляни

Нещодавно всі українські ЗМІ винесли до переліку НАЙВАЖЛИВІШИХ подій повідомлення з Белграду про те, що тамтешні бродячі собаки покусали депутатку Скупщини (парламенту) неподалік від самого парламенту. Воно, звісно, ­— щеняча радість з приводу того, що корова здохла не у нас, а у сусіда, є основною рисою менталітету пересічних українських журналістів. Але ми не про це. Навіть така маргінальна інформація у справжньої «акули пера» повинна викликати однозначну реакцію: а чи не станеться це завтра з нашою великою рогатою худобою?

Так ото ж, про наших… розпальцьованих… Той, хто бував у сербській столиці, знає, що всі головні резиденції світської та духовної (кафедральний Собор святого Сави) влади розташовані по периметру величезного старовинного парку. Там, до речі, на одній з алейок стоїть — без усяких п’єдесталів і огорож — бронзова скульптура генія сербського письменства, нобелівського лауреата Іво Андрича. Навдивовижу людяний пам’ятник, навдивовижу… Але ми дещо відволіклись.

Так от, нічого дивного, що у цьому парку об’явилася тічка здичавілих собак. Часи зараз важкі в усьому світі, а Сербія на додачу й досі не може отямитися після трагедії братовбивчих балканських воєн кінця минулого століття. Тут для справжнього журналіста має бути цікавим інший аспект конфузії з депутаткою. Виявляється, у Сербії парламентарі ходять пішки! А наші, українські недоторканні навіть власними присадибними діляночками пересуваються переважно на джипах.

Здатність поводитися у будь-яких, навіть найделікатніших ситуаціях, мов той слон на складі порцеляни, притаманна самій професії журналіста. Але українські писаки, здається, тут попереду всієї планети.

Згадаємо нещодавній візит Патріарха Московського Кирила в Україну. Тема не просто делікатна, а надзвичайно делікатна. Бо по обидва боки від Хутора Михайлівського не бракує політиків, котрі сплять і бачать, як би їм загнуздати Церкву і перетворити її у щось на взірець горезвісного ідеологічного відділу ЦК компартії. Хоча світовий дос­від уже давно довів не просто згубність, а й жахливу небезпеку такої ідеї. Давно, здавалося б, забуті громадянські війни на релігійному підґрунті воскресли в другій половині «цивілізованого» ХХ століття — і не тільки в глухих закутках «третього світу», а й у самому центрі матінки-Європи. Про перестрілку з численними людськими жертвами у сикхському храмі в центрі… Відня наша преса чомусь писала з набагато меншим ентузіазмом, аніж про покусану собаками сербську парламентарку.

Сказати, що візит Патріарха кепсько висвітлювався в українських ЗМІ, було би погрішити проти істини. Але як висвітлювався? Спочатку чекали якихось неконкретизованих провокацій, а після того, як не дочекалися, вчепились до дорогого годинника на зап’ясті Високого гостя. У цьому відношенні ми вимушені приєднатися до думки відомого російського релігійного журналіста: не патріарша це справа, ходити по магазинам, у нього інше призначення на цій землі. І взагалі, складається враження, що серед тих українських дописувачів, котрі десять днів хвостиком моталися за гостем «по городам і вєсям», більшість складали ті, хто не в змозі не те що відрізнити Заповіді Мойсеєві від Нагірної проповіді, а й до храму зазирають лише для висвітлення чергового «інформаційного приводу». Ось чому так і не був належне поцінований справді мужній вчинок Патріарха Кирила — увічнення пам’яті жертв Українського Голодомору. Адже на його батьківщині чимало, якщо не більшість світських владарів, уперто намагаються провести розподіл між геноцидом на етнічному ґрунті і масовим винищенням людей на ґрунті соціальному або ідеологічному. І навіть підшукують аргументи виправдання останнього. Але вже згадана позиція слона на складі порцеляни не дозволила нашим ЗМІ роздивитися і відповідно прокоментувати це для загалу. Інша справа — Белград з його бродячими псами.

Поклавши руку на серце, засвідчуємо з власного досвіду: бродячих собак у сербській столиці набагато менше, аніж у першому-ліпшому київському парку. І парламентарі там ходять пішки і їздять — який жах! — у громадському транспорті. А ми ще намагаємося йти до Європи аби потоптатися серед їхньої порцеляни.

В.Н.