Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Блукаємо у тернах і шукаємо винайдене

Українським вищим чиновникам часто доводиться відповідати на періодичні звинувачення України в утисках російськомовних, нетолерантності, гомофобії чи, не дай Бог, в антисемітизмі. Проте за­мість нормального доведення безглуздості багатьох звинувачень, вони звично і запопадливо виправдовуються. Роблять це якось принизливо і бездарно, гордо вибовкуючи факти, якими хвалитись не варто. Мовляв, у нас все на рівні світових стандартів. Ніхто не замислюється, що саме оте «світових стандартів» і є дуже погано, бо часто суперечить українським законам і нормам Української Конституції.

Найперше це стосується мови. Мова є основою самобутності і вона потрібна передовсім носіям цієї самобутності, тому не може нав’язуватись решті громадян, врівень з мовою держави, яка є мовою публічного спілкування і суспільної діяльності громадян. Не можна простакувато радіти із більш, ніж нормального задоволення мовних потреб національних меншин, якщо самим меншинам цього об’єктивно не потрібно. Зверх потреби — завжди від диявола і провокує порушення нормальних міжнаціональних стосунків громадян. Відома заява президента Кравчука про те, що меншинам буде краще почуватись на Україні, ніж на історичній батьківщині і з самого початку поставила з ніг на голову всю національну і мовну політику держави, вже принесла гіркі плоди. Не може національна меншина почуватись краще, ніж на історичній батьківщині, адже тільки на батьківщині є неповторне рідне середовище, яке ніде в світі відтворити неможливо. Максимум, що може діаспора — це зберігати власну самобутність з допомогою сімейної традиції, громадських товариств і культурного життя громади. Йдеться про задоволення реальних потреб самобутності, що гарантує Конституція, а не про політичні вимоги другої чи третьої державної мови, егоїстичне бажання чути рідну мову скрізь, не рахуючись з нормами Конституції і правами решти громадян. Гіркий досвід минулих років незалежності свід­чить про те, що нами здебільшого правлять ті, які цих простих речей не розуміють чи не хочуть знати.

У державних структурах, а особливо в уряді, повинні працювати не політики чи клерки, а нормальні чиновники-державники. Сучасний уряд, на жаль, є найбільш політизованим за всі роки незалежності. Найбільше шкодить політизація гуманітарної сфери, яка приводить до порушення гармонії життя суспільства. Від цього всі негаразди в економіці, системі влади, на нашому з вами добробуті і якості життя. Під якістю життя розуміється не хліб насущний, а весь комплекс задоволення чи незадоволення життям в Україні. Чи, може ми вже втратили неповторне чуття наших предків — задоволення від життя на батьківщині? Наші предки завжди мали таку приємність при набагато скромніших достатках, набагато тяжчих трудах і навіть в години пожертви власного життя за Україну. Наші брати-українці з діаспори, які зберегли це щемне відчуття «життя на батьківщині», ніяк не можуть сприйняти реалій сучасної України, зокрема немислимого для вільної держави зменшення застосування державної мови, тотального зросійщення міст і навіть сіл.

Якось голова світового союзу українців пан Аскольд Лозинський відвідав батьківщину і був настільки боляче вражений збільшенням російськомовності, що негайно опублікував емоційну статтю-докір. Згодом вийшла у світ ще одна його стаття «Міжнародні демократичні норми мовного питання», де він потрудився докладно пояснити нашим владоможцям і тутешнім українцям як повинно бути в царині мови. Цікаве дослідження, але чи будуть дослухатись до цього наші владоможці? Як би ж то українські мовні проблеми були від незнання? Найвищою майстерністю багатьох українських політиків є таке: уважно прочитати міжнародні угоди і створити законопроект, який би все поставив з ніг на голову з єдиною метою — «захистити» мовні права російськомовних краще, ніж в Росії і вище міжнародного стандарту.

«Немає у рекоменда­ціях вимоги фінансування державою освітніх інституцій національних меншин. Який є стан сьогодні в Україні з російськомовними освітніми інституціями, а в Російській Федерації з україномовними освітніми інституціями? Україна йде далеко поза рекомендації ОБСЄ. В Україні понад дві тисячі навчальних закладів з російською мовою навчання, які фінансуються з державного бюджету України. Додатково є майже дві тисячі загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами навчання. Це теж фінансується з державного бюджету. Натомість у Російській Федерації навчальних закладів з українською мовою навчання чи з російською і українською мовою навчання немає зовсім», — пояснює А.Лозинський. І далі: «Натомість Україна далеко перейшла рамки рекомендацій ОБСЄ, бо не тільки дозволяє на приватні російськомовні освітні заклади, не ставить їм перепон, але фактично фінансує приблизно 4000 російськомовних шкіл з державного бюджету. Деякі можуть вважати таке ставлення України до російської мови похвальним, одначе інші держави схарактеризували б таке ставлення абсурдним та економічно самогубним. Конференція ОБСЄ в Осло подала рекомендації щодо мови національних меншин і в інших секторах, крім освіти. Сектори вклю­чали: назви, релігія, громадська діяльність у неурядових організаціях, засоби масової інформації, економіку, адміністративні інституції та публічні послуги, незалежні крайові інституції, виступи перед юридичними властями та захист при позбавленні волі. У кожному випадку конференція окреслила право представника національної меншини користуватися власною мовою. Рівно ж у кожному випадку право користування вла­сною мовою було спів­учасне з користуванням державною мовою в адміністративних питаннях. Шо­до засобів масової ін­формації, то основна теза-рекомендація це — що «на крайових, регіональних та місцевих рівнях кількість і якість часу, призначеного для ефіру у мові національної меншини, повинні бути співмірними з чисельністю та концентрацією національної меншини».

Втомившись від цитування правильних міжнародних документів, пан Лозинський спересердя зауважує: «Якийсь мудрець може завважити, що Україна настільки демократична, що вона пішла далеко за рамки рекомендацій міжнародних інституцій щодо мовних питань національних меншин. Таке твердження — демагогія. На жаль, реальність інакша і доволі гірка — Україна не є демократичною державою, бо не захищає інтересів більшості «демосу» (народу), який є за етнічністю український. Що­правда, ця більшість роками пригноблена до межі хворобливості і тому інколи їй «всьо равно». Вона настільки побита, що не вимагає своїх прав у власній державі. Тому цей хворобливий стан треба лікувати».

На жаль, ця задавнена хвороба лікуванню не піддається — спрацьовує ефект гуманітарної переорієнтації українського суспільства на російський лад домінуючою зросійщеною впливовою верхівкою. Пан Аскольд правий і точний у власному висновкові: «Коли хтось з вищої влади починає власним прикладом агітувати за другу державну мову чи хвалитись про поширенням мов меншин вище потреб цих меншин і сві­тових норм, чи про двіс­тівідсоткову толерантність українців — складається враження, ніби ми живемо в державі популістів і політиків, які не думають про наслідки власних дій в реальному житті громадян, лиш про все більшу і більшу владу над нами». Просвітництвом тут точно не допоможеш — лише всенародним «виносом» цих політичних партій з парламенту, після чого жоден політик-державник не повинен подавати їм руки. Не може тривати вічно пропаганда другої державної багатьма нардепами всупереч Конституції, яка прямо їм велить бути взірцем пошанування мови держави. Такого немає в жодній країні світу. Українці це бачать і їхнє терпіння не вище «світових стандартів». А може й справді ми так унікально, вище світових стандартів, притерпілись після століть «дружби народів» на правах меншого?

 

Володимир Ференц
Івано-Франківськ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com