Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Київські меценати

Історію меценатів України слід почати з Великого князя Володимира Хрестителя. Він не тільки виділяв десяту частину своїх доходів на утримання Десятинної церкви, а й не забував про підлеглий йому народ.

Особливо щедро відзначав князь Володимир дні свого особистого хрещення у замісь­кій резиденції у день Преображення Господня і потім у свято Успіння Пресвятої Богородиці, як день загального хрещення киян. Цікавим є те, що під час цих святкувань князь Володимир «...повеле всякому нищему и убогому приходити на двор княж и взимати всяку потребу — питье и яденье, и от скотниц кунами». («Скотницею» в ті часи була казна) «...яко немощный и больный не могут долезти Двора моего — повеле пристоити кола и вьскладаше хлебы, мяса, овощ разноличный, мед в бчелках, а в других квас, возити по городу, вопрошаючи: где болный и нищ, не моги ходити? Тем даваху на потребу».

I так робив не тільки князь Володимир, а і його наступники. Про славного українського гетьмана Івана Мазепу треба готувати окреме дослідження, а ми звернімося до ближчих до нас хронологічно часів.

На початку XX ст. у дев’яти губерніях України була 1391 доброчинна установа. Київ і Київщина займали одне з перших місць — мали 232 такі установи. Їхні прибутки сягали 6,5 млн. рублів, з яких пожертвування меценатів становили близько півтора міль­йони рублів. В першу чергу ці гроші йшли на будівництво лікарень для бідних, бездомних, для людей похилого віку, для останніх будували, як правило, окремі будинки. Причому між сучасними багатіями і тодішніми була одна істотна відмінність. Меценати тих часів, як правило, свої багатства заробили у чесний спосіб. Як приклад, можна навести біографію цукрозаводчика В.Ф.Симиренка. Його батько, ще будучи кріпаком, зайнявся орендою млинів. Розбагатів і зміг викупитися з неволі. Потїм з успіхом взявся за цукроваріння і скоро відправив сина на навчання до Франції. В.Ф.Симиренко невдовзі повернувся в Україну з солідним багажем спеціальних знань. Працював на цукроварнях, зібрав певний капітал і відкрив власну справу. В першу чергу, завдяки копіткій праці, наполегливості, ощадливості, розуму він створив власне господарство, яке оцінювалося в 10 млн. рублів. Дітей у нього не було, тому В.Симиренко заповів все своє майно дружині, а після її смерті воно мало перейти на справи благодійництва і розвитку українства. Цими грошима повинен був розпоряджатися комітет у складі М.Лисенка, В.Леонтовича, В.Антоновича, М.Грушевського, Є.Чикаленка та інших відомих українців. Їх благодійницьку діяль­ність вивсітлювала газета «Київська старовина», яку теж підтримував В.Симиренко.

Для музеїв Києва дуже багато зробили поміщики-меценати Ханенки. Саме їм ми завдячуємо такими відомими київськими музеями (Національного художнього, російського, західного та східного мистецтва). Богдан Ханенко походив із роду українських поміщиків, нащадків козацької старшини з Черні­гівщини. Освіту юриста отримав в Московському університеті. Працював у петербурзькій адвокатурі, мировим суддею. Після виходу у 1881 р. у відставку всерйоз захопився просвітництвом та мистецтвом. Цьому сприяло і одруження з Варварою Терещенко, родина якої збирала твори українського живопису. З 1870-х років, проживаючи в Італії, Франції, Німеччині, Ханенки ознайомилися з найкращими картинними галереями, аукціонами, крамницями, де можна було придбати твори живопису. Була створена унікальна колекція творів живопису. Невдовзі Богдан і Варвара Ханенки побудували в Києві художню галерею на ділянці землі, подарованій Варварі батьком Миколою Терещенком (вул. Терещенківська, 15). Кияни вперше по-справжньому могли ознайомитися з безцінними творами живопису кращих майстрів Європи. У 1896 р. подружжя Ханенків видало каталог своїх картин: «Собрание картин итальянской, фламандской, испанской и других художественных школ». У 1908 р. твори з їхньої колекції користувалися величезним успіхом на виставці картин з приватних збірок у Києві та Перербурзі.

Ще один відомий український благодійник Артем Терещенко походив з роду глухівських козаків. Мав двох синів Миколу та Федора. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, деревообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. — на Київщині). У 1872 р. Терещенкам було даровано дворянство. Один з Терещенків — Михайло Іванович (1886 — 1956) обирався до Державної Думи Росії (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом — міністром закордонних справ. На благодійні справи родина Терещен­ків витратила понад 5 млн. руб. Причому, це була і допомога бідним, і організація музеїв.

Зокрема, Микола Терещенко, прибутки якого сягали близько 10 млн. руб., за 25 років проживання в Києві, на благодійні потреби витратив понад 2 млн. руб. У 1879 р. він облаштував тут дитячий притулок, у 1899 р. при ньому було зведено церкву, у 1882 р. було розпочато будівництво безкоштовного притулку для дорослих на Бесарабці. Виділив цей меценат необхідні кошти на лікарню для чорноробів, амбулаторну лікарню, лікарню Червоного Хреста на Подолі. В ті часи страшною пошестю були холера й тиф, тому М.Терещенко облаштував спеціальний павільйон, де під час епідемій годували міську бідноту.

Не забував він і про освіту. Його коштом були засновані гімназія, торгівельні школа й курси, жіночі комерційні класи. Він сприяв зведенню будівлі політехнічного інституту, розширенню приміщення Подільської жіночої гімназії. Регулярно виділяв гроші для ремонту православних храмів. Терещенки розподіляли гроші так, щоб вистачило і Києву і сусідам. У кожному маєтку цих меценатів обов’язково діяла лікарня на 20-40 ліжок. При цьому обов’язково проводився амбулаторній прийом навколишніх селян. Цікаво, що ліки були безкоштовними. Терещенки чудово розуміли, що вартість ліків селянам оплатити не завжди було під силу. Кожного року для надання медичної допомоги робітникам і селянам, які жили поблизу їх маєтків ці меценати витрачали понад 20 тис. руб. Для сільських дітей і дітей робітників були відкриті навчальні заклади, зокрема кілька двокласних училищ Міністерства народної освіти, Михайлівська сільсь­когосподарська школа та інші.

Не можна не зупинитися на біографії дуже відомого київського мецената Михайла Дегтярьова. Це ім’я за радянської доби було викинуто з історії міста. Войовничі атеїсти зруйновали церкву на території нинішньої Київської 1-ї лікарні, яку він побудував власним коштом. Зі склепу при церкві були викинуті останки добродійника і його дружини... Приїхали Дегтярьови до Києва з глибинки Росії на початку 30-х років XIX ст. Оселилися в Києві на Подолі. Авторитет цього купецького сімейства був настільки великим, що батька майбутнього благодійника — П.Дегтярьова було обрано першим київським міським головою. Михайлу було всього 6 років, коли помер батько, і системної освіти він не отримав. Проте отримав у спадок талант бізнесмена і продовжив справу батька.

Магазини фірми Дегтярьових по продажу виробів із заліза можна було побачити в багатьох містах України. Доходи Михайла Дегтярьова оцінювалися в понад 10 млн. рублів. У 1883 р. як депутат міської думи він заявив про бажання заснувати притулок або богодільню для 40 незаможних православних християн. З цією метою він зводить будинок поруч із Покровською церквою (нині вул. Покровська, 5). Для того, щоб довічно утримувати тих, хто тут житиме благодійник поклав на банківський рахунок 100 тис. руб. з відрахуванням відсотків на користь відкритого їм закладу. У 1892 р. він на розі Покровської та Андріївської вулиць і Боричевого узвозу звів чотириповерховий будинок на 45 безкоштовних квартир для бідняків і вніс знову ж таки на банківський рахунок 100 тис. для його належного утримання. Допоміг він грішми і при будівництві лікарні для чорноробів, виділивши для цього 45 тис. руб. , а потім ще 15 тис, для прибудови до неї амбулаторії. 15 тис. руб. благодійник пожертвував на стипендії студентам Політехнічного інституту і ще стільки ж для учнів комерційного училища. Дбаючи про духовність, Дегтярьов добивається дозволу побудувати на території бувшої нині Центральної міської клінічної лікарні — церкву в ім’я св. Михаїла, першого митрополита Київського. Михайло Дегтярьов був почесний громадянин Киева, почесний член ряду організацій, член Київського біржового комітету, член ряду опікунських рад багатьох навчальних і благодійних закладів Києва. В заповіті цього благодійника не було забуто нікого з численнної рідні і навіть прислуги. А решту свого нерухомого майна, а це — низка будинків на Подолі і Хрещатику, і також понад два мільйона рублів він віддавав на потреби нашого міста.

Тепер повернімося у більш далекі часи — 1762 рік. Тоді шляхом змови, в якій брали участь військові, було скинуто з престолу, а невдовзі і вбито російського імператора Петра III. До влади приходить Катерина II (1762—1796 pp.). Стати всеросійською самодержавною імператрицею їй допомагали гвар­дійські офіцери, серед яких провідну роль відігравали п’ятеро братів Орлових і особливо Григорій. Участь у змові вони брали не безкорисливо, бо мали намір повінчати Григорія з Катериною II. Із цього задуму нічого не вийшло, проте у цариці і Григорія Орлова народився позашлюбний син — Олексій Орлов, якому мати надала титул графа і подарувала село Бобрики. Отак в історії Росії і України з’явилася династія Бобринських. Свое коріння відомі цукрозаводчики пустили на Київщині і в самому Києві. Якщо перший Бобринський — син Катерини II — Олексій був скупою і дещо обмеженою людиною, то його нащадки залишили про себе добру пам’ять. На землях Смілян­ського маєтку Бобринських було сім лікарень, медичний персонал яких складався 4 лікарів, 14 фельдшерів, 8 акушерок. Плата за лікування становила лише 10% всіх витрат, а все інше покривалося власником. Були такі лікарні і в Києві при богадільнях. Один з Бобринських, Олексій, який був засновником першого на території України цукрового заводу, він же був керівником будівництва залізниці, яка з’єднала Київ з Балтою. Саме завдяки йому Київ став «цукровою столицею світу». В результаті великі фінансові потоки від торгівлі цукром осідали в нашому місті і частина цих коштів йшла на благодійництво. За заслуги на цій ниві Олексію Бобринському встановили за життя пам’ятник, який проіснував до 1918 p., а пізніше на цьому ж постаменті було встановлено нам’ятник М.Шорсу. Коли, після Лютневої революції 1917 р. запалали садиби поміщиків, то вдячні земляки О. Бобринського, якого вже не було серед живих, в пам’ять про його доброчинність, дозволили його нащадкам виїхати за кордон і вивезти три вагони майна.

З пам’яттю Олексія Бобринського пов’язана ще одна важлива для Києва подія. За його часу по всій Україні розгорнулася кампанія по заснуванню шкіл, книгарень, бтбліотек. Не оминула ця подія і наше місто. Кошти на заснування першої (доступної для всіх) книгарні частково були виділені урядом, а решта зібрана завдяки благодійним пожертвуванням. Серед них — граф О. Бобринський. Відкриття Київської російської бі­бліотеки відбулося у будинку дворянського зіб­рання 3 березня 1866 року.

Варто згадати і відомого цукрозаводчика Брод­ського, який був одним із меценатів Києва залишив на згадок киянам Київську обласну лікарню, яка врятувала життя тисячам українців, росіян, євреїв та ін. Бродський любив Київ і киян і багато робив для міста.

Усім киянам відоме затишне місце Кинь-Грусть. Зараз воно значно урізане дачами скоробагатьків. Багато зусиль доклав професор медицини і лісничий Водицького лісництва С. В. Вінтер, який ці місця засадив цінними породами дерев. Чимало зробив для киян і відомий видавець Киева С. В. Куліженко, який мав свою типографію, видавав газети «Заря», «Киевское слово», журналы «Земледелие», «Инженер» та інші. Він облагородив згадану місцевість, засадивши її цінними деревами. Постійно допомагав він місцевим жителям, тому дану місцевість «Кинь-Грусть» назвали в память про нього «Дача Кульженка».

Дуже багато зробила на ниві допомоги хворим, одиноким людям дружина Великого князя Миколи Миколайовича Велика княгиня Олександра Петрівна Романова. Своїм коштом вона ініціювала будівництво Покровського жіночого монастиря (1889). При ньому, окрім головного храму — Микільського собору ((1911), арх. В. Ніколаєв) спеціально для лікування всіх нужденних за вказівкою княгині і на її кошт було збудовано: церкву Агапіта при хірургічному корпусі (1890), церкву св. Михаїла головного лікарняного корпусу (1896 p.), церкву «Во имя Божей Всех скорбящих Радости» (1897), церкву лікарні для амбулаторних хворих (1896), каплицю (1898) та інші споруди. Згадані церкви, крім Микільського собору були побудовані при лікарнях, які теж були збудовані на кошти княгині, а потім монахині Анастасії.

Приїздив до монастиря і Микола II з дружиною (21 серпня 1896 p.) і на свої гроші дав вказівку побудувати, що і було зроблено в (1897—1898 pp.), поруч з хірургічною лікарнею, терапевтичну лікарню імені імператора Миколи II. В рік смерті ігуменії Анастасії імператор виділив на утримання лікарняних установ і за ділянку землі поруч із монастирем, яку придбала перед смертю княгиня 121 тис. рублів. Подальше утримання лікувальних установ при монастирі здійснювалося коштом Миколи II, який для цього виділяв 80 000 рублів щорічно.

До цього всього слід додати, що в часи радянської безбожної влади більшість церков при лікарнях монастиря було знищено, а самі лікарні припинили існування.

Багато для процвітання Києва зробили й інші меценати, зокрема саксонський німець Вільгельм Крістер, який у 1850 р. придбав частину місцевості в районі сучасної площі ім. Т. Шевченка (близько 40 га) у князя Естергазі. Він тут заснував фірму «Садівництво і насіннєве господарство «Крістер»», яке невдовзі стало відомим далеко за межами Києва. Заклав він і великий сад (6 десятин), чудовий розсадник плодових дерев, овочів та квітів, завів зразкове молочне господарство, найкращу в Києві пасіку, на місці виходу природних джерел зробив ставки, в яких розводив рибу. Уже через кілька років господарство Крістера забезпечувало сади і городи Кидва насінням і посадковим матеріалом. На початку XX ст. господарство, яке після смерті батька очолили його сини Юліус і Едмунд. щорічно продавало 100 тис. декоративних дерев, насіння, квіти, виноград, фрукти. Сім’я Крістерів постійно опікувалася лікарнями, куди регулярно відвозили фрукти, мед. Завжди допомагала вона бідним людям, для яких маєток Крістерів був завжди відкритим. На це звертав увагу і Т. Шевченко, який під час останнього приїзду до Киева у 1859 р., неодноразово гостював у цієї унікальної людини. Тепер від знаменитої «Крістерової гірки», колись засадженої цінними породами дерев майже нічого не залишилося (все забудовано віллами «нових українців). Знищено сад Крістера (там багатоповерховий будинок), ось-ось розвалиться будинок самого Крістера, вже порізали на металобрухт каркаси оранжерей колишньої фірми квітництва «Троянда», заснованої ще Крістером.

Ініціатива автора стосовно збереження цих унікальних історичних місць закінчилася нічим. Мер Л. Черновецький викликав свого заступника В. Журавського, той своїх заступників, а ті надіслали мені листа-відписку...

Отже за рік-два унікальний будинок Крістера зруйнується. Не є секретом, що доводити будинки-пам’ятки до такого стану є оригінальним «ноу-хау» для розчищення місць під нові будмайданчики нуворишів. Ще в часи тодішнього представника Президента в Києві І. Салія був зруйнований будинок Київської малювальної школи по вул. Володимирській, 47 (в ній навчалися Мурашко, Врубель, Рєпін, Леся Українка; викладали Сєров, Пимоненко, Красицький, Світлицький), знищено будинок першого біографа Т. Шевченка М. Чалого, у якого поет бував 1959 року. Саме тоді Тарас Григорович познайомився і з В. Крістером. Нинішня київська влада «успішно» продовжує політику більшовиків-ленінців по руйнації пам’яток старовини й ніхто й не чирикне. Якщо Л. Черновецький пнеться в меценати, то чому б йому не потурбуватися для початку про те, що ще можна врятувати?

Але нащо все це п. Черновецькому і його команді, які викачують з Києва «живі бабки» і складають їх в закордонні банки. Що ця розрекламована «команда» Черновецького зробила для збереження старого міста? Нічого. Який розмір хабара для вилучення об’єкту зі списків культурної спадщини знають мало не всі очільники будівельних компаній міста. Зруйнувати будь-що в нашому місті — це «реально» і вигідну нашим чиновникам. Невже ці далекі від української традиції і історії люди можуть дбати про наше місто?

 

Віктор КОРОЛЬ,
доктор історичних наук

Матеріал люб’язно надано редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com