Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НА СЕМИ ВІТРАХ

На його картинах багато неба. Бурхливого, часом грізного і невблаганного, а то глибинно-синього зі зграєю лебединих хмар над голубими просторами океану. А ще бурі та урагани, тропічні шторми й руйнівні торнадо, які посилала йому доля на крутих перехрестях житєвих доріг. Усе це з особисто пережитого, і виллється з часом на його живописні полотна, графічні аркуши.

Художник народився 17 липня 1939 року в приміській околиці Києва селищі Пирогів. Народився, можна сказати, в музеї, бо саме на цих розкішних пагорбах просто неба розкине згодом свої шати славнозвісний Музей народної архітектури та побуту. Саме тут пройшли дитячі та юнацькі роки художника, звідси і почалися його мандри у далекі світи.

У 1956 році юнак успішно склав вступні іспити до Київського художньо-ремісничого училища № 16 на рідкісну як на той час спеціальність альфрейника-живописця. Та вже під час захисту диплому підоспіла сумнозвісна постанова ЦК КПРС «Про надмірності в архітектурі та будівництві». Набута за три роки спеціальність ураз стала непотрібною, як і сама архітектура, що перестала існувати як вид мистецтва. На довгі роки безликі, типові «хрущовки» стали домінантою в містобудівництві радянської епохи. Довелося починати з нуля. Пішов працювати малярем на київські новобудови, де крейда та вапно стали основними матеріалами його «творчості». Вечорами несподівано для себе захопився графікою. Вона не вимагала спеціальних обладунків чи значних матеріальних витрат. Туш та перо надовго увійдуть у його мистецький арсенал. Шпальти київських газет зарясніли його малюнками, дотепними карикатурами, жартами. Ім’я художника поступово стає відомим все ширшому колу читачів. Не забарилися і перші замовлення. Була це переважно графіка мобільного ґатунку — ілюстрації до сатиричних та гумористичних творів українських авторів. З часом діапазон видань у яких друкувався молодий автор, ширшає, а творче амплуа художника стає все повнішим. Відтоді з пресою він не пориватиме все своє життя. Невдовзі надійшло офіційне запрошення від головного редактора газети «Молодь України» на постійну роботу художником. Так почався новий відлік творчої біографії молодого фахівця. Колектив редакції склався надзвичайно талановитий. Серед співробітників — рясне гроно імен, які складуть у майбутньому літературну та мистецьку славу України: Борис ОЛІЙНИК, Дмитро СТЕПОВИК, Олесь ЛУПІЙ, Леонід ТЕНДЮК та багато інших.

У 1960 році Петро ТКАЧЕНКО успішно складає іспити й вступає на факультет графіки київського вечірнього відділення Львівського поліграфічного інституту ім. Івана ФЕДОРОВА. Здавалося, що мрії починають збуватися. Та перст долі рішуче дав про себе знати і цього разу. Восени 1961-го художника призивають в армію. Позаду лишилося перерване навчання, цікава робота, поламані творчі плани, попереду — три роки казарми, які так круто змінять його особисту і творчу долю. А вона знову стукала в двері. У Полтаву, де служив молодий солдат, із Київського військового округу надійшла термінова телеграма з вимогою негайно відкомандирувати рядового Ткаченка до Києва. Радів, думалося — для подальшого проходження служби у рідних серцю місцях, а виявилося зовсім інше. Його зарахували до підрозділу військової редакції та польової друкарні, що формувалися для виконання надзвичайно важливого завдання далеко за межами Батьківщини.

На початку осені 1962-го із найдальших гарнізонів до балтійських та чорноморських портів мчали обтяжені озброєнням військові потяги. По маршрутам їхнього пересування на станціях відключався зв’язок із забороною зупинок. Марево третьої світової все виразніше виростало на обрії світової історії. Так рядовий Ткаченко у трюмі суховантажника «Леніногорськ» потрапляє на Кубу. На острові він проведе цілих два роки. Він переживе тут карибську кризу, військово-морську блокаду, повною мірою усвідомить такі прості й і найдорожчі істини як мир, любов до рідного отчого дому, до всіх тих хто залишився там за далекими океанськими горизонтами. Усе це допомогало переживати труднощі, гостріше і глибше розуміти життя, звичаї, природу острівної держави.

Художник не марнував часу даремно. Він робить безліч натурних зарисовок колоритних «барбудос», засмаглих рубщиків тростини, школярів. Зважаючи на величезний дефіцит фотографії в країні його портретні зарисовки воїнів-кубинців, прикордонників на далеких заставах мають шалений успіх. Петро Ткаченко щедро дарує їх своїм натурникам і малюнки відразу ж розсилаються рідним по найдальшим адресатам острова. То ж біля гарнізонного КП, де розташовувалася редакція, можна було зранку бачити дивну чергу. Грізні вояки, обперезані навхрест патронними стрічками, з автоматами та гранатами чекали на сеанс до пінтора (художника) Педро. В Гавані, Матансасі чи Марієлі скрізь, де він з’являвся, темпераментні кубинці влаштовували художнику бурхливу зустріч, часом заважаючи роботі. Тому згодом виробив у собі стійкий імунітет не зважати на вболівальників.

Творчий доробок митця збільшувався. Він часто пише акварельні етюди мальовничих куточків країни. Захоплений багатим історичним минулим Куби змальовує архітектурні пам’ятки Гавани, Карденаса, Сант-Яго … Вже у редакції систематизує, узагальнює зроблене, впритул підходить до реалізації широкого задуму по створенню живописної і графічної серії яка згодом увійде до його персональної виставки «Друг наш -Куба». Вперше вона була показана на Кубі, а згодом, після повернення додому й доопрацювання, вона з великим успіхом пройде у Києві, Москві, Рязані... Виставка була високо поцінована пресою та публікою. Здавалося, що кубинська тематика назавжди стане провідною у його творчості. На щастя художник уникнув тематичної зацикленості і його широке філософське світосприйняття допомогло йому знайти правильні орієнтири у бурхливому світі, яке зветься мистецтвом.

Немов скинувши тропічний порох він усе частіше, все пильніше вдивляється в чарівні, безмежно дорогі обриси рідного краю. Рідкісна за багатством і красою Україна кликала усіма своїми принадами: сивий Славута, поезія малих річок та озер, різнотрав’я лук та заплав. Унікальний по пейзажно-рельєфному середовищу рідний Пирогів надихав в усяку пору року, був відкритим безцінним павільйоном просто неба де захоплено писав етюди, виношував та втілював у життя кращі свої задуми, наймелодійніші зі своїх картин. Ті його натурні пирогівські етюди, пейзажі Кончі-Заспи, Жукова острова, Корчуватого мають зараз уже не лише художню цінність, але й безумовно етнографічно-культурну, позаяк багато з тих місць навіки вже зникли під ковшами екскаваторів та бульдозерів. Ті святі безмежно рідні і дорогі місця вже навіки знищила молода і зажерлива олігархічна гусінь. Захоплені й пориті каналами луги, окуповані острови, рибні нерестилища, та міграційні шляхи звірини і птаства покрилися бетонними плитами п’ятиметровими парканами та страховидними котеджами-фортецями зі шлагбаумами, яхтами та вертольотами. Воістину не знають, що творять!

Художник часто показує свої роботи на міських, республіканських та міжнародних виставках. Його ім’я стає знаним в Україні, на Кубі, Росії. У 2005 році кілька місяців у приміщенні посольства України в Російській Федерації працювала його персональна виставка живописних творів.

Провідні видавництва України запрошують його до співпраці. В його оформленні виходить ціла низка літературних творів вітчизняних та зарубіжних авторів. Особливо плідною була його співпраця із видавництвами «Радянський письменник», «Веселка», «Молодь», «Грамота». Твори Леся Мартовича, Пантелеймона Куліша, Олекси Мусієнка, Миколи Олійника, Григора Тютюнника та багато інших майстрів слова виходили саме у його художньому супроводі. Нове дихання його натхненна графіка одержала у видавництві Міжрегіональної академії управління персоналом, де Петро Ткаченко оформив десятки різноманітних видань.

Петро Ткаченко як живописець усією своєю творчістю засвідчує кращі здобутки саме української школи живопису. Він реабілітує картину насамперед як самодостатню духовну цінність. Картина як предмет духу з часом лише прибавляє в своєму духовному заряді. Така її втаємничена і сакральна природа і твори митців минулих епох неспростовно засвідчують це. Більш того, живописне полотно має ще одну унікальну властивість накопичувати і передавати наступним поколінням підсвідому пам’ять про життя поколінь минулих. Ось чому аристократичні родини десятками і сотнями років берегли їх як найсвятіші сімейні реліквії. Давні хроніки стверджують й інше: коли, бувало, збанкрутілий відприск знатного роду здавав їх лихварям, відтоді доля назавжди відверталася від нього.

Квартира без картини це житло без вікон, стверджує художник і посилається на багаті культурні традиції нашого народу. Адже ще зовсім недавно кожна сільська оселя прикрашалася заправленими у барвисті рушники народні картини. Поруч з іконами вони створювали надзвичайну, просто таки цілющу ауру добра, спокою, злагоди. У такій хаті легко залагоджувалися сварки, тому в українській оселі рідко коли виникали бійки, було чути мат чи грубе слово.

На своїй персональній виставці, що відкриється 22 вересня у галереї «Мистець» на вулиці Великій Васильківській, 12, Петро Ткаченко покаже найбільш повну колекцію своїх найкращих живописних та графічних творів. Тож побажаймо йому щасливого плавання у бурхливому морі, що зветься МИСТЕЦТВОМ.

 

Микола СИВОЛАП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com