Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Історично гени українців виявилися найміцнішими

Проблемою проблем є питання походження людини, народу, нації, а в ньому й сім’ї як першооснови людського життя, суспільства, держави. Існує немало теорій, на основі яких вчені намагаються знайти на це питання від­повідь.

Український літописець Нестор чітко розмежовував відомі йому племена й народи як ті, що були близькі йому за культурою, місцем і способом життя, такі як «русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб»; та віддалені, як от: англійці та ті, які хоч і жили близько, але часто були ворожі і незрозумілі українцям доби Нестора. В початковій частині літопису Нестор нараховує більше 30 народів, знаних на Русі. Ця частина оповідей здебільшого спирається на опо­віді Святого письма та подальші відомості про розподіл Землі між синами біблійного Ноя та про вавілонське стовпотворіння, які Нестор узяв в основному зі слов’яно-руського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола, дещо додавши, а дещо скоротивши. На мапах Європи кінця ХІІІ століття, поданих Є.Маховцем в додатках до «Літопису руського», видно межі Київської держави від півночі, вище Невського озера і на півдні аж до Чорного моря та на заході, що доходили майже до Кракова, і на сході аж далі міст Суздаля і Мурома. Після Нестора всі, хто писав про життя українців та їх сусідів, не ототожнював ті народи з, власне, українцями або племенами, які були автохтонами в Україні.

Суперечки, які ведуться останнім часом між представниками академічної науки, та аматорами, здебільшого зводяться до датування виникнення слов’янського етносу й місця його основного проживання, міграції і часу формування перших державних утворень. У цій сув’язі проблем неодмінно постає і питання історії українців, їх культури, етногенезу, державності. І одні й другі одностайно визнають автохтонність українців у межах нинішнього їхнього розселення в сучасній Україні. Суперечки розпочинаються з часу датування першої людності на теренах України та, власне, хто жив і правив тоді цією землею. Адже історичних згадок про той великий і складний період є небагато. Перші писемні згадки, які визнають і «академісти» і «аматори», це оповіді Геродота про кіммерійців, скіфів та інші народи і племена, а вони, як відомо, написані більше 2500 років до н.е. Скитією Геродот називав дуже багато земель на півдні, півночі, сході і заході від Чорного моря. Безперечно, погодитись з думкою деяких дослідників, що це було величезне розселення української людності, не мо­жна. Скіфія, або Скіф­ська держава, складалася із багатьох споріднених територією народів, які в процесі тривалого близькоспорідненого проживання вступали у військові, торгіве­льні, господарські й родинні зв’язки, створюючи таким чином нову субкультуру, в основі якої домінуючими були етноси, що жили на території сучасної України найдавніше.

Основними носіями цієї субкультури були носії, найперше, автохтонної етнокультури, оскільки саме вони становили здебільше чисельно переважаючий етнос. Затим, сюди входили малі етноси та ті, які мігрували з інших земель. У процесі цієї конвергенції територіальної людності витворювався новий тип етносу в основі якого домінувала субстанція автохтонного населення.

Отже, Скіфія мала, по-сучасному, федеративний устрій, за якого кожне плем’я мало свою автономію з певними правами й обов’язками. Це стає особливо помітним у війні перського царя Дарія зі скіфами, у спробах її ведення. Пильне прочитання Геродотових оповідей, особливо тих, які відображають життя скіфів на теренах України, спонукає нас до твердження, що в багатьох випадках їхнє життя, звичаї, традиції нагадують життя українців, відоме нам за пізнішими літописними, археологічними, лінгвіс­тичними, культурними, мистецькими джерелами.

Проте найвідоміші з історичних джерел землі, які і нині є у складі України, відомі нам під назвою Скіфія. Хто ж населяв ці землі? За даними фахівців різних наук, це були люди з досить високою духовною і матеріальною культурою. Так, один із сучасних істориків Сергій Наливайко у своїй монографії нараховує до двадцяти народів, які мали свої самоназви, або ті назви, які їм дали тогочасні автори стародавніх джерел, або ж названі так сучасними дослідниками.

Ось далеко не повний їх перелік: калліпіди, алізопи, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочовики, царські скіфи. Відомі й інші — ахати, катіари, траспії, паралати та ін. У сучасних українців це можна спостерігати у вигляді стійких психологічних утворень т.з. архетипів пам’яті, що виявляються у міжособистісному ставленні, ставленні до сім’ї, Вітчизни, роду і народу, вихованні дітей, побуті і праці. За цими тисячолітніми нашаруваннями доволі важко з’ясувати природу тих чи інших якостей сучасного українця, їх відмінність від таких же відмінностей представників інших давніх етносів, які асимілювалися з українцями.

В прадавні часи на землі України жило багато племен і народів, кожен з яких залишив нам у спадок свою частку неповторної матеріальної, духовної, психофізичної, антропологічної, мистецької, педагогічної та ін. культури.

Процеси зближення народів описує теорія конвергенції. До неї вперше в суспільних науках звертався відомий німецький психолог В.Штерн для аналізу важливих факторів, які беруть участь у вихованні особистості. Такими факторами він вважав біологічну спадковість та соціальне середовище, в якому йде процес психічного розвитку дитини. В своїй теорії В.Штерн стверджував, що психічний розвиток дитини зумовлений біологічно успадкованими факторами та факторами середовища. Ці теоретичні підходи В.Штерна не втратили свого значення і в наш час.

Основою теорії конвергенції в суспільному житті людства є ідея зближення їх культур в процесі довготривалого спільного проживання на одній території та різноманітної господарської, торгівельно-економічної, родинно-сімейної та іншої діяльності, яка завжди є міцним підґрунтям інтегративних процесів. Поняття конвергенції в початковому його значенні застосовували здебільше в дослідженнях з біології, природознавства, коли на основі вивчення тих чи інших ознак предмета дослідження робилися висновки про його онтогенез.

Десь у 50-х роках ХХ ст. її активно почали застосовувати для аналізу соціально-економічних процесів та суспільно-політичного розвитку різних країн світу (П.Сорокін, Дж.К.Гелбрейт). Цю теорію активно підхопили в Радянському Союзі, небезпідставно вважаючи, що на її основі можна пояснити багато процесів в історії людства та прогнозувати його майбутнє. Так, видатний радянський вчений Андрій Сахаров доходив думки, що зближення капіталізму і соціалізму неминуче будуть супроводжуватися процесами демократизації та демілітаризації, які породжують соціальний і науково-технічний прогрес, оскільки всі інші шляхи ведуть до загибелі.

В нових геополітичних умовах глобалізму теорію конвергенції все більше застосовують в аналізі інтегруючих процесів, детермінації тенденцій і викликів науково-технічного й соціально-економічного процесів, що зумовлює й зближення стилів життя людей різних країн.

Таким чином, виходячи із теорій конвергенції та онтогенезу, можна аналізувати етногенез української сім’ї на відомих прикладах розселення етносів в межах території сучасної України. Такий аналіз забезпечує обґрунтування ідеї автохтонності української сім’ї в тому стані, в якому вона доступна для сучасних дослідників. Іншим онтогенетичним аспектом етногенезу української сім’ї є порівняльне мовознавство. На його основі виразно простежується місце української мови в індоєвропейській системі мов та у вужчому контексті слов’янських мов, у тому числі мов східних слов’ян. Важливим джерелом вивчення етногенезу української сім’ї є археологічні дослідження географії і типології поселень, жител і знарядь праці, інших предметів матеріальної культури, що вказують на ознаки їх певної спорідненості.

Незважаючи на те, що на землях України упродовж тисячоліть перемішувалися сотні народів з різним рівнем культури та антропологічних характеристик, однак за біогенетичними законами у процесі конвергенції виживає сильніший об’єкт, акумулюючи в собі якості інших. Тобто, гіпотетично абстрагуючись від цього положення, можна припускати, що сучасні українці з найдавніших часів господарювали на своїх землях в тій чи іншій ролі господаря чи гнобленого іншим етносом. Тому й не дивно, що на українських землях, на одних і тих же місцях жили народи з різними назвами. Очевидно, що іноді назви сильніших народів, племінно-родових об’єд­нань переносилися і на корінне населення, автохтонів. Мабуть, саме тому в період проживання скіфів на території України уся земля називалася Скіфією, а населення — скіфами, хоча, як вважають деякі дослідники лише царських скіфів можна визнати за істинних іраноскіфів, тоді як усі інші є конгломератом народів, що перебували в стадії конвергенції, тобто всебічного зближення, певної асиміляції, в результаті якої місцеве населення засвоювало елементи прогресивної культури та передавало чужинцям, які ставали своїми, власну автохтонну культуру, здебільшого землеробську.

У багатьох джерелах з вітчизняної історії її дослідники наголошують на тому, що українці є автохтонними на своїй землі, а далі, як правило, розглядаючи складові періоди історії народу, непомітно розмивають цю автохтонність майже до повного її знищення. Автохтони в перекладі з грецької означає корінні жителі певної території, країни (тубільці, аборигени). Серед багатьох знаних істориків як минулого, так і сучасності, місце слов’янам відводиться десь між Віслою і Подніпров’ям. Звичайно, що найбільшою і найщільнішою є осілість племен, які склали кістяк українського етносу. Але одразу й зауважимо, що цей кістяк етносу мав свою динаміку, мобільність у освоєнні різними способами (завоювання, заселення та ін.) нових земель з біль­шою чи меншою напругою в різні боки. Очевидно, саме тому можна ідентифікувати деякі археологічні знахідки як однорідну культуру етносів. Але вся біда в тім, що таких археологічних знахідок для безапеляційного ствердження про належність її до певного етносу завжди не вистачає. Тим паче, коли йдеться про тисячоліття. Дистанція занадто велика до нашого часу. Проте «ніщо не зникає безслідно. Протягом останніх 5 тис. років на українських теренах у різний час розвивалося не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури. Немає сумніву, що культурні надбання сотень стародавніх народів, які мешкали на українських землях, стали складовою частиною нашої культурної спадщини. Але це не значить, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями». Заперечувати ці культури є наукове невігластво. Вони були. В минулому. Їх успішно поглинули аборигени, які взяли все корисне для свого розвитку, а людський субстрат асимілювали. В процесі цієї конвергенції якась частина ввійшла в генофонд українців, інша — очевидно менша пішла в світи і розчинилась в генофонді інших народів. В цих непростих міжетнічних процесах українська сім’я, «український» ген виявилися сильнішими.

Правильно визначивши головну ідею щодо автохтонності українців, історик Л.Залізняк вдається до методів недозволених в серйозній науковій дискусії — це зміщення предмета дискусії. У нього це звучить так: «У нашому генофонді є гени й пітекантропів, чого, звичайно, недостатньо, щоб назвати їх українцями». Звичайно порівняти пітекантропа, цю мавполюдину, хоча й з ознаками, близькими до антропоїда з homo sapiens, абсолютно неможливо. Та Л.Залізняк з відомих тільки йому причин вда­ється до цього прийому. Адже йдеться не стільки про біогенетичну спорідненість, скільки про духовну, соціогенну та культурну спорідненість, яка з племен етносів шляхами конвергенції витворює нове соціально історичне і педагогічне явище — народ, націю, українську сім’ю.

З цього приводу варто навести думку історика В.Петрова, який твердив, що «немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури Українського народу як народу хліборобського. Від трипільської культури і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо.

В тих самих кліматичних, ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здій­мається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів Трипілля, так і досі жінка підмазує хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнки на прясельцях». І далі В.Петров продовжує, резюмуючи, що «коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від ІІІ тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступенів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз».

Зазначимо, що знайти матеріальні докази українськості українців засобами археології достатньо віддаленого часу видається майже неможливим, а можливо й не потрібним, якби не постійна боротьба людей за свої пріоритети, тяглість історії, культури, а іноді й винятковість, месіанство, богообраність і т.ін.

І тоді питання етногенезу нації, культури, сім’ї набуває надзвичайно важливого значення. Тоді історична правда для людини стає живодайним джерелом, яке утверджує цілющу віру в себе, свій народ. Вона зміцнює свідомість нації, кожної сім’ї, кожної особистості.

Питання етногенезу української сім’ї сьогодні набуває надзвичайно важливого значення, оскільки усі попередні дискусії і їх теоретичні висновки зводилися до того, що, власне, українців як етнос стали помічати тільки десь із 13-14 ст. н.е., тоді як самобутній народ помічений на європейських просторах із більш давнього часу. Як твердить відомий український вчений М.Ю.Брайчевський: «Одна з основних помилок досьогоднішніх студій у галузі слов’янської етнології полягає в тому, що проблема ставиться як етногенез слов’ян взагалі, а це означає втрату конкретності поняття. Такого народу — «слов’яни» — не існує в природі; існують конкретні слов’янські народи: Стародавня Русь, росіяни, українці, білоруси, болгари, поляки, чехи, словаки, морави, серби, хорвати, словенці, македонці, кашуби та ін. Говорити серйозно про виникнення того, що реально не існувало, не можна. Тому не може бути і проблеми етногенезу слов’ян, а може і повинна бути проблема етногенезу слов’янських народів — русі, українців, поляків, болгар і т.д., причому процес формування кожного з цих народів міг і повинен був мати своєрідний характер, а може і різні шляхи розвитку». Це твердження вченого-історика й археолога можна посилити і сучасними дослідженнями в галузі порівняльного мовознавства, лінгвістики та інших наук, які підтверджують сміливі здогади, припущення не тільки україн­ських вчених, а й зарубіжних, таких, наприклад, як англійський вчений Гелдон, який вважає, що антропологічна мапа Європи дуже мало змінилася. І, як продовжив цю думку проф. Щербаківський, ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, а від неоліту, тобто не менше 5000 літ.

Основною структурною одиницею організації життя і розвитку населення, яке жило на землях України, була сім’я, щонайменше у двох її формах — полігамній та моногамній. Незважаючи на полярність форм її існування, вона у кожній з них виконувала основні свої функції. Вважаємо, що саме завдяки сім’ї відбувалася етноконсолідація української сім’ї, українців як окремого етносу, а суспільна конвергенція посилювала й активізувала міжетнічні процеси усього населення тогочасних українських земель. Якщо поглянути на карти розселення давніх народів на Україні, то можна легко собі уявити межі їх зіткнення. Між ними майже немає великих відстаней, що сприяло зближенню в стародавні часи міжплемінних процесів, а в пізніші, — утворенням етносів міжетнічних. Таким чином в довготривалому процесі суспільно-історичної конвергенції завдяки сім’ї в різних її формах утворювався український етнос, народ, нація, держава.

Кожен із цих періодів характеризується своїми особливостями, центробіжними силами українського етногенезу, генеруючу роль, в якому відігравала українська сім’я.

 

В.Постовий

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com