Літературний Робін Гуд

Після Тараса Шевченка в українське письменництво під літературним ім’ям Панаса Мирного увійшов митець-реаліст, непримиренний борець за соціальну справедливість.

Тривалий час справжнього імені вже широковідомого письменника багато хто не знав — і навіть власті, розшукуючи 1915 року «злочинного» Рудгана чи Рудчана, який, за відомостями всевидющого жандармського ока, під прізвищем «Панас Мирний» або «Мирний» нелегально перебував десь у Полтавській губернії, не могли й запідозрити, що ним був не хто інший, як поважний урядовець Полтавської казенної палати в генеральському чині дій­сного статського радника, кавалер урядових відзнак Панас Якович Рудченко.

Життя Панаса Рудченка, що народився 13 травня 1849 року в сім’ї дрібного миргородського чиновника, не багате зовнішніми подіями. Вже з чотирнадцяти років, після навчання в Миргородському парафіяльному та Гадяцькому повітовому училищах, він запрягся в чиновницьку лямку, пройшовши всі кола адміністративного світу — від повітового (Гадяч, Прилуки, Миргород) до губернського. 1871 року доля закинула Панаса Мирного в тиху Полтаву. До кінця своїх днів (помер 28 січня 1920 року) служив він словом трудовому народові і уся творчість письменника це, за визначенням Михайла Коцюбинського, сила і краса рідної літератури.

Світогляд і літературно-естетичні погляди Мирного сформувалися під впливом творчості Т. Шевченка. Саме прагнучи служити народові, він і звернувся до літературної діяльності. На це його надихало сподівання і прагнення трудового люду, відбиті в народній творчості, гнівна муза великого Кобзаря, твори революційних демократів-народників.

Прозрінню майбутнього письменника сприяло і те, що початок його діяльності припав на другий різночинський або буржуазно-демократичний період визвольного руху, на час загального піднесення боротьби проти крі­посництва і його залишків. Належачи до різночинного стану, Панас Мирний переймався злободенними питаннями часу, насамперед соціальними, обурювався пануючою скрізь несправедливістю.

Юнацькі щоденники Панаса Мирного відображають хід його роздумів, стражденне осмислення всіх складностей життя, оцінку подій і явищ, характер власних творчих задумів. Святом із свят для шістнадцятирічного юнака, як засвідчує запис у щоденнику, став день, коли він одержав від брата Івана лист з портретом Гонти. Саме цей, оспіваний Шевченком народний провідник, вважається юнакові ідеалом справжнього борця. У 1870 році Панас Мирний, замислюючись над майбутнім, відкидає навіть думку про те, щоб «слави запобігти в письменстві». «Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, то б моя слава була і моя надія справдилася… Через це я і пишу…». Цього своєрідного кредо Панас Мирний дотримувався все життя.

Період становлення Мирного як письменника відзначався тривалими болісними шуканнями. Вивчення народної творчості (частину зібраних ним фольклорних матеріалів згодом опублікував у кількох збірниках народних казок та чумацьких пісень його старший брат Іван, що виступав під псевдонімом Білик) поєднувалося з віршуванням. Від поетичних спроб Мирний вдався до прозових і драматичних. Вроджена тверезість змушувала безжально відкидати невдалі начерки, знову вдаватися «між люди! У справжнє життя!», щоб не звихнулася сила, не запліснявіло серце і прагнення відтворити навколишню дійсність в усій своєрідності і повноті.

Виняткова обдарованість і постійна самоосвіта перетворили Панаса Мирного у високо ерудовану, оригінально думаючу людину. Вже перше друковане оповідання «Лихий попутав» (1872) засвідчило прихід у літературу незвичайного таланту.

Використовуючи давно випробувану форму оповіді від першої особи, письменник зумів передати соціальне зростання героїні-покритки. Адже світ лишається байдужим до скривдженої дівчини, якій випадає доля весь свій вік «без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити». Саме такі сюжети, на жаль, почастішали і мають місце у житті українок вже нині у ХХІ столітті, а тому мають знайти соціально-психологічне продовження ві­дображення у сучасній літературі і драматургії.

За свідченням І. Франка, в юнацькі роки на нього, крім Шевченка й Марка Вовчка, «найсильніше враження справив Панас Мирний» своїм оповіданням «Лихий попутав».

Наступне оповідання «П’яниця» (1874) підтвердило індивідуальність художнього хисту Панаса Мирного, засвідчило його вміння вдаватися до соці­ального аналізу, в даному разі на прикладі долі «маленької людини», головного героя Івана Левадного. З одного боку це трагедія чесної людини в бездушному суспільному середовищі, а з другого — торжество в ньому всього посереднього, підлого, пристосовницького. Письменникові вдалося з належною переконливістю показати, «як гинуть кращі і симпатичніші сторони нашої душі і серця серед дурних обставин».

Тематичне багатство прози Панаса Мирного не вичерпується його внеском в українську літературу, драматургію, дитячу літературу, поезію, переклади тощо. Але у названих творах він найяскравіше виявився як художник революційно-демократичного напрямку, адже герої його творів сучасні і нині.

Задум роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», над яким Панас Мирний працював разом з братом Іваном Біликом, виник внаслідок почутого під час однієї з подорожей переказу про місцевого розбійника Василя Гнидку, що є насамперед об’єктивною жертвою соціальних причин «безталанна дитина свого віку, скалічений виродок свого побиту, пригніченого усяким панством…» Це роман-епопея з народного життя, який І. Франко назвав «одним із перлів нашої повістевої літератури». В образі Чіпки відобразилися сила й слабкість тогочасної селянської маси, її розум, енергія, схильність до правди й непримиренність до лиха, стихійна бунтівливість і політична несвідомість.

Автори роману «Хіба ревуть воли, як ясла по­вні?» з епічним розмахом зуміли висловити своє ставлення не тільки до соціальних явищ дійсності, а й подати справжню галерею образів селян і панів-кріпосників, висловити своє ставлення і до закріпачення, і до миколаївської солдатчини, і до облудного земства, але найголовніше — показати вплив усього цього на долю народу і панства.

Щось пророче і нині, у час дикої капіталізації України, знаходимо у визначенні самого Мирного про цей твір як «про лихо давнє-крі­пацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей триматися гурту, щоб захиститися від лиха, і сьогочасне з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».

Повість завершують слова діда Уласа, що виступає уособленням народної мудрості і які звучать як клич до нас, нащадків сьогоднішніх, про те, що «сьогочасне лихо — то справжнє лихо», бо давнє лихо теж було тяжким: до землі кріпаків гнуло, знущалося з них, за людей не лічило, проте «не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи». Так, наші предки пережили сталінські репресії, війни, голодомори — «справжнє лихо», але чому ми на тлі тоталітаризму, геноциду не бачимо «лиха сьогочасного», враженого вже нинішніми можновладцями, капіталізацією з диким обличчям, економічною, політичною, демографічною, екологічною кризами, розшаруванням на надто багатих і надто бідних, соціально незахищених і безправних. Чому являємось свідками вседозволеності олігархату, корумпованості влади, безробіття, імміграції, розбрату у державі, невпевненості у завтрашньому дні? А це ще і тому, що не знаємо, не читаємо, не шануємо творчої спадщини знову ж таки наших геніїв-охоронців, в т.ч. і Панаса Мирного. Адже на повний зріст «лихо справжнє» постало у соціально-психологічному романі П. Мирного «Повія», який сьогодні в Україні з відомих причин ще більше актуальний, ніж описане у ньому «лиходавнє», яке нині у нас теж процвітає. Тема жіночої недолі стала наскрізною у всій творчості Панаса Мирного. Саме жінку обрав письменник головним персонажем свого найвизначнішого твору, де провів її через усі можливі в тогочасних умовах поневіряння — в селі, в місті, на слизькому шляху — аж до скону під стінами колись рідної, перетвореної на шинок, хати. Панас Мирний зумів подати широку панораму пореформеної дійсності, коли бідні приречені на загибель, а багаті стають хижими глитаями, що безкарно знущаються з «розселяненого» бідака.

Ще яскравіше постають в романі міські хижаки-крамарі й чиновники, жандарми й земці, фальшиві народолюбці.

Головний винуватець, що занапастив Христю, першим штовхнувши її на слизький шлях, згодом стає поважним бухгалтером земської управи під постійним девізом: «Не давай зівка» й, пристосовуючись до суспільних умов, які зруйнували його я особистість, зате призвели до омріяного успіху: він пробрався аж у Польщу, де за вірну «службу» губернаторові здобув у нагороду здоровенний маєток. П. Мирний досліджує всі перипетії його морального падіння, а також виникнення і зростання «чумазого» колісника — від баришування гнилою рибою й смердючим м’ясом до гендлювання земськими грішми, купівлі колишнього графського маєтку і самогубства. Мати, яка була перекупкою, а батько — різником, призвичаював до справи сина твердженням: «Знай: ти не об’їдеш, тебе об’їдуть, на те торг». Місцеві багатії — шинкар Кравченко і крамар Вовк, спровокувавши місцеві баталії, добре нагріли на цьому руки — за безцінь зорендували і городи, і ставок ще і для того, щоб «громаду скрутити», поставити у залежність. Рубець — секретар думи, Книш — колишній секретар поліції, що став приставом, Проценко — головний бухгалтер губернської управи замикали всі кола навколо Христі, роблячи її нещасною.

Панас Мирний переконливо показує розтлінну дію капіталізму. Саме «торжеством» новоявлених чумазих і завершує свій твір письменник.

Характерно, що письменник не засуджує життя Христі, а наголошує на причинах цього явища. Сама ж Христя постає як уособлення високої моралі, народної совістності, доброти. Тому окремі сцени покликані схарактеризувати суть становища самої Христі як ціле соціальне явище. Саме завдяки цьому «Повія» посіла провідне місце в українській дожовтневій романістиці.

Інтерес до прагнень прогресивної інтелігенції переконливо засвідчує соціально-психологічна повість «Лихі люди», написана саме в час «ходіння в народ» (1875).

В незакінченому творі початку 70-х років народолюбцем зачеплено також тему «батьків і дітей».

Повість «Лихі люди» Мирного була намертво заборонена в Росії цензурою, анонімно видана у Женеві, підпільними шляхами потрапляла вона в Україну. Цю по­вість ставили «обіч найліпших європейських творів новішої реалістичної школи».

Майстер великої епічної форми Панас Мирний домігся блискучих здобутків також в оповіданнях, нарисах, казках.

Панас Мирний поставив перед собою мету: цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу зв’язати докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди.

Перлиною між дрібними оповіданнями назвав І. Франко новеллу «Лови» (1883), в якій у досконалій і оригінальній формі проявився сатиричний талант Панаса Мирного.

Майстерно використавши дещо грайливий сюжет, письменник знущально висміяв попихача і служаку міського пристава.

Справжнім шедевром по праву стало соціально насичене оповідання «Морозенко» (1885). Це трагічна історія Катрі Зайчихи і її сина, що замерзає у лісі. Страшним реквіємом лунають заключні слова сусіда про Катрину безвихідь: «Не задавив би мороз, то холод догриз!». Цей реквієм ми маємо почути і сьогодні. Особливо влада, адже газ все дорожчає для населення, і є тисячі безпритульних дітей-сиротинців та одиноких матерів.

У нарисі «Серед степів» (1898) Мирний описує чудові краєвиди, динаміку перетворення погожого ранку в осяяний високим сонцем день, а поряд з цим — валку бідних переселенців, які і курей, і котів захопили в незмірно довгу дорогу на Амур у пошуках омріяного добробуту і щастя. Сотні тисяч яких назавжди осіли тільки на Далекому Сході, а нині мільйони вигнанців, заробітчан, наймитів, незатребувані на Батьківщині через 200 років, продовжують мігрувати з України, розпорошуватися по всьому світові, де їх вже 22 млн. «І потемніла, — пише Мирний, ніби вже сьогодні, тепер, — перед вами краса світова, полиняла її врода пишна, покрилася якимось густим туманом та розкішна долина, серед якої ви недавно так раділи, такі любі почування гріли ваше серце».

У спадщині Мирного не останнє місце посідають драматичні твори, серед яких особливо відзначається «Лимерівна» (1883) — перлина української класичної драматургії.

Велич Панаса Мирного — геніального майстра художнього слова, скромного у житті і великого у служінні рідному народові і суспільній справі, полягає у тому, що він своєю творчістю прагнув розтривожити серце, роз’ятрити душу, підняти люд проти соціальної кривди. І все це творив чиновник на генеральській посаді. Геній Панаса Мирного саме і полягає в тому, що він продовжив ідейно-творчі традиції Т. Шевченка, упередивши актуальні питання часу.

Реалізм, ідейність і народність були постійним покликом його творчого подвигу, новим злетом української літератури, тим, чому усе життя він служив своїм добірним словом гуманіста, народолюбця.

«Широкий та вільний розмах думки» письменника, як відзначав загартований його словом Коцюбинський, сприяв тому, що художні образи внаслідок ідейно-естетичного осмислення явищ дійсності стали вершинними.

Безумовно, 150-літній ювілей від дня народження великого українця має достойно відзначатися на державному рівні.

 

 

Василь Слободяник