Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗУПИНИТИ СВАВІЛЛЯ

В одному з номерів нашого часопису («Персонал плюс», №36-37, 2009 р.) ми писали про протистояння у Ржищеві, що на Київщині, громади та місцевої влади. Як свідчить цей лист до редакції, ситуація не нормалізується, а скоріше — навпаки.

В голові не вкладається, як таке взагалі могло статись? На очах у діючої влади і правоохоронних органів кілька шахраїв, сфальсифікувавши документи, забирають у сім’ї домівку!

Почалося все наприкінці 2007 року.

Моя сестра Давиденко (Бутник) Л.М. разом з сином та чоловіком проживають на вул. Пролетарській № 10, що недалеко від Дніпра. Очевидно розташування садиби над Дніпром і послужило приманкою для всякого роду перекупщиків і шахраїв.

Хату сім’я збудувала ще на початку 70-х років і мала земельну ділянку 7 соток, а поруч садиби була вільна земельна ділянка але під забудову не могла бути використана через відсутність під’їзду, а тому люди тримали на ній городи.

Саме про цю вільну ділянку дізнались два заїжджі гастролери з міста Миронівки — Микола Шевченко та Руслан Шляхта.

Познайомившись ближче з чоловіком моєї сестри, ці двоє ділків запропонували йому свої послуги щодо оформлення документів на його садибу (бо документи не були доведені до завершення), аби в подальшому нібито влаштувати документально оформлення проїзду через двір на сусідню земельну ділянку, яку вони планували, що їм виділить міська рада.

Нічого не запідозрюючи, Василь Бутник, чоловік моєї сестри, віддав їм недооформлені документи на садибу і власний паспорт. Згодом ці двоє звозили Василя Петровича в Обухів до нотаріуса. Чому в Обухів, а не у Ржищів, Василь зрозумів, коли йому сказали, що його дім проданий. Проданий Шевченком, якому Василь нібито дав доручення на розпорядження його майном. І це майно Шевченко продав своєму напарнику Шляхті.

Василь не міг повірити в те, що сталося: про яку продажу може йтися, коли в хаті прописані й живуть дружина з сином!

Він звернувся до правоохоронних органів за допомогою.

А тим часом миро­нівські гастролери написали заяву на виділення додаткової землі до вже вкраденої садиби. Міська рада відмовила в наданні додаткової земельної ді­лянки, а натомість запропонувала продати цю садибу, і її тут же перекупив депутат міської ради, член земельної комісії Ю. А. Осадчий. Розуміючи, що всі ці оборудки сфабриковані, Осадчий терміново продав садибу Н. М. Сушко — рідній тещі. А вже тещі міська рада доділила до вкраденої садиби сті­льки землі, скільки хотіли, причому двічі.

Як сестра Людмили, не могла спокійно спостерігати за цим свавіллям. Приїхавши у Ржищів (я проживаю в місті Біла Церква), зайшла на прийом до міського голови. З’ясувалося, що він знає про те, що твориться з моєю рід­нею. Знає і нічого не робить для того, щоб припинити це беззаконня!

Тоді я ви­рішила звернутись до депутатів міської ради. Приїхавши на чергову сесію, записалась на виступ, щоб розповісти депутатам і присутнім про наругу над сім’єю. Коли я почала виступ, мене раптом зупинив депутат О. О. Хуторний (як з’ясувалося, голова земельної комісії) і не дав далі продовжувати виступ. Я подумала, що ситуація навколо садиби зрозуміла і не треба далі розказувати присутнім про подробиці справи.

Але як засвідчили подальші події, я помилялася. З подачі тієї ж земельної комісії, яку очолює пан Хуторний, на черговій сесії до вкраденої садиби додали ще 10 соток землі.

Незважаючи на те, що за фактом шахрайств порушена кримінальна справа, триває слідство, депутат міської ради Ю. А. Осадчий наїжджає до садиби моєї сестри з вимогою покинути оселю.

Життя за таких умов в сім’ї стало нестерпним! Помирає Василь Петрович — чоловік сестри. Залишились в хаті двоє — моя сестра з сином.

Звісно, що ми — рідні не залишимо їх наодинці. Є ж і добрі люди, сусіди. Але ж де влада? Складається враження, що її у Ржищеві немає.

Депутати міської ради, обранці народу, замість того, щоб стати на захист нещасної сім’ї, кинулися додавати до вже вкраденої землі ще 30 соток землі, зрозуміло для чого. Невже вони забули народну мудрість, що на чужому горі. Якщо не здатні захистити — це одне. Якщо ж інше — рано чи пізно настане час, і за все доведеться відповідати.

 

 

Валентина Рибак (Давиденко)
Біла Церква
Київської області

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com