Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Від «Прародины» до «Прабатьківщини»

(Закінчення. Початок у попередньому числі газети)

Почавши писати художні твори про археологію і археологів, я зрозумів: таким чином можна зафіксувати фактаж, який випадає із наукових публікацій як недостовірний. Точніше: той, що не підвладний істматівському розумінню матеріального світу як дотичному 5 людським почуттям. А VI, образно-інтуїтивне відчуття вважається, з позиції «історичного матеріалізму», ідеалістичним — релігійним, ненауковим… Проте розкопки курганів у 1992-93 роках біля гирла Псла (початок Дніпровських Порогів між містами Кременчук та Комсомольськ) отримали цілком реальне завершення «міс­тичних проявів ідеалізму»: загинуло двоє людей.

Ця ситуація описана мною і в післямові до монографії «Прародина ариев», і в романі «Святині».

Перша публікація викликала, як і чекалося, шквал кепкувань збоку колег-археологів. А я, шукаючи наукове пояснення таємничим смертям, вийшов на витоки арійської спільноти племен, яка започаткувала тут курганний обряд та пов’язану з ним священну книгу Ріг-Веду з її вченнями про реальність потойбічного світу та безсмертя душі… Дослідження ж зображень Кам’яної Могили на Запорожжі привело мене до найдавніших у світі письмен, священних текстів, літопису. Це відкриття було здійснено у 1993-2001 московським шумерологом А. Г. Кифішиним, за участю Ю. О. Шилова та Г. П. Калюжного.

Отут слід зазначити, що інтелект українських письменників та науковців зійшовся у несприйманні й унікальнійшого архіву Кам’яної Могили, і українських проявів «Ріг-Веди». Добрими винятками із самого початку стали лише С. І. Наливайко, О. А. Шокало, С. П. Плачинда, які долучилися до популяризації та посильної підтримки відкриттів Шилова і Кифішина. А мої спроби залучити до шефства над цими всесвітньозначущими пам’ятками керівництво НСПУ, а також академічних інститутів фольклористики, літератури, сходознавства (про інститути археології та історії годі й казати) закінчилося крахом.

Слід залишити в історіографії української літератури — як свідоцтво про стан культури України кінця ХХ століття загалом — ще й історію видання моєї першої збірки. Це було у 1993-94, на початку Незалежності. Тоді ми — автор (я), засновник і редактор часопису «Український Світ» О. Шокало, художник В. Мітченко — задумали книгу «Брама Безсмертя» як стимулятор до формування культури оновленоїУкраїни: бо ж культура усіх часів і народів — це зняття протиріч між буттям-і-небуттям.

Грошей часопису «Український Світ» вистачило лише на убогу поліграфію збірки «Брама Безсмертя»… А як відшкодувати видання, як повернути до часопису кошти? І тут видавець (Олександр Шокало) пригадав про свого «боржника» — міністра культури України. За радянських часів майбутній міністр (Іван Дзюба) вважався дисидентом. Десь у середині 80-х влада дозволила йому друкуватися знову, але ніхто із Академії наук не наважувався дати позитивну рецензію на машинопис його нової книги. Наважився лише О. Шокало — тодішній аспірант Інституту літератури АН УРСР. І автор І. Дзюба пообіцяв майбутньому видавцеві «Українського Світу» віддячити: «зроблю для тебе все, що буде у моїх силах». Тепер, на третьому році Незалежності, настав момент виконання обіцянки. Не особисто для пана Шокала — а для України; не Бог-зна чогось важкого — а лише підпису міністра на заяві з проханням включити «Браму Безсмертя» до розподілу по бібліотекам країни. А ось чим закінчилося прохання (як розказав мені О. А. Шокало):

– Я й за радянських часів такої бюрократії не бачив. Примусив мене півтора десятка віз назбирати, по всьому міністерству прогнав! А свого підпису так і не дав… Доведеться тепер нам самим якось розповсюджувати книгу; про кошти вже й не кажу.

– Боротися проти — наснага у того Дзюби була; а як дійшло діло до за — то він став ще гіршим від тих, проти кого виступав. Нещасна Вкраїна!... — відповів я на те Олександру.

Згодом мені довелося не раз ще зустрічатися з чиновничою ницістю українських патріотів, що опинилися при владі. Оце — першопричина катастрофічної руйнації державності, скорочення населення незалежної України, вимирання її селянства. Бо немає тепер в Україні національної еліти належної якості й кількості!

Проблеми еліти, Спасителів суспільства… Я дослідив цю проблему не лише у наукових, але й художніх творах, починаючи зі згаданого вище кіноромана «На сплині Золотого віку». Фактичним підґрунтям цієї теми стали не стільки події власного життя, скільки знахідки людських жертвоприношень у арійських курганах. Підкреслюю: головна тема моєї літературної творчості — Спасительств в його найрізноманітніших проявах, в усі часи.

На стародавніх фактах я написав історичний роман «Начало начал» (опублікований у Києві та Москві у 2002 і 2006 роках. Центральна частина роману публікувалася, як повість «Гандхарва — арийский Спаситель», у 1996-97). У першій частині твору мовиться про виникнення Спасительства разом із найдавнішою, общинною державою Араттою; у другій окреслено канон арійського Спаса; у третій — переродження цього саможертовного звичаю Аратти і Аріану у насильницькі жертвоприношення рабовласницької Скі­фії… А на фактах сучасності склалася неопублікована ще художньо-публіцістична трилогія «Зерцало Грядущего». Трилогія складається із романів «Святині», «Цілитель», «Что БОГ дал» — які протягом 2000-2006 років публікувалися окремими книгами у столицях України, Росії, Білорусі. Тут розповідається про сучасні прояви Спаса, одвічна сутність якого — зняття смертоносних протиріч будь-якого суспільства.

Дві лінії теми Спасительства — від його аратто-арійських витоків у Наддніпрянщині 9-3-тисячолітньої минувшини і аж до сьогодні — переплітаються у кіноромані «На сплині Золотого віку», у поемі «Постижение» та драматургічній трилогії «…ибо имеем жизнь вечную». Ці твори вміщено до моєї збірки «Брама Безсмертя» (Київ, 2006), яка значно відрізняється від вищезгаданної книги 1994 року… Перша редакція «Брами Безсмертя» видавалася у молодій незалежній Україні — коли всі ми були насичені сподіваннями на силу народного Руху, очолювану національною елітою із вчених, політиків, митців, професури, свідомих городян і селян. Друга ж редакція видана в Україні хоч і незалежній, проте вимираючій. Яка потребує для свого спасіння нової еліти — із глибин народної життєспроможності, а не істматівської ейфорії та номенклатури. Народ мусить викохувати і мати еліту общинно-самоврядованої якості, власний свій «полюс +» — за традицією ведично-(б)рахманського й православно-козацького Спаса. А державницька верхівка та її підлабузники — то «полюс –», смертоносці за своєю природою (ще з рабовласницько-біблійних часів й до сьогодні). Добро від тих «державників» тоталітарного штибу народові лише тоді, коли він примушує їх працювати на себе; коли нарощує владу власного, життєдайного «+» над смертоносним «–», від народу відчуженим. Про вибір між цими двома полюсами ведеться у моїх трилогіях «…ибо имеем жизнь вечную» та «Зерцало Грядущего».

Походження моє, характер і доля склалися так, що я опинився у авангарді народної, а не державницької еліти. Нас, народно-елітарного авангарду України, смертельно мало. Ми «білі ворони» суспільства. Так було і за радянських часів, і за часів Тараса Шевченка, і за часів Богдана Хмельницького, і за часів «Велесової книги» також, — тобто протягом панування трьох тоталітарних формацій. Сили «білим воронам» України добавляло позаукраїнське слов’янство: красуцькі, хвойки, донцови, рибакови… Мої наукові звершення рятували — на благо людства, європейців, слов’ян, українців — академіки Росії. Із їх же мистецького середовища вийшов монумент «20 тысячелетий моей Отчизне», встановлений (у 2006 році) в Дніпропетровську за моєю книгою «Джерела витоків української етнокультури»; а прижиттєвий пам’ятник авторові цієї ж книги встановлено на Полтавщині (у 2005) за ініціативою Польського Історичного товариства США.

***

Нині, у 60-літній ювілей та десь 40-річчя творчості, слід мені зробити підсумок своєї літературної діяльності.

Найголовніше, що я зробив на цій ниві для України (та й Світу) — це підтвердив слова вавілонського історика Бероса: «Найдавніші у світі священні книги зберігаються в Скіфії». Я відкрив (1989), що населення української Наддніпрянщини ХХІІ століття до Різдва Христова знало шумеро-вавілонський епос про пошуки безсмертя царем Гільгамешем. Я виступив (1996-2001) продюсером розшифровки та видання московським шумерологом А. Г. Кифішиним найпершого у світі, протошумерського архіву Кам’яної Могили, який охопив минувшину ХІХ-ІІІ тисячоліть до Різдва Христова. Я поєднав (1977-1995) кургани V-II тисячоліть, знакові пам’ятки України, із арійськими гімнами «Ріг-Веди» — яка збереглася в Індії і є найдавнішою священної книгою Азії (та й Африки, а також Америки). А Трипільську археологію VI-III тисячоліть я пов’язав (2002-2009) із «Ведою словена» — найдавнішою священною книгою Європи та й Світу… Порівняйте: Генріх Шліман поєднав «Іліаду» з археологічними руїнами Трої — і який світовий резонанс, яка слава Німеччині! А тут — єднання з тисячами археологічних об’єктів 4 літературних святинь… тож буде колись слава і Україні. Добре було б, якби вже зараз національні Академія наук та Спілка письменників взяла під опіку ці факти, цей факт: найдавніша писемність і література Світу походять із нашої землі!

Про свою провідну тему в літературі — Спасительство — я вже сказав. Раніше (не тільки в Україні, а й у Світі) цю тему пов’язували виключно з обожненою особою Ісуса Христа. Тепер же, завдяки моїм дослідженням курганів-могил, «степових пірамід» України, відомі останки й дохристиянських Спасителів. Троє з них увіковічені мною в історичному романі «Начало начал»… Крім того, я показав сучасний стан Спасительства — яке склалося разом із аратто-арійською цивілізацією і жевріє понині. Показав, знову-таки, не тільки в наукових дослідженнях, але й у художніх творах про наших сучасників. Це повісті «Матір-Земля», «Іскра Данко», «Поле-скошених-Маків» та інші; це романи трилогії «Зерцало Грядущего». А є у мене ще й кілька творів, де поєднуються древнє, сучасне і навіть майбутнє Спасительство.

Вершиною своєї літературної творчості вважаю книгу «Трипілля: аратто-арійсько-українські казки» (Київ, 2008), чудово проілюстровану талановитими художниками Олександром та Олесею Вакуленками — батьком і донькою. Ця книга — мій заповіт: художній та науковий, також і людський. Сподіваюся більше нічого не написати. А ще більше сподіваюся відшліфувати, звести у Зібрання творів та перевидати раніше написане. Цим би я здійснив мрію не тільки свою. А ще й мрію редколегії «Українського Світу» про достойну України «Браму Безсмертя». А ще й мрію Степового Батька, хранителя Козацького Звичаю А. В. Єрмака про ріст та єднання народної еліти України. А ще й мрії тих десятків людей — ще живих і вже мертвих — яким присвячені мої твори.

 

ІІІ

Вельмишановне зі­брання! Дехто із вас побували, вчора і позавчора, на моїх творчих вечорах у Будинках вчених та письменників. Там я звітував про відповідні сфери своєї діяльності — років за 40. А сьогодні — підсумки, мої відповіді на ваші запитання, і ваші ж виступи.

Відверто кажучи, публічно відзначати ювілей дуже мені не хотілося. Це з одного, особистого боку. А з іншого боку: зроблене мною має величезне значення. Величезне! Тому, хоч не хоч, а свій вихід на пенсію публічно відзначити таки довелося.

Про суспільну значущість зробленого мною говорю без недоречної скромності. Бо працював свідомо, розуміючи: що саме, для кого і чого роблю. Та й прижиттєві пам’ятники за трудові звершення — не кожному ставлять. А у мене їх уже два: у Комсомольську й Дніпропетровську. За книгу та книзі «Джерела витоків української етнокультури». Поставлені — поміркуйте над цим — в Україні, але за ініціативою Польського історичного товариства США та російським академіком В. М. Прусом… Гірко!

Гірко те, що на щабелях своїх послідовних розробок проблем українства (та й людства: інакше б іноземці не підтримали наших «Джерел») я не тільки набував — але й втрачав: друзів, товариства, цілі верстви: колег-археологів, митців, рідновірів, козацтво, політиків… втрачав через те, що Істина буття-й-небуття — яку я осягав як вчений й митець — вона надлюдська і пекуча; тому наближення до Істини витримують далеко не всі.

Погоджуючись на публічне відзначення свого ювілею, я знав: заключна, третя частина його відбудеться у напівпорожньому залі — бо припадає на суботу, вихідний день. Так воно, як бачите, й сталося. З одного боку — вшанування якогось там письменника-вченого (третьорядного, бо державою ж ніяк не відзначеного), а з іншого боку — власні плани на вихідні. До того ж один із приятелів і шанувальників моїх праць відверто сказав мені те, що відвернуло від наших трьохденних зустрічей (особливо заключної) чимало відомих людей: «Боюся світитися! Ти ж із офіціозом у контрах… може постраждати мій імідж». Така боязливість «інтелектуальної еліти» почалася із презентацій «Прародины ариев» та «Джерел витоків української етнокультури» — і росте швидше, аніж визнання.

Тягнутися до Істини — це як наближатися до жерла вулкану, до Сонця. Тому люди, організації, ідеологи більше патякають про пошуки Істини, ніж насправді шукають… Але є рідкісні професіонали, до яких належу і я. Призначення професіонального шукача Істини (тим паче — історика): згоріти, щоб хоч трішечки висвітлити місцеположення й шлях… Пам’ятаєте горьківську легенду про Данко, про його палаюче серце — розтоптане врятованими Данком людьми? Тож прочитайте ще й мою повість «Іскра Данко», написану в 1981-86 роках. Прочитайте ще й моє оповідання «Падуча зірка» 1981 року, прочитайте поему «Постижение» — написану 26-28 квітня 1986 року.

Зважте на те, що ці й подібні до них твори я написав не на вершині, а біля підніжжя свого сходження до жерла вулкану. А треба ж було не тільки здійнятися на вершину вулкану, а ще й підскочити над його кратером — підскочити хоч трішки у напрямку Сонця… І я це зробив! Залишаю по собі з півдесятка безсмертних книжок, до яких поміркованим (середньостатистичним, так би мовити) організаціям та ідеологам, державам в цілому тягтися років із тисячу.

Чому так довго тягтися? — Бо еліта української громадськості, а за нею й сама Україна, не осягли ще зробленого для них — 355 років тому! — Богданом Хмельницьким (якби осягли, то не поставили б на Хортиці монумент державотворцям України — без згадки про гетьмана Хмеля). Бо еліта слов’янства, а за нею і їхні держави, досі — 1011 років уже! — задовольняються побрехеньками про дійсне зроблене Святим Володимиром (якби осягли, то мали б уже глибокі відповіді на доленосні питання: що ж таке Православіє? і чому лише православним дається Животворящий Вогонь Гроба Господня?)... От і кажу: тисячу років тягтися послідовникам до викладеного у тих же «Джерелах».

А чому ця і ще кілька моїх книг є безсмертними? — Тому, що вони насичені фактажем, вищим від руїн Вавилону чи Трої. І такі факти, як розкопані мною Висока Могила чи кургани у гирлі Псла людство буде пам’ятати завжди — бо це підмурок планетарної цивілізації. І якщо українці спробують знищити пам’ять, скажімо, про Велику Могилу (як вже знищили, фізично, Савур-могилу — священну для України та Світу) — то я подбав вже про те, що Високу, Велику та ще багато інших курганів-могил України знають і шанують у інших країнах. Тепер уже ці факти не знищити! А що стосується висновків у моїх безсмертних книжках, то висновки — справа мінлива. Будуть, і скоро, історики розумніші від Шилова, до Сонця ще ближчі. У своїх висновках я дбав не про їх остаточність, а про їх орієнтир: від жерла вулкану — до Сонця. І постарався, наскільки зміг, зробити орієнтир цей дієвим, робочим — надовго, назавжди!

***

Повертаюся до нашого напівпорожнього залу, до теми про обретіння та втрати — прихильників та дієспроможних — на щабелях осягнення сонцеподібної Істини.

Дуже вдячний всім, хто приходив і прийшов на зустріч зі мною! Вдячний і тим, хто із почуттями недобрими. Це правильно: до кожного «+» має бути і «–»; інакше — звідкіля ж енергії братися!?...

Бачите: дві третини залу порожні. Це значить, що тема нашої зустрічі — зроблене ювіляром, його особистість — для нинішньої України не дуже цікава. Бо країна, як і європейська спільнота в цілому, тепер вимирають — і це вже їм «в кайф»; рецепти порятунку їх більше дратують, а не цікавлять… Важко, надлюдськи важко «поламати кайф» самонищення! Набагато легше перевалити цей гріх самозради (себе, а ще більше — своїх онуків та правнуків) на зовнішніх ворогів: на москалів, жидів, на уряд (народом же самогубно і обраний).

На вільних обширах нашого залу я бачу своїх колишніх друзів й соратників: тих, хто загинули, померли чи залишилися на нижчих, придатливіших для них щабелях сходження до палючої Істини. Я бачу тут своїх друзів шкільних та студентських років: хлопців та юнаків, які подавали великі — але надалі ледь ні поголовно згаслі — надії. Бачу колишніх колег з Інституту археології, а також із цегельні комбінату «Прогрес» — крила яким обсмалило на житейському зльоті. Бачу рідновірів України, Росії, Білорусі, США; рідновірів, які потяглися до православія (тобто «язичества») — але затупцювали перед неоправославієм. Бачу незавершений початок українсько-індійського Відродження аратто-арійської спільності, нашу сумісну експедицію до святинь Інда й Дніпра. Бачу учасників і організаторів тієї експедиції: козаків Грінченків (батька і сина), істинного запорожця Притулу, Степового Батька — Анатолія Єрмака, і створене ним Всеукраїнське товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле»… Бачу тут також і тих, хто ще живий і життєспроможний — ще здатний рухатися до сонцеподібної Істини.

Головне — для людини, для України, для людства — у русі до Істини: не відключатися намертво від режиму «автопілота», від Енерго-Інформаційного ПОЛЯ (тобто від Всемогутньо-Всевідаючого БОГА). І щаслива ДОЛЯ(ведичне БГАҐА>БОГ) нас тоді не полишить… Оце є найголовнішим, що хотів сказати вам на наших трьохденних зустрічах.

Дякую за увагу!

 

Юрій Шилов

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com