Праукраїнський герой Нартського епосу

Нартський епос — сказання кавказьких народів: осетинів, абхазів, адигів та багатьох інших.

Його витоки сягають протошумерських часів і пов’язані із зародженнями куро-аракської та трипільської-СІ археологічних культур, з їх контактами [за публікаціями Ю. О. Шилова і А. Г. Кифішина 1995-2009 років]. Найдавніші образи й сюжети про грузинського Амірані та інші споріднені з аратто-шумерськими Енлілєм і Гільгамешем — божеством і героєм, які простежуються в архіві Кам’яної Могили (біля сел. Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл.) з VII-VI тис. до н. е.; через чотири-три тисячоліття вони з’явилися і в архівах Шумеру. Назва епосу походить, вірогідно, від мудреців-сказителів Наради та Нари: ‘Мужніх чоловіків’, причетних до складання індоарійських гімнів «Ріг-Веди», а також епосів «Рамаяна» і «Махабгарата» V тис. до н. е. — І тис. н. е. І хоча дослідники досі не дійшли до спільного розуміння генезису нартського епосу, очевидно його первинний зв’язок із історією народів і Кавказу, і Північного Причорномор’я — араттів, аріїв, скіфів, сарматів, слов’ян.

«Веда словена» знає першолюдину Іму-‘Близнюка’, який у «Велесовій книзі» та «Ріг-Веді» й «Махабгараті» перетворюється на «збирача (померлих) людей» Яму. Перетворення Іми на Яму відбулося близько середини V тис. до н. е. — коли виник курганний обряд, а сузір’я Близнят поступилося (у зодіаці) першістю Тельцю і перше «перейшло у потойбічний світ пращурів» (за обрій під час весняного рівнодення). Дійсно, календарні міфи займають у Нартському епосі вагоме місце, а Нарцви у міфології абхазів — це загробний світ предків.

Відлуння зазначеної зміни зодіакальних сузірїв присутнє у найдавніших, міфологізованих легендах про народження нартів-близнят Ахсара і Ахсартага, Урузмага і Хамица. Особливо промовистий перший із цих героїв. Його потойбічні пригоди та здобутий у них ахсаргард (‘меч Ахсара’) перегукується із Асгардом — столицею асів (чи не пращурів осетинів?) начолі з Одином. Це таємниче місто-держава І тисячоліття до н. е. знаходилося десь між Доном і Кубанню і належало до Великої Свіольди (Скіфії) — часткове переселення з якої на північ спородило Малу Свіольд (Швецію) германців… А з грецькою міфологією нартський епос особливо споріднюють сюжети богоборства (Аполлона та інших титанів — із очоленими Зевсом олімпійцями, а Батрадза — із громовержцем Уаціллою й ангелами-зедами) та діянь деяких героїв (кривоногого Сосура — та Ахілла з його слабкою п’яткою; Урузмага і Кривого Вайга — та Одіссея й одноокого Циклопа). Таким чином, Нартський епос виказує свої зв’язки із гомерівськими «Іліадою» та «Одіссеєю» рубежу ІІ-І тис. до н.е.

Отже, Нартський епос кавказьких народів сягає існування так званої індоєвропейської спільноти народів. Надалі до цього епосу долучилися народи й інших спільнот. Найпіз­ніші верстви епосу згадують ногайців і турків середини ІІ тис. н. е. Відповідно такому етноісторичному діапазону, епічні сказання про нартів-богатирів засвідчують перехід від мідного віку до залізного, від матріархальних до патріархальних традицій; від мирного мисливства, скотарства і хліборобства — до грабіжницьких набігів та усобницьких війн; охоплюють общинну, рабовласницьку та феодальну формації.

* * *

Розглянемо маловідому частину Нартського епосу, яка стосується таємниць зародження Київської Русі та її Тмутораканського князівства. Ця частина вперше була опублікована у книзі Ш. Б. Ногмова «История адыгейского народа» [Нальчик, 1847], до правки рукопису якої долучився великий російський поет О. С. Пушкін.

За місцевими переказами, півтора тисячоліття назад над річкою Альтуд жив рід князя Дауо, у якого було вісім синів та дочка. Знаменитим став найстарший, Баксан. Ось яку пісню склала про нього сестра:

 

Геройство Баксана

освящает Антский народ

своими доблестями.

Хоара сжимает ногами

Антский воин,

и где бы он ни ездил,

конь без вреда привозит

его домой.

О родина Дауова Баксана,

хотя он уже не существует,

но когда будет добывать

 тебя Гот,

не покоряйся!

 

Сонм нартов, отводя щитами

удары вражеских копий,

единодушно призывал Бога на помощь;

но Баксану не удалось

участвовать в этой молитве.

 

Весь народ почитал его за благого духа;

когда началось сражение

и удары блистали как

молния, –

его присутствие

поселяло в Антском народе уверенность.

 

Готские истязания

не прекращаются,

весь Антский народ пришёл в отчаяние,

потому что восемь пар волов

привезли его тело

на родину.

 

Собрав Греков,

я предложила им сделать памятник.

Хотя каменный образ

ниже его,

но сходство с ним уязвило

моё сердце.

Народ не покидает траура

и, чтоб его увековечить,

реку Альтуд назвал Баксаном.

Анти — це слов’янська народність I-VI століть, яку академік О. М. Трубачов та чимало інших дослідників вважають безпосередніми предками українців. Тут анти — союзники (аж до спорідненості!) адигів. А їх спільним супротивником виступають добре відомі історикам готи — герман­ська народність, що просунулася було з Прибалтики аж на Північний Кавказ. Ш. Б. Ногмов цілком слушно вказав на свідчення візантійського історика Йордана про війну між антами й готами, в якій тимчасово перемогли другі — й розіп’яли на хрестах князя Бокса і 70 його бояр. Адигейці ж поминають 8 синів князя Дауо на чолі з Баксаном та ще 80 нартів. У Кабарді донедавна у середині квітня — «коли в старовину святкувалася тризна за вбитими» — дівчата розпускали коси, ставали у хоровод і оплакували «Дауових вісім синів». Щодо пам’ятника, то він до 1849 року стояв на величезному кургані над річкою Етоко поблизу П’ятигорська. Адиги називали статую «Даукога ясієн Баксан», а черкеси — «Дука Бєк». У першій її публікації (1791 р.) німецький мандрівник Й. Гюльденштедт відзначив на цій статуї «напис, букви якого (…) мають багато подібного як до грецьких, так і до слов’янських». Згодом Ш. Б. Ногмов зазначив, що в написі «можна багато чого розібрати і, між іншим, ім’я Баксана, а наприкінці рік, який показує, що він [пам’ятник] поставлений у IV столітті».

Сучасний московський дослідник О. І. Асов пов’язав адигейський переказ про анто-слов’янського нарта Баксана із Бусом-Божем — відомого за свідченнями і візантійця Йордана «Про походження та діяння готів», і руських авторів «Боянова гімну», «Велесової книги», «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича». Напевно, то були різні князі однієї династії. Про це свідчить «Боянів гімн», за яким «Старий Бус — Бояна отець», а «меч Яра Буса і до Києва славен». Спираючись на рунічну, дохристиянську писемність перших двох творів слов’ян, О. І. Асов запропонував таке прочитання напису на статуї Божа-Буса-Баксана:

О-ом! Боже! Ом!

О-ом хайе! О-ом хайе! О-ом хайе!

О-ом хайе! О-ом хайе! Побуд!

О-ом хайе! Побуд! Сар!

Верьте! Сар Ярь Бус — Богов Бус!

Бус — Побуд Руси Божьей! —

Боже Бус! Ярь Бус!

5875, 31 лютеня. (368 год, 21 марта.)

 

* * *

Визнаючи цілковиту достовірність адигейської традиції вшанування слов’янського князя, Ш. Б. Ногмов залишає без відповіді поставлені ним же питання про історичну причину спорідненості та географічну різницю «у місці жительства Антів».

Дійсно, історики відводять їм більш північні райони — але ж близькі до Азовського і Чорного морів, між Дунаєм та Каспієм. І «Велесова книга» знімає це протиріччя розповідями про перебування слов’ян біля Кісейських гір (за якими отримав назву свою П’ятигорськ), де діяв Кісек. Ще кілька подібних імен вказують на відповідну династію, витоки якої можна шукати у І тис. до н. е. — причому не тільки на Кавказі, а ще у кількох країнах Сходу.

За «Велесовою книгою» (почасти суголосною тут із переказами індійців та літописом вірмен), пращури деяких слов’янських родів прийняли участь у поході аріїв до індійського Пенджабу й назад. Повернулися слов’яни під проводом праотця Ор(ій)а та його синів — Кия, Щека, Хорива. Старший син заснував у Наддніпрянщині град Індо-Київ. А батько став співзасновником міста-держави Голунь (< або Колунь «Велесової книги» < Калиця «Веди словена» > Гелон «Історії» давньогрецького Геродота), яке відоме сучасним археологам як Більське городище на пограниччі Полтавщини й Сумщини. Другим же співзасновником Голуні-Колуні став Кисько. Він виступив найпершим б(п)аном і князем, який «повів родичів по степу з худобою своєю на південь». Було те, мабуть, напередодні появи (783 р. до н. е.) на Близькому Сході вихідців з Кіммерії, країни обабіч Керченської протоки. Тоді ж міг започаткуватися пра-адигейський рід князя Дауо-Дауко-Дука, — чи не родича кіммерійця Дейока-Дайаукка, який у 727 р. до н. е. заснував закавказьку Мідію і став батьком Фраорта та дідом Киаксара? У їхніх іменах проступають слов’янські імена: Дія (Бога) око, Пра-Ор, Кийок-цар.

А найпізніший Кісек — князь русичів, син Бастарна (одного із кельтських племен), онук Скіфа (брата Словена) — діяв перед появою готів, десь за півтисячоліття до Буса. Це, напевно, при ньому (а не Киську) «прийшли язиги до краю його і почали худобу завертати»… Вчені вважають, що частина сарматського племені язигів спородила наступних ясів — відомих донині як осетини. «Велесова книга» називає останніх іронцями і розповідає про їхню поміч русичам у боротьбі з готами та хозарами на рубежі IV-V століть. А ось як описується подія — споріднена з адигейською легендою про Баксана, але датована істориками 375 роком:

І була розбита Руськолань готами Германаріха.

А той хотів жону з роду нашого і ту забив.

Се отці наші пішли

на них,

і Германаріх розбив їх,

і вбив руса Божа Буса і сімдесят інших хрестував.

І тут смута велика була

в русах.

І повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь,

і повів на них.

І вщент розбив готів, і не було жалю ні до кого.

Пішли вони на північ і там зимували, оплакуючи своїх.

А ми раділи, і дід наш Дожбо(г) веселився з тієї

перемоги,

бо здобули отці наші багато коней швидких і добра багато.

А також земля готська стала руською — і до кінця пребуде.

Те, що кіммерійці, а також спорідненні з ними народності належать до індійської гілки «індо-іранської спільноти племен» (аріїв, за самоназвою), як скіфи й сармати належать до її ж іранської гілки, — відкрито лише нещодавно. При цьому О. М. Трубачов і С. І. Наливайко вказують на успадкування арійсько-кіммерійських традицій слов’янами Тьмутораканського князівства Русі, центр якого знаходився спочатку в пониззі Сінду (Кубані), а згодом перемістився на Сіверщину (Чернігівщину). Спорідненість простежується по лінії й кіммерійської спі­льноти (меотів, сіндів, аріхів та ін. племен), і сколотів (> склавинів > слов’ян, за Б. О. Рибаковим та ін.). Так, родоначальником сколотів «Історія» Геродота називає Таргітая, ім’я якого близьке до Тіргутавії та Тіргатао — войовничих цариць міттанійців та меотів і сіндів; ці три сюжети й імені поєднуються давньоруською билиною про богатиря Тарх-Тараховича, який захищав свій край від південних кіннотниць.

 

* * *

Отже, спорідненість антів з адигами розпочалася за часів дошумерської Аратти і пролягла через давньоруську ‘Тисячу протоків’ Тьмуторакань й античну ‘Річкову’ Сіндику (пониззя Кубані, Таманський півострів) та її таємничих меотів і сіндів. Деякі з племен цих народностей входили на початку І тис. до н. е. до (с)індо-арійського союзу Кіммерії. А «були кіморії також отці наші» — і за «Велесовою книгою», і за «Скупським переказом» козаків України: «Наша держава називалась Скэпою Краю, пов’язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала. Населяли чорнухи деревляні (опалені дерева), кіми, анти, рокси (…) — рій родів козацьких, а разом — вкраїнці, бо в Краю предків жили, опороженому Могилами Святими». На аратто-арійське походження тих курганів-могил вказують вищенаведені дата й древній термін державності скэпа, а також докіммерійські чорнухи деревляні. Їх названо так, напевно, за звичаєм періодичного оновлення- самоспалення дерев’яних поселень Аратти (апофеоз якої відображує трипільська археологічна культура, а кінець губиться в тмутораканській Арті-Арсанії). А назва козак походить, мабуть, від індо-арійського ‘бика могутнього’ ґо-сак (> Кісек), — який згадується, як ім’я, на надгробках Меотії-Сіндики початку ІІІ століття. Тоді тут існували містечка з древніми назвами Антісса, Антікітес тощо, відповідні етноніму антів. А з іншого боку, зі спільноти меотських племен вийшли, за свідченнями авторів кінця античних часів, каски та зиги — відомі у середньовіччі як черкеси й аджиги. Надалі й понині ми знаємо адиг(ейц)ів та черкесів, — назва яких за часів Вітовта, Великого князя Литовського (1392-1430), стала синонімом українського козацтва й спородила назву Черкаси... Тож якщо північнокавказькі зиги–аджиги–адигейці розійшлися у етногенезисі з антами–(слов’янами)–українцями навіть за часів тмутораканської Арти-Арсанії, то перші зберегли (через меотів та асів?) більше від праіндоєвропейців ранньої, може ще й дотрипільської Аратти.

А пам’ятник антському нарту Баксану давно вже перевезено із П’ятигорська до Москви, і нині він зберігається в Державному Історичному музеї Російської Федерації. Сучасний же пам’ятник князю Божу-Бусу із написом «Народу антів — предкам українців. Від жителів Рокитянщини. 1993» стоїть біля села Синява на Київщині, між Божою горою та річкою Рось. До історичної топографії Києва входять Бусове поле, гора Бусовиця та річка Буслівка.

І Сварог (…) єсі отець роду (слов’янського).

А ті роди існували од Кия до князя Кісте.

 

Юрій Шилов
професор МАУП