Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗИМОВА ВІЙНА БОГДАНА

Аналіз літератури, присвяченої Хмельниччині, засвідчує про існування в ній фрагментарного підходу до висвітлення цих подій. Зокрема, велика увага дослідників приділяється початковому періоду визвольної війни, а бойовим діям середини 50-х років XVII століття — значно менше. Особливо це стосується зимової кампанії 1654-1655 років і Охматівської (Дрижипільської) битви січня 1655 року — одного з наймасштабніших бойовищ Хмельниччини, неоднозначно проаналізованої і оціненої дослідниками.

З початком визвольної війни прийшла в рух і центральна Україна. Козаки під проводом Івана Ґанджі заволоділи Уманню. Стала ця фортеця міцною і недоступною для польських військ, твердинею правобережжя й центром формування однойменного полку.

Особливо важкими для жителів краю стали 1654-1655 роки, коли польська армія вступила на територію Брацлавщини з метою «повернення бунтівників у підлеглість королю». В листопаді 1654 року почалися каральні акції на землях південної Вінниччини. Протягом тижня польські жовніри знищили близько 20 тисяч мешканців непокірних міст і містечок.

Польські сили були значними. Військом чисельністю понад 30 тисяч вояків командували досвідчені полководці — коронний гетьман Станіслав Потоцький, польний гетьман Станіслав Лянцкоронський, князь Дмитро Вишньовецький і Стефан Чарнецький.

Для українців ситуація ускладнювалась тим, що 27 грудня 1654 року на допомогу С.Потоцькому підійшла 30-тисячна орда Менглі-Гірея.

У польських донесеннях зазначається, що територія, зайнята ордою, за три дні перетворювалася в пустку. Для місцевих жителів це була повна катастрофа, особливо зважаючи на те, що надворі стояла морозна і сніжна зима. Те, що татарам потрібно було і самим харчуватися і годувати коней, породжувало їх «автономну» тактику. Потрібен був хоч якийсь фураж і вони вирушали його шукати. Разом з тим виконували досить важливе військове завдання — блокували дороги і чинили погроми в прилеглих до військового зіткнення населених пунктах.

Головною задачею польської армії було захоплення опорних міст-фортець Брацлавщини і Київщини, розгром війська Богдана Хмельницького.

Татарам Менглі-Гірея було вигідно утримувати нестабільну ситуацію на українських землях після Переяславської Ради, а більш «приземленим» завданням був прокорм війська, захват здобичі і чисельного ясиру.

Козацьке військо під командуванням Богдана Хмельницького налічувало не більше 30 тисяч боєздатних козаків. Слід нагадати, що 20 тисяч були відправлені гетьманом на білоруський напрямок і близько 8 тисяч перебувало в Умані. 23 січня 1655 року під Білою Церквою до нього приєдналося біля 12 тисяч московських ратників боярина Шереметьєва. Таким чином, за загальною чисельністю українсько-російське військо значно поступалося польсько-татарському.

Задача Хмельницького полягала в захисті земель Брацлавщини і Київщини від польської навали, утриманні опорних міст-фортець і завданні максимально можливих втрат польській армії. Дипломатичною задачею гетьмана було схилити Менглі-Гірея до переговорів і добитися татарського нейтралітету, якщо і не постійного, то хоча б тимчасового в найтяжчі часи кампанії. Для московських союзників важливим було показати дієвість Переяслава, збільшувати свій реальний вплив на Україну, охопити залогами великі міста, зокрема Київ.

Виконання цього завдання ускладнювалося тим, що московське військо прийшло з великим запізненням, коли польська армія встигла потопити у крові значну частину Брацлавщини. Ініціатива була втрачена і це було неприродно для гетьмана.

Передмовою великого військового зіткнення на Жашківщині була спроба захвату поляками Умані. В місті дислокувалися Уманський, Кальницький і Брацлавський полки. Керівництво ними взяв у свої руки Іван Богун. Майже дві доби польсько-татарське військо штурмувало місто, але його оборонці героїчно витримали натиск. 27 січня польсько-татарська армія зняла облогу міста. Помітивши це, Богун контратакував ворога і завдав йому відчутних втрат.

Згодом польсько-татарський кінний авангард натрапив на козацьку залогу в Охматівському замочку чисельністю 2 тисячі чоловік на чолі з полковником Пушкаренком. Туди негайно кинулися кіннотники Лянцкоронського і Чарнецького. Шлях їх пролягав із Бузівки по бездоріжжю на схід понад річкою Гірський Тікич і лісом, що обступав річку з обох боків . Лянцкоронський і Чарнецький підійшли до Вороного з заходу (нинішня околиця села «Весела стінка»), пройшли повз вороненський замочок і через греблю по караванній дорозі дісталися до Охматова. Слідом за кіннотою повільно у вказаному напрямку рухалося польське піше військо.

Це містечко з трьох сторін захищалося ставами, тому пробратися до нього можна було тільки через міст. Будучи невеликим населеним пунктом, Охматів мав важливе стратегічне значення. По-перше, тут була найзручніша переправа через Гірський Тікич, бо у верхній течії ріки простяглося велике Шуляцьке болото, а у нижній течії — підвищені кам’янисті, а в окремих місцях скелясті береги. По-друге, крім зручної переправи, містечко було місцем водопою.

Командувач польсько-татарського війська Станіслав Потоцький заволодів оперативним простором в районі Охматова і вже вранці 29 січня 1655 року почав штурм замочка.

Українсько-російське військо під командуванням Богдана Хмельницького рухалося з Білої Церкви через Володарку в уманському напрямку. 25 січня воно прибуло до Ставища, 29 січня, вирушило в напрямку Охматова. Знаючи про суттєву перевагу ворога, гетьман, швидше всього, намагався уникнути зустрічі з основними силами польсько-татарського війська. 28 січня ввечері йому доповіли, що польські війська в Бузівці. Гарно знаючи розташування доріг, Хмельницький, напевне, припустив, що поляки будуть рухатися в північному напрямку — до Володарки, Ставища чи Тетієва.

Зранку, 29 січня, готуючись до виходу із Ставища, гетьман почув гарматну канонаду, але не надав цьому особливого значення. Протягом дня, перебуваючи на марші, козацька розвідка не виявила присутності основних сил противника. Отож, підходячи надвечір до Охматова, гетьман не знав про перебування там польсько-татарського війська. Тому українські і російські війська не дуже дбали про обережність, хоча завбачливо гетьман вів їх під захистом табору. Однак татарський кінний роз’їзд устиг негайно повідомити про це коронного гетьмана. Тоді С.Потоцький вирішив для продовження облоги замочка залишити там частину своїх сил, а сам із основним військом пішов назустріч Хмельницькому. Під вечір польсько-татарська армія виступила в похід: попереду С.Лянцкоронський, за ним — польська кіннота, позаду — табір, вишикуваний у 15 рядів. Татарська орда йшла збоку, готова в слушний момент завдати козакам раптового удару з тилу чи флангу.

Козацьке військо рухалося в похідному порядку, а Хмельницький, нічого не підозрюючи, їхав попереду в санях. Аж раптом за чверть милі від Охматова з’явилися поляки і почали розгортатися до атаки. Гетьман не розгубився, сів на коня й одразу заходився шикувати табір для відбиття атаки. Лік часу йшов на хвилини. Незважаючи на сильний гарматний вогонь противника, він, в основному, зумів розгорнути полки, коли колони польської піхоти й лави кінноти напали на них. Майже одночасно з тилу вдарили татари. Оскільки головну силу становили польські жовніри, гетьман надзвичайно швидко зумів зосередити в місці можливого прориву 50 гармат, вогонь яких завдав ворогові важких втрат. Однак полки яворівського старости Якоба Собеського та Єжи Балабана зуміли розірвати табір Хмельницького, і почалася битва небаченої запеклості. Жовнірам здавалося, що вони ось-ось зломлять опір українців і росіян та заволодіють табором. Завдяки стрімкості удару та хоробрості вони встигли захопити у козаків 16 гармат невеликого калібру. Проте, впевнені у своїй перемозі, припустилися прорахунку, яким негайно скористався Хмельницький: атакуючі поляки кинулися захоплювати трофеї і здобич, а гетьман тієї ж миті перекидає в місце прориву нові полки і битва спалахує з новою силою.

Виняткова стійкість козаків і росіян забезпечила успіх. Жовніри були вибиті з табору, який швидко знову зімкнувся.

За розпорядженням гетьмана просто під гарматним вогнем противника зводили укріплення, в основному з возів і саней, ставлячи їх один на одного, а також вимощуючи із снігу й трупів вал. До ранку він став неприступним. Оглянувши укріплення, польські гетьмани мусили відмовитися від штурму, покладаючи надії на те, що оточені в чистому полі, без палива і води, в лютий мороз оборонці не зможуть довго протриматись й складуть зброю. Врахували вони також тяжкі втрати в нічному бою.

Становище українсько-російського війська було значно гіршим, ніж під Берестечком улітку 1651 року. Проте Хмельницький не втрачав надії вирватися зі страшної пастки. З одного боку, він готував армію до можливого просування під захистом табору, з іншого — робив спроби встановити зв’язок із татарами. Молодий султан, практично підліток, Менглі-Гірей ще не мав досвіду правління і не був самостійним у прийнятті рішень. Через це Хмельницький намагався встановити зв’язок з мурзами, зокрема, Камамбет-мурзою, якого знав особисто, щоб відірвати їх від поляків і таким чином полегшити вихід з оточення. Можна було допустити, що і Камамбет-мурза, Ак-мурза, Карач-мурза та інші татарські сановники не були зацікавлені в повному розгромі козаків, бо це призвело б до небажаного для ханства порушення рівноваги на користь Речі Посполитої. Не виключено, що вони могли побоюватися майбутнього удару козаків по Криму, які б захотіли помститися за свою зимову поразку. Так чи інакше, але під час нічної битви татари не виявили особливого завзяття, що не пройшло повз уваги ні польського командування, ні Хмельницького.

30 і 31 січня пройшло в гарматних дуелях і кінних сутичках. Під гарматною канонадою не можна було ні поїсти, ні зігрітися, ні спочити. Поранених не можна було врятувати — вони замерзали на сильному морозі. Козацька піхота також вела влучний вогонь по жовнірах, яких загнали до обозу. Хмельницький відправив посланця до Камамбет-мурзи, обіцяючи велику винагороду, якщо орда дозволить козакам вирватися. Наступного дня переговори були продовжені. До Камамбет-мурзи послав свого посла й Шереметьєв з подібною ж пропозицією. Ці зусилля завершилися успіхом: Камамбет-мурза схилив Менглі-Гірея послати татарські загони за здобиччю.

31 січня коронний гетьман планував розпочати активні наступальні дії проти україно-російського табору, але з невідомих причин відмовився від цього плану. Вочевидь, він був зірваний успішним нападом козаків і росіян на позиції Лянцкоронського та Чарнецького. Опівдні Хмельницький зробив спробу вступити в переговори з польським командуванням, але зустрів відмову. На цей час становище польського війська ставало все більш нестерпнішим. Дошкуляв сильний мороз. Як визнавали поляки — учасники битви, козаки дошкуляли їм стрільбою із гармат і рушниць, так що жовнірам важко було навіть вийти за межі укріплень. Лише за два дні боїв поляки втратили 6 тисяч чоловік. Виявилося, що козацька піхота принаймні на голову перевищує своєю боєздатністю німецьку, котра становила кістяк піхоти польської армії та була, за словами очевидця, «слабкою тінню козацької піхоти і лише наша з’являлася, відразу ж її вистрілювали, бо наші голі і босі. Одні під вози, другі з криком втікали від козацького вогню до лісу».

Хмельницький зрозумів, що якщо військо залишиться у чистому полі, не рухаючись, то просто «вимерзне». Нарешті козацький табір прийшов у рух. Вишикуваний у чотири ряди возів, він являв собою дещо витягнутий в ширину чотирикутник, оточений звідусіль піхотою. С.Потоцький відразу ж наказав кінноті атакувати його. Вдарила по ньому й артилерія. Водночас коронний гетьман відправив гінців до Менглі-Гірея, схиляючи його до рішучих дій, однак той відмовився підтримати поляків. В діях орди не було якогось конкретного плану. Татари збиралися в групи по кілька вершників і виказували своє незадоволення кампанією, викрикуючи, що ця війна нічого доброго їм не дасть і пора повертатись назад.

А в цей час гігантський чотирикутник, що «ожив» вранці 1 лютого, повільно, по метру скорочуючи відстань, невпевнено наближався до охматівського замочка. Це була фантастична картина: огороджені возами, козаки з почорнілими обмороженими обличчями, незважаючи на гарматну канонаду, вперто рухалися вперед, залишаючи позаду себе трупи вбитих артилерією товаришів. Інколи коронний гетьман посилав жовнірів атакувати центр і фланги цієї «рухливої фортеці», але козацький вогонь зупинив їх. Якщо ж полякам і вдавалося пробитись до возів, то їх відбивали і вози змикалися знову.

Нарешті козаки пробилися до Охматова і польська піхота Шемберка, що тримала в облозі замочок, опинилась «між двома вогнями» і з загрозою бути роздавленою. Польські атаки почастішали, але атакуючі зазнавали великих втрат. Так, лише в полку Чарнецького полягло більш як 100 шляхтичів і дуже багато драгунів. Врешті-решт королівський полк і полки чернігівського воєводи змушені були відступити. Після цього розпочали атаку полки Лянцкоронського, але теж безуспішно. Хмельницький пробився крізь польські заслони до козацького полку Пушкаренка, який протягом кількох днів захищав замочок, і звільнив його від облоги. Польська армія припинила його переслідування. Можливо, війська гетьмана отримали підмогу від уманського гарнізону І.Богуна, бо поляки пізніше напишуть у доповідній: «Неприятель трохи підніс голову і пішов за нами два дні табором — бо до нього прийшли нові значні си­ли».

Основні сили поляків пройшли по маршруту Жашків — П’ятигори і зосередилися в Животові. С.Потоцький відмовився від наступу, під приводом погіршення здоров’я залишив армію й відбув до Підгаєць. Піхоту, артилерію та обоз відправив до Шаргорода, наказавши силам кінноти чинити напади на міста й козацькі підрозділи. На чолі армії став С.Лянцкоронський.

Перебування Хмельницького в районі Тетієва історики пояснюють намаганнями гетьмана перекрити можливий прорив противника в напрямку Білої Церкви — Києва. На деякий час гетьман зупинився в Лобачеві, де здійснив ряд військово-політичних акцій. Упевнившись у відсутності наміру польського командування продовжувати наступ вглиб території України, гетьман розпустив козаків у полки, а сам відбув до Торчиці.

В історичній науці існують різні думки щодо оцінки наслідків Охматівської битви. Польський дослідник Л.Кубаля вважав, що вона була для поляків напівперемогою, напівпоразкою. М.С.Грушевський схилявся до міркування, що не слід характеризувати її як успішну для україно-російського війська. Г.О.Санін дійшов висновку: під Охматовом українські й російські війська добилися перемоги.

На думку В.Смолія і В.Степанкова, результати битви не можна вважати успішними для жодної із сторін. «Вона завершилася, мовлячи шаховою термінологією, внічию. Польському командуванню не вдалося розгромити українсько-російське військо й продовжити наступ у східні райони Правобережної України. Хмельницький також не зміг завдати поразки польсько-татарській армії і звільнити від неї територію Брацлавського воєводства. Безсумнівним є лише одне: якби російський уряд двома місяцями раніше відправив свою армію в Україну, не було б трагедії Брацлавщини й невизначених наслідків Охматівської битви».

Успіхи Речі Посполитої у цій кампанії виявилися незначними, зате її наслідки стали справжньою Голгофою для України і, зокрема, для Брацлавщини. яку було перетворено в руїну. Варто тільки зазначити, що під час походу польського війська було вбито тисячі людей, спалено і знищено майже 50 міст, ордою спустошено сотні сіл і містечок, а в ясир забрано не менш як 200 тисяч людей. А які ж військові втрати понесли воюючі сторони?

За даними кількох джерел, загальні втрати обох сторін склали 15 тисяч вояків [5, 41]. Але ця цифра явно занижена, тому що тільки втрати російського війська становлять 9 тисяч. Крім того, відома попередня цифра польських втрат — 6 тисяч.

Достовірно відомо, що Хмельницький позбувся більше половини артилерії — 20 гармат у перший день баталії, потім ще кілька гармат і 18 стволів великого калібру залишилося на полі. Вони були настільки зіпсовані, що їх вже не можна було відремонтувати.

Немає даних про поранених і обморожених, хоч зрозуміло, що їх було з обох сторін дуже багато. Не піддається ніякій оцінці моральний результат бойовища. Але місце Охматівської битви названо Дрижиполем. Історики однозначні у своїй версії: назване воно не від слів «дрижала земля від кінських копит», а від слів «місце, де дрижали від холоду»!

 

М.Коструба.
Матеріал люб’язно надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським.
Підготував до друку А.Гусєв.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com