Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПОДЗВІН ПО БЕЗСУДНО УБІЄННОМУ ОЛЕЛЬКУ ОСТРОВСЬКОМУ (до 90-річчя вбивства)

До проголошення незалежності України у славній Золотоноші, «маленькій та хорошій», була вулиця Миколи Островського, яку за домаганням директора місцевого краєзнавчого музею М.Пономаренка було перейменовано на вулицю Олелька Островського. «Як гартувалась сталь» більшовицького ґатунку поступилася творам Олелька Островського, що гартували молоде покоління українського зразка у час визвольних змагань 1914–1921 рр. супроти білих і червоних інтервентів із Росії. У золотоніській газеті «Золотокрай» відомий краєзнавець опублікував у 1997 р. статтю «Червона куля у світле серце». Очевидно стаття на очі столичних літературознавців не потрапила. Принаймні ті, хто принагідно писав про Олелька Островського, про неї не згадують і на неї не посилаються.

Що знав тоді про письменника М.Пономаренко? Дуже небагато. Окрім іншого, засвідчив, що якихось архівних джерел про життя і творчість письменника, як і Олекса Мусієнко, він не знайшов. Джерел дуже мало. Найбільше відомостей подають листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919–1920 років. Є ще книга Д.Солов’я «Розгром Полтави». Ці джерела, в основному, з’ясовують обставини загибелі Олелька Островського 90 років тому, на початку червня 1919 р. і дещо освітлюють лише один, останній, день його життя.

М.Пономаренко, щоправда, без посилання на джерела, стверджує, що «актор, режисер, письменник і громадсько-політичний діяч Олелько Павлович Островський народився в Золотоноші в родині справника. Писарював у Мушкетовій нотарні. Був членом повітової «Громади» — нелегальної організації з центром у Золотоноші (керівник Михайло Злобинець). Її члени виступали за незалежність України. Виявив себе активним учасником революційного руху на Золотоніщині 1905–1907 років як член РУПу. Після революції вступив до УСДРП.

Останній, 1900 рік ХІХ ст. позначився двома яскравими подіями національного характеру: було засновано Революційну Українську Партію (РУП) — першу політичну організацію в Україні — та видано брошуру «Самостійна Україна» М.Міхновського. Ця праця була подібна до бомби, що вибухнула, ніби грім серед ясного неба. Україні бути тільки самостійній! — заявив Міхновський. Юний Олелько (Олександр), прочитавши цю брошуру, загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

Настала революція — і Островський, покинувши рідне місто, працював актором Львівського українського театру в Коломиї. 1914–1916 років він перебував на Південно-Західному та на Кавказькому фронтах. А вибухнула Лютнева революція і розвалилася кривава Російська імперія — повернувся до Золотоноші. З рідного краю йому бачилась не тільки Золотоноша, не тільки Полтавщина, а вся Україна, де й у Галичині, і в Наддніпрянщині набирала потуги ідея Всеукраїнської єдності та соборності.

1918 року Олелько Павлович — фундатор і керівник військового формування «Золотоніський курінь» — докладає багато зусиль до ліквідації анархії в повіті (розгрому поміщицьких маєтків, садиб заможних господарів, розтягування реманенту з їхніх володінь, захоплення чужої землі, вбивств безневинних людей бандитськими елементами).

Тоді ж він створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка» і видрукував там «Книгу смутку й жалоби» (достовірно невідомо, чи «Книга смутку й жалоби» була надрукована — В.Я.), п’єсу «Нірвана», історичну повість «Петрик», драми «Стрільці», «Гетьман Іван Мазепа» та інші. А всього в різних друкарнях надруковано десь зо два десятки непересічних творів (від 1908 до 1918 року). Більшість із них зберігається у спецсховищах України сьогодні. У своїх повістях, п’єсах, новелістичних збірках автор зарекомендував себе як полум’яний патріот рідної землі.

Про окремі сторінки життєпису Островського ми довідуємось з уривчастих свідчень сучасників. А цікавитися ним було небезпечно. Мій далекий родич І.П.Пустовіт (по материнській лінії), що жив біля брата письменника, попрохав останнього пустити мене до своєї хати і розповісти про брата-письменника. Але той — неписьменний кравець, непричетний до політики, нажаханий енкаведистами, — не дозволив зустрітися мені з ним.

Під впливом Михайла Домонтовича, керівника нелегального гімназійного гуртка в Золотоноші, та творів Олелька Островського, якими гімназисти зачитувалися до екстазу, більшість місцевих гімназистів, вступивши до військ Української Народної Республіки, захищала її незалежність зі зброєю в руках, і немало їх полягло на полях битв смертю хоробрих у нерівній борні з чужоземними загарбниками та їхніми українськими поплічниками.

Півдесятка тоненьких книжечок невеличкого формату я прочитав 1961 року, беручи їх у домашній книгозбірні Олександра Дробницького — великого патріота, колишнього службовця в повітових органах УНР.

На початку 1919 року, з приходом більшовиків до влади, Островський відбув із Золотоноші до Полтави. А там теж розпочалися обшуки і арешти серед українців. Там, у Полтаві, більшовицький меч опустився на голову Олелька Павловича».

Таку біографічну канву Олелька Островського створив багаторічний директор Золотоніського краєзнавчого музею М.Пономаренко. Деякі із його свідчень уже сьогодні уточнені, а більшість таких уточнень потребують.

На жаль, відомості М.Пономаренка не задокументовані, а багато дуже потрібних взагалі відсутні. Наступному дослідникові життя й творчості Олелька Островського доведеться починати, хоча й не з чистого листа, але з пошуку світлини письменника, документів про народження, освіту, про акторську і режисерську діяльність, пошуку загублених творів.

Через 90 років після бандитського вбивства 1919 року Олелька (Олександра) Павловича Островського майже біля кожного факту його біографії мусимо сьогодні ставити здогадне «начебто». За час розшуків якихось документів, бодай світлини письменника розшукати не вдалося. Народився начебто в Золотоноші, начебто в сім’ї справника, начебто в 1880 році, хоча трапляються й інші дати народження — 1881, 1882 і навіть 1887 (цю дату подає Календар знаменних та пам’ятних дат Парламентської бібліотеки: 6 червня 2007 року — «120 років від дня народження Омелька Островського (1887–1920), українського актора, драматурга, театрального діяча»), начебто здобув вищу історико-філологічну освіту, можливо в Київському, а можливо і в Харківському університеті. Спадщина Олелька Островського принаймні засвідчує в особі письменника доброго історика і філолога, політолога і письменника. Як став актором і режисером — нам не відомо. Начебто входив у трупу П.Саксаганського, який начебто доводився йому кумом. Начебто працював режисером у Коломиї і в Полтаві. Був одружений із надвірнянською дівчиною Анною Петрівною, дівоче прізвище невідоме. Олелько і Анна мали двох доньок. Одна з них, начебто, із двома дітьми під час фашистської окупації перебувала в Золотоноші. 2008 року заявив про себе внук письменника Володимир Іванович Островський, що мешкає в Ужгороді. На його звернення в газеті «Нація і держава» (8 квітня 2008 року) — «Рідні, відгукніться!» начебто відгукнулася внучка Олелька Островського, що мешкає в Луцьку. Крім пам’яті про свого славного предка будь-яких документів, світлин, його творів, листів вони не мають. Що знищив час, а більше — люди чи нелюди, яких чомусь не меншає «на нашій не своїй землі».

Олексі Мусієнку, який розшукував у різних архівах документи про життя О.Островського, так і не пощастило заповнити білі плями біографії письменника, вказати на інші її джерела, документальні.

Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час, місце написання, де вперше опубліковано.

Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки» (саме в цій серії виходять три книжки творів О.П.Островського), я переглянув перший, біобібліографічний, том А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури (1917–1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори і імена. На 347 сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких біографічних даних і світлини письменника, очевидно через те, що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, очевидно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком.

Маючи таку відправну бібліографічну базу даних, розпочав пошуки біографічних даних і самих творів Олелька Островського. Пошуки творів виявилися більш успішними, ніж пошуки біографічних даних.

Всі зазначені у покажчику А. Лейтеса і М. Яше­ка окремі видання творів Олелька Островського були розшукані у фондах Книжкової палати України. Решта уже знайдені в інших книгозбірнях та книгосховищах, дещо знайшов у власній бібліотеці, зокрема нещодавно придбаний нерозрізаний (?!) примірник п’єси «Сільська честь» (1914).

Вперше, майже через 75 років після безсудного розстрілу більшовиками письменника, актора і режисера Олелька (Олександра) Павловича Островського, його згадав Олекса Мишанич у передмові до книги історичних повістей та оповідань «Заклятий козак» (Київ: Обереги, 1994). Публікуючи історичне оповідання письменника «Руйнування Чортомлицької Січі (1709 р.)» О. В. Мишанич засвідчив: «У жодній з історій української літератури не згадується ім’я Олелька Островського, досить продуктивного історичного белетриста, розстріляного більшовиками у 1920 році. Тільки 1918 року окремими книжками вийшли його історичні повісті та оповідання «Берестечко», «Руйнування Батурина», «Руйнування Чортомлицької Січі (1709 р.)», «Атакування Нової Січі», драма «Гетьман Іван Мазепа»».

Додам від себе, що 1918 року були видані і сьогодні відшукані мною, крім названих, «Жовті Води (1648 р.)», «Корсунь (1648 р.)», «Іван Богун, полковник вінницький (1651 р.)» (перша редакція — «Облога Винниці»), «Данило Нечай (1651 р.)» (перша редакція — «Смерть Нечая»), «Полтава (1709 р.)». У цих книгах містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1708)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не розшукано, а можливо, й не були видані. Жодних повідомлень про їх вихід не виявлено. Можемо тільки стверджувати, що вони були написані і перебували у різних видавництвах, в архівах яких ще можуть бути розшукані, а можливо, що вже втрачені назавжди.

На сьогодні розшукано книгу етнографічно-побутових і фольклорних оповідань гострого соціального змісту «В сутінках ночі» (1912), драматичні твори «Гетьман Іван Мазепа», «Нірвана», «Сільська честь» та «Стрільці», дев’ять історичних оповідань і повістей, літературну казку. Всього 28 творів — нарисів, казок, оповідань, повістей, драм. Не розшукано збірку оповідань 1914–1916 років «Книга смутку й жалоби» та шість окремих творів. Оце і все, що нам сьогодні відомо про художню спадщину Олелька Островського. Щойно у фонді І.Стешенка в Інституті рукопису відшукано лист О.Островського до І.Стешенка, з якого випливає, що 1917 р. письменник перебував у діючій царській армії у Тбілісі на Кавказі, але готувався дезертирувати і повернутися в Україну, де нуртували великі події. З огляду на щільну насиченість інформацією, подаємо цей лист повністю, як його першу публікацію:

«24/VI 1917 р. Тифліс

Високоповажний Пане і Ласкавий Добродію!

Добродій, що передасть Вам сей мій лист, є мій товариш, свідомий українець п. Петрівський, я перепрашаю, що він одбере у Вас скілька хвилин дорогого Вам часу. Я знаю, що Вам немає часу одписуватись, а через се невідмовте подати п. Петрівському нижче списані інформації на словах і він мені сам подрібно напише.

1) Я всими силами рвуся на Вкраїну, у Київ. Я собі постановив, коли до 1/VIII не зможу зписатись із Київлянами, щоб дали мені яку посаду, то 1/VIII всеїдно дезертирую (підкреслено О.Островським — В.Я.). Коли Ви зможете допомогти мені добути яку посаду з платнею 250–300 рб. то будь ласка допоможіте. Для сього я залучаю чистий аркуш паперу з своїм підписом, може куди негайно треба подати прохання, то щоб не зволікати. А текст можна завжди надрукувати на машинці.

2) Як справа моя з Л. Н. В.? Чи редакція ухвалила мою «Зустріч» і «Петрика»?

3) Як справа з «Н[овою] Радою»?

4) Колись я прохав чи не можна б дати посаду десь шкільної надзират[ельки] чи що, моїй дружині й тепер звертаюсь до Вас з сим проханням.

Отсе й усе! Зостаюсь з певною пошаною 

/підпис/»
(ІР. — Ф. ІІІ, № 63776)

У цьому ж листі зберігається візитна карточка Олелька Островського, очевидно передана І.М.Стешенку (а можливо А.В.Ніковському) дружиною письменника. Візитка подає інформацію, що повне ім’я Олелька Островського — Олександр Павлович Островський і що він — «артист драматичний». На звороті написано олівцем, очевидно дружиною письменника:

Анна Петрівна Острівська
Золотоноша, Троєцька.

Не багато, коли не сказати майже нічого, нам відомо про його особу, освіту, діяльність. Була надія, що працівники архіву СБУ знайдуть слідчу справу письменника, де могли б бути виявлені і якісь біографічні документи, свідчення про його перебування на Кубані, в діючій армії 1917 року на Кавказі, про нього як актора й режисера. Але розшуки працівниками архіву СБУ слідчої справи О. Островського в Києві, Полтаві і Харкові результатів не дали. Відсутність слідчої справи О. Островського може свідчити, що розправу над ним вчинено без слідства і суду. Є й важливі мемуарні свідчення цього — спогади, листи.

Дмитро Соловей, який у діаспорі видав книгу спогадів з часів визвольних змагань українського народу (1914–1921) — «Розгром Полтави» (Вінніпеґ, 1974. Перевидано в Україні: Полтава: Криниця, 1994, 2-ге доповнене видання), присвятив Олельку Островському невеликий розділ «Загин Олелька Островського» (с. 142–143). Для нас сьогодні — це найпевніша інформація про знищення письменника, актора і режисера, як і листи-протести В.Короленка, який став перед більшовицькою владою на захист О.Островського. Так, Дмитро Соловей, посилаючись на розповідь відомого діяча кооперативного руху в Україні Володимира Дубіва, свідка арешту письменника, переповідає: «Якщо в перші місяці після лютневої революції у міжпартійних політичних змаганнях більшовики часто-густо ставали по боці українських партій, то після жовтневої революції, захопивши владу в Росії, вони радикально міняють тактику.

Криваві наслідки цієї зміни дали себе відчути вже при переході через Полтаву військ Муравйова.

Коли ж більшовики стали поволі закріплятися в Полтаві у першій половині 1919 р., то все частіше лунали розмови про обшуки й арешти серед українців. Ранками перестрашені люди гомоніли про те, що звичайно відбувалося вночі: червоногвардійці з танками оточували квартал, а ЧК до світу «перетрушувало й забирало».

Пригадую, хтось розповідав, що нічним обшуком у будинкові, де він живе, керувала жінка-слідчий, яка, побачивши в кімнаті портрет Т. Шевченка, роздратовано кинула:

– У этих шовинистов всегда увидишь на стене портрет Шевченки!..

Характерно, що під час трусів часто забирали українську літературу, яку, здавалося б, ніяк не можна вважати нелегальною. Так, наприклад, один з арештованих казав, що в нього взяли, як матеріал для обвинувачення, комплект дореволюційної газети «Рада».

Особливо вразив мене загин артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р.

Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре.

І раптом вістка — розстріляний!..

На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає:

Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!»

Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка:

Оживуть гетьмани в золотім жупані,

Прокинеться доля, козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни –
О, Боже мій милий, — блисне булава!

І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів.

Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:

– Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!

І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».

Наступного дня після арешту О.Островського 6 червня 1919 року В.Г.Короленко телеграфував Х.Г.Раковському, Голові Ради народних комісарів України: «Прошу повідомити конкретно про розстріли. Не втрачайте з поля зору погромницьку хвилю, яка, якщо не буде швидко приборкана, покриє країну тисячами безвинних жертв...». Хвиля терору не тільки не була приборкана, а й залила всю Україну.

20 червня, коли про арешт письменника і актора Олелька Островського звістка поширилася по всій Полтаві, Короленко писав Х.Г.Раковському:

«Дорогой Христиан Георгиевич,

Отвечаю на Ваш запрос относительно расстрелов в Полтаве с некоторым опозданием. Это потому, что мне нужно было собрать точные сведения, а между тем эти два дня ушли у меня среди волнений об одной жизни: человека уже приговорили. Город жил под мраком возможной неправедной казни. Речь шла об артисте украинской труппы Островском, писателе-драматурге и режиссере. Я уже писал Вам об этом: украинское общество очень чутко к своим талантам, особенно артистам и писателям, а Островский человек чрезвычайно привлекательный и популярный. Казнь его, опять бессудная и неправедная, была бы жестоким вызовом совершенно законным чувствам украинцев, даже ваших приверженцев Один из членов партии с[оциалистов]-р[еволюционеров] коммунистов — боротьбистов, принимающий видное участие в революционной жизни Полтавы, под начальством которого стоял отряд в ноябре 1918 года, занявший Полтаву до прихода регулярных советских войск, подал по этому делу официальное заявление, в котором пишет между прочим: «Не знаю — саботаж это или что-нибудь другое, но мой революционный долг велит мне высказать мое глубокое убеждение в том, что бессмысленный террор, направленный против нейтральных лиц, каким я считаю Островского, — это работа в пользу контрреволюции».

Теперь дело пересылается, вместе с Островским, в Киев, и от киевского особого отдела зависит эта жизнь, за которой теперь с участливой тревогой следят тысячи даже ваших украинцев. Если бы Вы захотели ознакомиться с этим делом, то в нем должна быть записка Матепы Бугаевского, из которой я привел эту цитату и из которой совершенно ясно, что даже при допущении правильности некоторых обвинений, — это была бы месть за прошлое по отношению к нейтральному теперь человеку. Месть за то, что он смел в прошлом быть украинцем-самостийником. «Теперь, — пишет тот же ваш человек, боровшийся рядом с вами, — многие, стоявшие тогда в оппозиции советской власти, изменили свое отношение к ней и, если не стали ее активными сторонниками, то во всяком случае не являются и врагами... Если применять расстрелы ко всем тем, кто относится к советской власти нейтрально, то пришлось бы расстрелять половину всего населения».

Я думаю, что половина — это сказано мало, а при таких мерах эта доля все увеличивается, переводя невольно все бо?льшие массы в прямое недоброжелательство.

Как видите, — это все еще дань тому волнению, которое держало меня в своей власти эти дни, когда решалась судьба этого приговоренного человека, теперь отправляемого в Киев. Я от всей души взываю даже не о милосердии к нему, а о простой справедливости, правосудии и... о простом благоразумии власти...»

Чекісти брехали В.Г.Короленку, щоб заспокоїти громадську думку в Полтаві, що Островського переводять до Києва. Жодних слідів Островського поза Полтавою не виявлено. «Червона куля у світле серце» була пущена того ж 5 червня 1919 року, інакше його ім’я було б зафіксоване в списках затриманих чи заарештованих. Я впевнений, що його тіло у спільній могилі 16-ти розстріляних, яку розкопали денікінці, коли відбили Полтаву у більшовиків.

Ексгумація жертв терору ЧК в Полтаві відбувалася 2 серпня 1919 року денікінцями, які самі вже на той час вчинили кілька адміністративних безсудних розстрілів. В.Г.Короленко в листі до А.В.Луначарського розповідає про це: «когда пришли деникинцы, они вытащили из общей ямы 16 разлагающихся трупов и положили их напоказ. Впечатление было ужасное, но — к тому времени они сами расстреляли уже без суда несколько человек...» Напевне, серед ексгумованих було тіло і Олелька Островського. Днем смерті письменника треба вважати 5 червня 1919 року. Відомості, що був «розстріляний більшовиками 1920 року» нічим не підтверджені. Так закінчив своє славне, багатогранне життя письменник Олелько Островський

Працюючи над біографією О.П.Островського чув і кілька легенд про нього. В одній розповідають, що він на сцені грав роль якогось недруга молодої радянської влади, а якийсь чекіст «не з’ясованої національності» у шкірянці вискочив на сцену і розрядив маузер прямо в Олелька Островського: не то як у класового ворога, не то як в українського письменника, що будив своєю творчістю історичну пам’ять і формував національну свідомість. Тут правда лише в тому, що відстріл української інтелігенції почався не 1937 року, а від приходу в Київ окупаційних російських військ під командуванням Муравйова, себто уже в 1918–1919 рр.

Є й інша версія загибелі письменника: його начебто розстріляли більшовики за доносом як петлюрівського офіцера.

Себто вбивця той самий: червоний окупант. Після 1919 року Олелько майже не згадується, очевидно через вбивство письменника більшовиками не подали біографічної довідки Лейтес і Яшик, хоча із списку тих, що виступали із художніми творами в 1917–1927 роках, не викреслили, як і Грицька Чупринку та й інших.

8 квітня 2008 року газета «Нація і держава» надрукувала такий лист:

«РІДНІ, ВІДГУКНІТЬСЯ!

Звертаюся до читачів «Нації і держави» з надією, що вони відгукнуться на мій лист і допоможуть розшукати родину мого чоловіка — нащадків актора, письменника Олександра Островського (літературний псевдонім — Олелько Островський), який працював з братами Тобілевичами, був кумом Саксаганського. Його перу належать історичні оповідання «Берестечко», «Полтава», «Руйнування Батурина», «Іван Богун»...

Наш дядько працював у театрі в Харкові. 1921 року за доносом був розстріляний як ворог народу.

Родом він із Золотоноші, а його дружина Ганна — з Надвірної. Мали двійко дітей — Галину й Ольгу. В однієї з них були діти Ельза та Юрій. Не знаю, чи живі досі діти Олександра й Ганни Островських, але, сподіваюся, що їхні діти й онуки, певно, мешкають десь в Україні. Тому й пишу ці рядки із сподіванням, що відгукнуться нащадки славного сина українського народу».

Маємо надію і ми, що нащадки письменника відгукнуться, допоможуть відтворити світлий образ Олелька Островського.

Я мав телефонну розмову із Володимиром Івановичем Островським. На його лист, написаний дружиною, відгукнулася внучка Олелька Островського, яка мешкає в Луцьку. Хтось із родичів мешкає в Надвірній Івано-Франківської області, звідки родом дружина письменника Анна Петрівна. Ніхто не має жодних документів, досі не вдалося розшукати навіть фото.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Не тільки режисер Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій. Тут можемо відзначити щедру данину етнографічному реалізму, до виражальних можливостей якого вдавались навіть такі письменники-модерністи початку ХХ ст., як Гнат Хоткевич і інші.

Стиль, властивий письменникам, що представляють етнографічний реалізм, де в чому нагадує народницький реалізм. Відчувається вплив Б.Грінченка, О.Кониського. Створювалися оповідання О.Островського на широкому географічному просторі від Кубані (Армавір) і Тифлісу (Грузія) до Чернівців і Львова. Зазначено Стрий, Львів, Золотоношу, Катеринослав, Полтаву, Київ, Харків. У більшості цих міст вони і друкувалися чи передруковувалися. Письменник багато подорожував Україною, працював актором у різних театральних трупах. Саме як актор Полтавського міського театру він і загинув.

Після вбивства письменника його твори більше не видавалися аж до початку 90-х років ХХ століття. Оповідання «Облога Винниці» опублікував Валерій Шевчук у чотиритомній антології історичного оповідання «Дерево пам’яті», а О. В. Мишанич у збірнику «Заклятий козак» (1994) передрукував оповідання «Руйнування Чортомлицької Січі». У 1995 році фірма «Кий» видала репринтне відтворення історичних оповідань «Руйнування Батурина (1708 р.)» та «Полтава (1709 р.)», а журнал «Київська старовина» (1995. — № 4, 5) передрукував історичне оповідання «Берестечко». І все ж першими згадали про Олелька Островського театральні діячі, і в 1991 році народна артистка України, режисер-постановник Алла Григорівна Бабенко поставила у Львівському театрі ім. М. Заньковецької п’єсу Олелька Островського «Нірвана». Історико-літературне значення письменника ще не з’ясовано. Ця робота тільки-но починається. Перед наступним дослідником — непочатий край роботи. Ми тільки підкреслили, куди проектував свою душу і розум письменник патріот-мислитель у надзвичайно складні часи нашої історії.

Олелько Островський не стільки був витвором свого часу, скільки сам був творцем нового часу, як і інші прозаїки-белетристи.

Справжньою історичною трагедією українського народу було те, що реєстрове козацтво, військова еліта, було на службі у польського короля, давало йому присягу, одержувало платню із державної казни і часом виступало проти своїх братів по крові, по вірі, по духу. Кого зраджувати? Польського короля, якому присягали, чи своїх, козаків таки. Цієї трагедії письменник не затушовує і ставить служіння своєму народу над усе, навіть над клятвою, даною чужому володарю — королю Польщі, а пізніше — російському цареві, хоча й не замовчує, що це — джерело зради.

«Жовті Води» Олелько Островський написав 1911 року (лютий) у Дрогобичі. Десь у цей час було написане і історичне оповідання «Корсунь», бо у 1914 р. воно з’явилося у Харкові уже другим виданням. Письменник входив у літературу потужно, із суголосною часові історичною тематикою. Б.Д.Антоненко-Давидович згадує, що Олелько Островський був талановитіший за А.Кащенка, хоча поступався перед ним у популярності1 .

Літературна критика перших двох десятиліть ХХ ст. не обійшла увагою твори Олелька Островського. Про нього писали П.Богацький, О.Кисіль, О.Слісаренко, Л.М.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, Т.Черкаський.

У «Передмові» до «Захара Беркута» Іван Франко писав: «Повість історична — се не історія. Історикові ходить перед всім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична, — продовжував І.Франко, — має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку, повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли вона жива й сучасна».

Як переплітаються історична й художня правда в історичному оповіданні «Жовті води».

Відповідає дійсності, що Хмельницький їздив у Варшаву скаржитися польському королеві Владиславу IV-ому на шляхтича Чаплинського і взагалі на шляхту, яка чинила на Україні велику кривду і сваволю. Відповідає історичній правді і те, що вседозволеність польської шляхти не міг побороти сам король Владислав і тому сказане Хмельницькому «на вухо» за суттю було цілком ймовірно. А от чи казав король Владислав на вухо Хмельницькому, чого не могли почути навіть Хмелеві козаки, ніхто не знає. Тут уже вступає в діалог з історичними обставинами письменник. Він вкладає в уста короля Владислава такі слова, які могли постати тільки в голові мислителя-державника, справжнього патріота України, який пережив поразку революції 1905–1907 років, трагедію першої світової, терор денікінщини, муравйовщини і «червоний терор» чекістських банд. Отож письменник вустами короля одрік не одному Хмельницькому, а дав свій заповіт всьому українському народу і на всі часи, а не стосовно конкретного моменту. Це говорить Олелько Островський до всіх нас: «Про утиски й кривди, які чинять вельможні пани козакам, чули ми не раз... На мою думку, вже крайня година пригадати вам, що ви вояки!.. Маєте шаблі — хто ж вам боронить повстати за себе?..»

Задавлений царизмом визвольний рух 1905–1907 років почав давати нові паростки вже в 1911–1912 роках, повітря пашіло новими національними і світовими грозами. У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями. Соціальна тематика тепер поступалася історичній, національно-визвольній. І письменник будить історичну пам’ять.

У лютому 1911 р. постало перше історичне оповідання Олелька Островського з часів Хмельниччини, як нагадування читачам, всьому українському народові, що ми вояки. Ця теза рефреном проходить в роздумах Богдана Хмельницького, через весь сюжет оповідання «Жовті Води», власне через всю українську історію аж до сьогодення.

Король був державником, а польські магнати, вельможні пани воєводи (або голови облдержадміністрацій), старости (себто голови райдержадміністрацій) і «прості державці» (себто державні службовці) грабували і нищили не тільки українську людність, громадян Речі Посполитої, вони руйнували саму державу польську — Річ Посполиту, як сьогодні наші «воєводи», «старости», «державці» руйнують державу Україна.

Ось у цьому суть творчості, що він проглядав крізь товщу десятиліть, показуючи кінцевий український результат на прикладі Польщі — пихатої, бундючної, чванливої, жорстокої із нікчемною вседозволеністю панства. Це і стало, врешті, причиною загибелі самої Польщі. Але коли честь і вірність дорожчі за життя — смерті не буде, стверджують велич духу герої письменника.

Василь Яременко, кандидат історичних наук, директор Центру культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського.

Підготував О.Кавуненко

(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com