Мова свідчить про давність народу

Мене постійно мучить запитання, чому українська мова, «господа слово», як казав Тарас Шевченко, стала предметом насмішки і глузування? Знаю, що дехто скаже, чи варто звертати увагу на всіляких дурнів — розумна людина ніколи собі не дозволить подібного. Так, але якщо хтось до українця заговорив російською, він в більшості випадків поспішає перейти на мову співрозмовника, що, на мою думку, говорить про його невпевненість в собі і в своїй мові.

Тим часом арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVІ ст. зазначав, що «українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші». Видатний польський поет початку ХІХ ст. Адам Міцкевич заявляв, що «Україна — столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину». Російська «Элементарная география для гимназий» (Петербург 1902 р.), теж визнавала, що мова українців «м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів».

І раптом через якихось 27 років киянин Булгаков у своїй «Білій гвардії» називає українську мову «гнусним языком, которого на свете не существует». Секретар Донецької міськради Левченко в наші дні теж щось просторікує у такому ж стилі, а біль­шість українських політиків та журналістів говорять українською лише перед телекамерами.

Що ж сталося за такий короткий термін? На жаль, ми погано знаємо свою мову. Українські вчені-філологи переспівують в тій чи інші інтерпретації тлумачення німецьких, грецьких, російських вчених і особливо не утруднюють себе дослідити первісне значення україн­ського слова та його походження. Вони забувають, що літописи та письмена, які вони досліджують, «вводять нас в історію мов тільки в завершальні її розділи» (польський письменник Ян Парандовський). Але спочатку необхідно зазначити, що головну роль у творенні (зміні) мов відігравали творці нових релігій, котрі знали, якою силою наділене слово. Саме за допомогою слова вони намагалися виокремитися, вивищитися над простим людом, або над підкореними племенами. Вони всіляко принижували та винищували первісну мову і насаджували своє нове творіння. Способи дуже прості: змінив чи додав літеру, переставив наголоси і вже маєш якусь нову особливу книжну мову. Така мова потребує гарних шат, але ніхто не задумується, що це може бути безграмотно та навіть вульгарно.

Наприклад, російське: «бес-человечный», «бес-совестный», «бес-честный», «бес-сознательный», бєс-совєстний» однозначно вилюднює чорта, чого в українській мові і близько немає. Або: у нас тиждень починається понеділком і закінчується неділею. А творці російської мови забажали по-іншому розпочинати свій тиждень — воскресєнієм (від нашого скресати) і закінчувати його суботою. Але як тоді сюди тулиться «понє­дєль­нік» від нашого «по неді­лі»?.. В українців жнива це робота (від жати ниву), в росіян це страда — від страданіє. У нас володар — той, хто волю дарує, у росіян — властітєль, від нашого власник. У нас фурман (хурман — людина, що керує хурою, возом) або їздовий, у них ямщік, тобто, гробовщик. У нас брак — фальшивка, в Росії — шлюб (до подружньої спілки чоловіка та жінки здебільшого так і ставилися, як до фальшивої, а не любовної). Якщо наша жінка жила в світлиці (бо вона чисто вибілена та світла) і була там господинею, тобто рівнялася до Господа, то в Росії — вона жила в тєрємє (тюрмі-гаремі) і, звісно, вже не могла в ньому почуватися господинею. Дехто заявляє, що українського народу (як і мови) ніколи не було і бути не може. Але чомусь ми маємо власні прізвища, тобто, предками звані (або призвані з вище), а росіяни носять фамілію, запозичивши це слово в німців. Ще кортить запитати, якщо української мови не існувало, звідки тоді взялися в росіян, наприклад, такі слова: очевідно — очам видно, іностранний — інша сторона, інтернаціональний — інші території та нації, щедрий — той, хто ще дарує, щиколотки — що коло литки?..

Українська мова — це геніально осмислена, справедлива і правдива мова. Це справді відображення суті Всевишнього, мова душі і серця всього Людства. Вона не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. В українській мові промовляє кожний склад, кожна літера і звук. Я не знаю, чи ще в якійсь, окрім української, є така особливість, щоб окреме слово можна було відчути на дотик, щоб воно мало свою філософію? Ось лише кілька прикладів. Скроня — це те, за чим приховується (скривається) найбільше багатство людини — розум, мозок. Скриня (зверніть увагу, міняється лише одна літера) — це те, де зберігаються (прикриваються) матеріальні статки людини.

Наша суниця — сонце це, сонячна ягода. А російська земляніка це земляна ягода. На мою думку, це не зовсям точно. Бо вона не в землі росте, а на землі, під сонцем. Українське походження російської мови яскраво видно в словах: прачка, прачєчная (від української прати, а не стірать, що теж походить з української стирати бруд, терти полотно в руках); вимагателі — від української вимагати, тобто російською — трєбовать (теж до речі українське). Українське походження мають такі слова як дорога і поріг, які мають у своїй складовій слово ріг (поворот — ріг дороги, шляху, вулиці та ріг будинку).

Ім’я Христина у нас буквально означає Христова захисниця, але багатьом українцям чомусь більше подобається Крє­стіна... Прислухалися б до російського публіциста Дмитра Писарєва, який казав, що «помилка в думках викликає помилку в словах, помилка в словах викликає помилку в ділах».

Українську мову підконтрольні владі вчені регулярно обкрадали і втискали в певні рамки, штучно визначивши, що українське, а що російське. Знавець більше двох десятків мов, видатний український письменник і мислитель Іван Франко сміливо використовував у своїх творах такі слова як воздух, бо це вознесений дух предків, сейчас (цей час), вокруг (коло-круг) та ряд інших, а українські філологи, які знали не більше двох-трьох мов, вирішили, що ці слова є російськими. Чому це раптом, коли навіть російський історик, професор В. Ключевський зазначав, що «русскій народ вступает на русскую равнину из одного его угла, со склонов Карпат». Тобто, і мова його пішла з Карпат, де народився і творив великий Франко. Але що нашим мудрим філологам Франко і український народ... Візьмемо ще слово благодарити. Зверніть увагу на його складові: «благо дарувати». Де тут хоч натяк на російське? Справді, щоб висловити вдячність, треба говорити: «спасибі!», «дякую!». Та коли йдеться про те, щоб зробити у відповідь добру справу, наш народ зауважує: «Треба відблагодарити людину», тобто подарувати теж якесь благо... «Почекай минутку», каже один українець, а інший поправляє: «хвилинку, а не минутку». Але минутка — це те, що швидко минає, мить і нічого в ньому російського немає. Кажуть, що бритися теж російське — геть його з українських словників! Але ж воно від нашого брати, прибрати. Чомусь навіть ніхто й подумати не сміє, що все навпаки — то наші у них слова, а не їхні у нас. Дуже живуче серед українців слово «потомки». Як їм не кажи, що це російське слово, що треба говорити «нащадки», а вони від нього не відмовляються. І нічого тут не вдієш, бо «потомки» це ті, хто появився «по тому», після своїх дідів. Так само слово лагер — мої «темні» односельці в протилежність світилам від філології чітко розрізняють — це місце, куди тимчасово (переважно на літній період) переводилася худоба, від слова лежати (звідки, до речі, і лаги — колоди, на які встановлюються підлога). А табір — у них це тимчасове пристановище для дітей і людей, яке знаходиться там у бору. У моєму селі також здавна розрізнялися пристосування для сидіння: стілець — це маленький пристрій для доїння корови, для якось іншої роботи, що вимагає низької посадки (такий собі міні-стіл), і стуло — пристрій зі спинкою для сидіння не сутулячись. Наші ж учені мужі визначили, що стуло російське слово і замість нього має бути тільки стілець. От я собі і думаю, може вони мало займалися «польовими дослідженнями», адже в кожному українському селі знають, що є насправді стільцем, а їм про це невідомо? ... У взут­тєвому магазині один щирий українець ніяк не хоче називати жіноче зимове взуття сапожками. Мовляв, це чобітки, а сапоги — російське. Але здавна пречудові українські жіночки носили легкі, вишукані, з узорами на халявах са­п’янці — такі собі чобітки з м’якої шкіри цапа. Матеріал цей, правда, назвали не цап’ян, а сап’ян, бо в українській мові ці (сі) літери мають здатність до взаємозаміни. І саме від сап’янців потім з’явилося сапоги. Слово настроєніє росіяни тлумачать як «нас троє» (неначе свята трійця допомагає). Але основа в ньому зовсім інша: стремитися, ставати на стремено і стрімко мчатися до мети. Вибачайте мою прискіпливість. Але чи не дивує вас, що російське «очки» від нашого «очі», а не «глаз-глазкі»? Або, чому це раптом слово любопитний (той, хто любить питати, запитувати) — російське, адже російською воно мало б бути любоспрашиватєль? Чи може воно походить від російського питать (мучити)? Чому краска, красити російські слова, коли вони є похідними від українських краса, окраса, крашанка? З наступними словами взагалі анекдотична ситуація: мимрити — українське, а мимра вже російське. Стрекоза теж, нібито, російське. Українською, мовляв, ця літаюча над річками та ставками комаха має називатися «бабкою», хоча зовсім навпаки і цьому підтвердження російська «бабочка» (метелик). Походження стрекози чітко пояснюється українським народом: «стрибаюча коза», «стрекоче як коза», «струмкова коза»...

Подібних прикладів насильного відлучення україн­ських слів від своїх теренів дуже багато. Зараз пішла нова хвиля «модернізації» нашої мови (бо ж, нібито, вона не досконала), наприклад, вертоліт (той, що вертить і літає) наполегливо міняють на гелікоптер, забаву на шоу і т.п. Але кожне слово української мови — це наші діти, наші квіти. Вони не тільки збагачують і прикрашають рідну мову, вони наші Обереги. Якщо ми не будемо від них відмовлятися, вони захистять нас від бід. Російський вчений Сергій Кара-Мурза говорив: «Визвольну і зміцнюючу роль завжди грає природна рідна мова», а наш Олесь Бердник наголошував: «Мова є першожиття народу, і саме вона формує дух нації». Тож, шануймо своє і шановані будемо.

Сергій ПІДДУБНИЙ,
дослідник української історії та мови